Кейт Мосс – Гробниця (страница 72)
Ізольда зітхнула.
— А тебе не турбує, що від Маргарити ще не надійшло жодної звістки?
Анатоль насумрився.
— Мушу визнати, турбує. Мені не хотілося писати листів після всіх отих заходів безпеки, до яких нам довелось удатися, щоб приховати наше місцезнаходження. Я можу лише припустити, що вона надміру зайнята Дюпоном.
Ізольда посміхнулася, зачувши в його голосі погано приховану неприязнь.
— Його провина полягає лише в тому, що він кохає твою матір, — ласкаво докорила вона йому.
— Тоді чому ж він із нею не одружується? — спитав Анатоль тоном різкішим, аніж сподівався.
— Ти прекрасно знаєш, чому, — заспокійливо відповіла Ізольда. — Тому що вона — удова комунара. Генерал Дюпон не та людина, котра йтиме проти правил та умовностей.
Анатоль кивнув, зітхнувши.
— Проста істина полягає в тому, що з ним вона начебто «при ділі» і, попри всю мою антипатію до цього чоловіка, бережи його Господь, я менше турбуюся за матусю тоді, коли знаю, що вона в його товаристві в Марні, аніж тоді, коли вона в Парижі сама.
Узявши зі стільця біля ліжка свій пеньюар, Ізольда накинула його на плечі.
В очах Анатоля промайнула турбота.
— Тобі холодно?
— Та трохи.
— Може, тобі щось принести?
Ізольда поклала свою руку на його.
— Не треба, усе гаразд.
— Однак у твоєму стані тобі слід…
Ізольда посміхнулася.
— Я ж не хвора, Анатолю, — сказала вона жартівливим тоном. — Мій стан, як ти висловився, є цілком природним. Будь ласка, не переймайся ти так. — Посмішка зникла з її обличчя. — Утім, із родинного погляду, я й досі вважаю, що нам слід відкрити Леоні справжню причину нашого візиту до Каркасона. Розкажи їй про наші наміри.
Анатоль пригладив рукою своє волосся.
— А я дотримуюся тієї думки, що нам слід поговорити з нею лише після цієї події.
Він підкурив іще одну цигарку. Білі пасма диму, схожі на якийсь напис, повисли в повітрі.
— Невже ти й справді гадаєш, що Леоні простить тобі, що ти так довго тримав її в невіданні, Анатолю? — спитала Ізольда. І додала після невеличкої паузи: — Простить нас?
— Ти любиш її, еге ж? — сказав він. — Я дуже з цього радий.
Ізольда кивнула.
— Саме тому я й проти того, щоб і далі її дурити.
Анатоль зробив глибоку затяжку.
— Вона зрозуміє, що ми вважали це надто великим тягарем для неї — казати про наші плани заздалегідь.
— Я так не думаю. Гадаю, Леоні піде на все заради тебе й погодиться з усім, про що ти їй довірливо розповіси. Проте… — Ізольда злегка стенула плечима. — Проте якщо вона відчує себе обдуреною, відчує — і матиме рацію, — що ми їй не довіряємо, то поведеться так, що і ми, і вона про це згодом дуже пошкодуємо.
— Ти про що?
Ізольда взяла його за руку.
— Вона не дитина, Анатолю. Уже не дитина.
— Та їй лише сімнадцять! — заперечив він.
— Леоні вже ревнує тебе до мене, — тихо сказала жінка.
— Дурниці.
— Як по-твоєму, що вона відчує, коли дізнається, що ти — ми — її обдурили?
— Це не питання обману, — відказав Анатоль. — Це питання обережності й обачливості. Що менше людей знатимуть про наші наміри, то краще.
І Анатоль поклав руку на живіт Ізольді, даючи зрозуміти, що вважає тему закритою.
— Кохана, незабаром усе це скінчиться.
Іншою рукою він пригорнув її до себе й поцілував. Потім повільно зняв пеньюар і оголив її повні груди. Ізольда заплющила очі.
— Невдовзі нам уже не треба буде ховатися. Ми відкриємо нову сторінку у своєму житті.
Каркасон, 22 жовтня, вівторок
О четвертій тридцять Домен де ля Кад покинула двоколка з Анатолем, Леоні й Ізольдою. Спереду, накривши коліна однією ковдрою, сиділи Маріета й Паскаль, він правив кіньми.
Верх екіпажа був піднятий, але його потріскана шкіра вже не могла забезпечити надійного захисту від ранкового холоду. Леоні, загорнувшись ледь не з ніг до голови у свій довгий чорний плащ, зручно й затишно вмостилася між братом і своєю тіткою. Вона вдихала запах плісняви та нафталіну, що йшов від хутрових накидок, котрими вони, накрившись від підборіддя до ніг, скористалися цієї осені вперше.
На думку Леоні, прозоре синє небо та ранковий холод лише посилювали відчуття пригоди. Так романтично — виїхати вдосвіта з перспективою провести два дні в Каркасоні, походити по місту, побувати на концерті — вона просто палала від нетерпіння!
Ліхтарі, дві цятки світла в ранкових сутінках, погойдувались і час від часу бемкались у стінки екіпажа, коли вони під’їжджали до шляху на Сугрень. Ізольда завважила, що не виспалась, і тому її трохи нудило. Через це вона переважно мовчала. Анатоль теж здебільшого мовчав.
Зате Леоні аж підстрибувала від захвату й радісних передчуттів. Вона вдихала на повні груди ранковий запах вологої землі, до якого домішувався аромат цикламену й самшиту, каштанів і шовковиці. Ще було надто рано для пісень жайвора чи голуба, але їй чулось угукання сов, котрі поверталися з нічного полювання.
Незважаючи на їхній ранній від’їзд, дужий вітер і кепські погодні умови призвели до того, що потяг спізнився до Каркасона більше, ніж на годину.
Леоні й Ізольда зачекали, поки Анатоль знайшов екіпаж. За кілька хвилин вони вже мчали через місток Пон Маренґо до готелю в північному кварталі Бастид Сен-Луїс, що його порекомендував їм доктор Ґабіньйо.
Цей готель, розташований на вулиці дю Порт, на розі тихого провулку біля церкви Святого Вінсента, був скромним, але затишним. З тротуару до входу вели три напівкруглі кам’яні сходинки, а двері були обрамлені гравійованим камінням. Тротуари розташовувалися вище, ніж брукована вулиця. Уздовж зовнішньої стіни готелю стояли декоративні дерева в глиняних горщиках. Своїм виглядом вони нагадували вартових. Віконні рами кидали зеленкувато-білі відблиски на свіжопофарбовані віконниці. На боковій стіні великими літерами було написано «ГОТЕЛЬ І РЕСТОРАН».
Анатоль подбав про формальності й простежив, щоб до їхніх кімнат занесли багаж. У номері люкс на першому поверсі оселились Леоні, Ізольда та служниця, асам він винайняв однокімнатний номер навпроти.
Трохи перекусивши в ресторані готелю, вони домовилися зустрітись у готелі о пів нап’яту, щоб устигнути повечеряти перед концертом. Зустріч Ізольди з правниками її покійного чоловіка була призначена на другу годину на магістральній вулиці, що називалася Кур’єр Маж. Анатоль зголосився супроводжувати її. Коли вони з Ізольдою від’їжджали, він витяг з Леоні обіцянку нікуди не ходити без Маріети, тим паче — на той бік річки, за межі Бастиди.
Знову пішов дощ. Леоні зайняла себе розмовою з іще однією мешканкою готелю, мадам Санчес, котра вже багато років регулярно приїздила до Каркасона. Вона розповіла Леоні, що нижня частина міста, Бас Віль, як вона назвала її, була збудована за планом, подібним до багатьох сучасних міст в Америці. Узявши в Леоні хімічний олівець, жінка позначила ним готель і центральну площу на плані міста, що його дав їй власник готелю. Вона також зауважила, що чимало назв вулиць змінились і не відповідають тим, що вказані в плані.
— Святих змінили генерали, — сказала мадам Санчес, скрушно хитаючи головою. — Тож тепер ми слухаємо оркестр на площі Гамбета, а не на площі Святої Сесилії. І що цікаво: на музику цей факт аж ніяк не впливає!
Помітивши, що дощ ущухає, і палаючи від нетерпіння якомога скоріше познайомитися з містом, Леоні перепросила й устала, завіривши мадам Санчес, що й сама прекрасно розбереться в назвах вулиць. І відразу ж почала похапцем збиратися.
Супроводжувана Маріетою, котра за нею ледь устигала, Леоні гайнула до головної площі, Ля Пляс о’Зерб. Вона орієнтувалася за вигуками яточників і вуличних торговців, які просочувались у вузеньку вуличку, та за брязкотом упряжі. Підійшовши ближче, Леоні побачила, що багато кіосків та яток уже складалися. Проте її ніздрів досяг спокусливий запах смажених каштанів і свіжого хліба. З паруючих металевих чанів на дерев’яному возику черпаками продавали підсолоджений гарячий пунш із корицею.
Ля Пляс о’Зерб була непоказним майданом правильної форми та пропорцій, обрамленим з усіх чотирьох боків шестиповерховими будинками. З кожного його кута вели вузенькі дороги та проходи. У центрі розташовувався пишно прикрашений фонтан вісімнадцятого сторіччя з фігурою Нептуна. Позираючи з-під капелюха, Леоні, спонукана почуттям обов’язку, прочитала табличку на фонтані, однак визнала його позбавленим смаку й не стала коло нього затримуватись.
Віти крислатих платанів утрачали листя, а те, що лишалось, осінь розфарбувала в мідно-червоні, блідо-зелені й золотисті кольори. Повсюди виднілися парасольки та яскраві зонти. Вони затуляли від вітру й дощу, який то припускав, то припинявся, сплетені з вербових гілок кошики зі свіжими фруктами, зеленню й осінніми квітами. Жінки з обвітреними обличчями й у чорному вбранні продавали з плетених кошиків хліб і козячий сир.
На превеликий подив і радість Леоні, майже ввесь фасад однієї зі сторін площі займав великий універмаг. Великі літери його назви були прикручені дротом до кованих перил балкона — «ПАРИЖ-КАРКАСОН». Хоча було лише на третю, на столах перед входом в універмаг уже розкладали уцінені товари. Під навісом зі спеціальних металевих гачків звисали мисливські рушниці, готовий одяг, козуби, усіляке кухонне начиння, пательні й навіть духовки та пічечки.
Треба буде купити Анатолеві якесь мисливське причиндалля.