Кейт Мосс – Гробниця (страница 74)
— Нарешті, мадам Верньє, — прошепотів він. — Enfin, моя кохана.
Свідки, випадкові люди, запрошені похапцем з вулиці, посміхалися, забачивши такий безпосередній та щирий прояв почуттів, і жалкували, що вінчання минулося так скромно.
Під звуки дзвонів Анатоль та Ізольда вийшли на вулицю. І відразу ж почули гуркіт грому. Бажаючи провести перші години свого подружнього життя на самоті — і гадаючи, що Маріета з Леоні на час їхнього повернення вже чекатимуть їх у готелі, — вони побігли, ховаючись від негода, по вулиці й заскочили до першого-ліпшого закладу, який їм трапився.
Анатоль замовив пляшку «Кристалу» — найдорожчого шампанського, яке було в меню. Вони обмінялися подарунками. Анатоль подарував Ізольді срібний медальйон з її мініатюрним портретом з одного боку, і своїм — із протилежного. Вона ж подарувала йому позолочений годинник з вигравійованими ініціалами навзамін відібраного нападниками в Пасаж де Панорама.
Упродовж наступної години вони пили й розмовляли, утішаючись товариством одне одного, а тим часом у грубі дзеркальні вікна вдарили перші краплі зливи.
Зійшовши з містка, Леоні на мить стривожилась і розгубилася. Вона вже не могла дурити сама себе, вдаючи, що чинить усупереч настановам Анатоля. Проте вона відразу ж викинула цю думку з голови, обернувшись же, побачила, як над Бастидою скупчуються чорні грозові хмари.
У такий час, переконувала вона себе, буде безпечніше лишитись на протилежному боці річки, подалі від епіцентру негоди. З іншого боку, їй таки доведеться повертатися до Нижнього міста якомога скоріше. Однак шукачка пригод і дослідниця не могла просто так полишити своє починання тільки тому, що їй це заборонив брат.
Квартал Тріваль виявився набагато гнітючішим та злиденнішим, аніж вона собі уявляла. Усі дітлахи ходили тут босоніж. Скраю дороги сидів жебрак із білуватими невидющими очима. Він кутався в якесь дрантя, кольором схоже на мокру бруківку. Коли Леоні проходила повз нього, він простягнув бруднющу руку з такою самою бруднющою чашкою, просячи милостиню. Вона кинула в чашку монетку й обережно рушила далі по нерівній брукованій вулиці з непоказними будинками. Віконниці на більшості з них були в жалюгідному стані, і на них облущувалась фарба, «Пеоні поморщила носа. На занедбаній вулиці смерділо нечистотами.
Мабуть, у самому Сіте краще.
Дорога поволі йшла вгору. Незабаром будинки скінчились, і вона опинилася на відкритій місцевості, на початку зеленої алеї, що вела безпосередньо до Сіте. Ліворуч, над старими й занедбаними кам’яними сходами, Леоні побачила масивні дерев’яні двері, що сиділи глибоко в товстелезній старовинній стіні. Облуплена й вицвіла від негоди вивіска вказувала, що тут розташовано жіночий монастир капуцинів.
Вірніше, колись розташовувався.
Ні Леоні, ні Анатоль не виростали під гнітом церкви. Її мати була жінкою надто незалежної вдачі, а республіканські погляди їхнього батька, як пояснив колись Анатоль, означали, що Лео Верньє вважав церковників не меншими ворогами справжньої республіки, ніж аристократію. Однак романтична уява Леоні змусила її пошкодувати, що непоступливість і негнучкість політиків вимагали жертвувати красою на догоду поступові й скороминущій доцільності. Відлуння слів, що звучали колись у монастирі, давно завмерло, однак до неї промовляла сама архітектура будівлі.
У такому задумливому стані Леоні проминула досить примітну й красиву місцину — особняк де Монморансі із зовнішніми дерев’яними брусами та склепінчастими вікнами з ромбоподібною поверхнею скла, що, достоту як призма, переломлювала світло на сині, рожеві та жовті відтінки, незважаючи на сіре передгрозове небо.
У кінці вулиці Тріваль Леоні завернула праворуч і спостерегла просто перед собою високі та вузькі піщано-жовті башти Нарбонезьких воріт —і— головного входу до цитаделі Сіте. Її серце тьохнуло від захвату, коли вона побачила подвійне кільце стін з вежами, одні з яких були вкриті червоною черепицею, інші — плитками сірого сланцю, і всі вони чітко вирізнялися на тлі похмурого неба.
Піднявши рукою спідниці, щоб вони не заважали йти, Леоні з новою силою та ентузіазмом рушила вперед. Підійшовши ближче, за високими стінами цвинтаря вона побачила вершечки надгробків із журливими янголами та масивними хрестами.
А далі виднілися лише пасовисько та сінокоси.
Леоні на хвилину зупинилася, щоб звести дух. Вхід до цитаделі пролягав по брукованому мосту, перекинутому через широкий, зарослий травою фортечний рів. На початку мосту стояла прямокутна будка, де збирали гроші з проїжджих. Коло будки, засунувши руки в кишені, стояв чоловіку потертому циліндрі й зі старомодними бакенбардами та збирав платню з кучерів вантажних підвід і торговців, що везли до Сіте бочки з пивом.
На широкому та низькому парапеті мосту примостився якийсь чоловік у товаристві двох солдатів. На ньому був старий блакитний наполеонівський плащ, а в зубах стирчала довга люлька, така ж чорна, як і його зуби. Усі троє сміялися. На якусь мить Леоні здалося, що очі того чоловіка розширились, коли він її забачив. Кинувши на неї довгий і дещо безцеремонний погляд, він відвернувся. Збентежена його увагою, Леоні хутенько пройшла повз.
Тільки-но вона ступила на місток, на неї з усією силою налетів північно-західний вітер. Їй довелось однією рукою притримувати капелюшок, а іншою тримати сукню, щоб вона не плуталась під ногами. Вітер кидав їй в обличчя пилюку та сміття, і вона, примружившись, заледве просувалася вперед.
Та щойно Леоні ввійшла до Сіте, як опинилася в безпеці й затишку. На мить вона зупинилася поправити своє вбрання, а потім обережно, щоб не вступити в потік каламутної води посеред бруківки, пішла через відкритий простір, що відокремлював зовнішні укріплення від унутрішніх. Неподалік Леоні побачила насос; двоє хлопчаків качали його ручку вгору-вниз, набираючи пульсуючу воду в металеве цебро. Ліворуч і праворуч виднілися залишки нещодавно знесених жалюгідних халуп. На висоті горішнього поверху самотньо висів у повітрі чорний від кіптяви камінь для прочистки димарів. Коли зносили нетрі, його, вочевидь, забули прибрати.
Жалкуючи, що не прихопила з собою всього путівника, а тільки план Бастиди, Леоні змушена була розпитувати дорогу, і їй пояснили, що замок розташовано прямо попереду, й він убудований у західні стіни укріплень. Коли дівчина рушила далі, серце її тьохнуло від передчуття чогось лихого. Здалеку екстер’єр величних високих мурів цитаделі дійсно вражав, але насправді інтер’єр і проміжок між зовнішніми й унутрішніми укріпленнями виявилися досить похмурими та зловісними. А ще там було брудно. Слизьку бруківку вкривав шар багнюки. Придорожні канави повнилися сміттям і всіляким непотребом.
Шато Комталь виявився тим, чим він дійсно був — звичайнісінькою військовою спорудою, нічим не примітною, простою та брудно-сірою. У башті Тур де Вад, розташованій у тіні високих стін, перебував пороховий склад. Біля башти стояв один-єдиний вартовий і длубався кописткою в зубах. Місцина мала на собі ознаку занедбаності; видно було, що цю споруду просто терплять, однак належним чином не доглядають.
Леоні трохи постояла, роззираючись із-під широкого капелюха, намагаючись угледіти хоч якусь романтичність у простому непоказному місткові та нічим не примітному, суто функціональному проході до самого замку, але так і не змогла. Коли вона відвернулася, щоб піти, їй спало на думку, що спроба реставрувати Сіте як туристичну принаду явно зазнала фіаско. Вона ніяк не могла уявити, що такі вулиці повнитимуться відвідувачами. Тут було нудно, і ніщо не задовольняло сучасних смаків і вподобань. Нещодавно відремонтовані мури й фабричні кам’яні цеглини та черепиця тільки підкреслювали занедбаність автентичних споруд. Можна було лише припустити, що реставратори сподівалися, що коли роботи скінчаться, то зміниться й сама довколишня атмосфера. Що нові ресторани, крамниці, а може, навіть і готель надихнуть новим життям ці вузькі звивисті вулички. Леоні стала неквапливо прогулюватись. Їй зустрічалися нечисленні відвідувачі — дами, котрі від холоду ховали руки в муфти, та чоловіки в циліндрах і з палицями. Проходячи повз неї, вони чемно вітались.
У цьому місці вітер був навіть іще сильнішим, отож Леоні довелося дістати з кишені носовичок і затулити ним рота й носа, захищаючи їх від холодного сирого повітря. Пробравшись крізь заплутаний лабіринт, вона невдовзі опинилася біля старого кам’яного хреста. Перед ним відкривався краєвид на терасові сади, овочеві ділянки, виноградники, курники та кролятники. За ними, унизу, було видно купку маленьких приземкуватих будиночків.
Із цієї зручної точки Леоні добре бачила, ідо вода в річці була дуже високою. Її чорна невгамовна маса неслася повз водяні млини, обертаючи їхні колеса. Далі як на долоні виднілась уся Бастида. Дівчина розгледіла навіть шпиль собора Сен-Мішель і високу годинникову вежу церкви Сен-Вінсент якраз коло їхнього готелю. Її кольнуло відчуття тривоги. Кинувши погляд на зловісне небо, Леоні збагнула, що може надовго лишитись на цьому березі річки, якщо піде дощ і рівень води підніметься ще вище. Раптом Нижнє місто здалося їй далеким-далеким. Якщо вона потрапить у повінь, то історія, яку вона придумала для Анатоля, щоб виправдати свою відсутність, уже не матиме жодного значення.