Кейт Мосс – Гробниця (страница 66)
27 вересня 1891 року, неділя
Наступного ранку після званої вечері Леоні, Анатоль та Ізольда попрокидалися пізно. Усі зійшлися на тому, що прийом видався на славу. У просторих кімнатах і коридорах маєтку, де так довго панувала тиша, знову завирувало життя. У господарчій частині весело насвистували слуги. Паскаль радісно вишкірявся, займаючись своїми справами. Маріета пурхала по залі з усмішкою на вустах.
Тільки Леоні почувалася ні в сих ні в тих. Після незвично великої кількості випитого вина й одкровень, почутих від мосьє Беяра, їй страшенно боліла голова та її морозило.
Більшу частину ранку вона пролежала у фотелі з холодним компресом на голові. Коли ж Леоні відчула в собі достатньо сил, щоб з’їсти трохи грінок із телятиною на сніданок, вона зазнала синдрому, котрий неодмінно супроводжує кожну велику подію. Омріяний вечірній прийом так довго обіймав величезну частину її свідомості, що тепер, коли він був уже в минулому, їй здалося, що більше в її житті не лишилося нічого такого, до чого б варто прагнути.
А поки що вона спостерігала за Ізольдою, яка неквапливо й розмірено — як і завжди — ходила з кімнати до кімнати з виглядом людини, із чиїх плечей упав величезний тягар. З виразу її обличчя можна було здогадатися, що, мабуть, ледь не вперше в житті вона відчула себе справжньою господинею маєтку Домен де ля Кад. Що це вона володіє маєтком, а не він володіє нею. Й Анатоль, котрий походжав, насвистуючи, кімнатами й терасою, мав вигляд чоловіка, під чиїми ногами лежав увесь світ.
Пополудні Леоні зголосилася на запрошення Ізольди прогулятися в парку. Їй треба було освіжити голову, тож, відчувши деяке покращення свого стану, вона радо скористалася нагодою розім’ятися. Повітря було непорушним і теплим, а м’яке сонце лагідно пестило її щоки. Настрій Леоні швидко покращився. Ізольда повела її до озера, і вони приязно говорили на звичні теми — музика, книги й останні тенденції моди.
— До речі, як нам заповнити твій час, поки ти тут гоститимеш? — спитала Ізольда. — Анатоль каже, що тебе цікавить тутешня історія та археологія. Тут є кілька прекрасних маршрутів. Наприклад, до зруйнованого замку в Кустоссі. Тож як?
— Це було б чудово.
— Ну й, звісно, книжки. Анатоль каже, що твоя пристрасть до читання є такою сильною, як у деяких жінок пристрасть до вбрання та коштовних прикрас.
Леоні знітилась і почервоніла.
— Йому здається, що я забагато читаю, але це тільки через те, що сам він читає обмаль! Він добре знається на книжках як предметах, але його не цікавлять історії, що в них викладені.
Ізольда розсміялася.
— Ага, тепер ясно, чому йому довелося перескладати письмовий іспит на звання бакалавра!
Леоні кинула на Ізольду швидкий недовірливий погляд.
— Він сам вам про це розповідав?
— Звісно, ні, — похапливо відповіла Ізольда. — Який же чоловік буде розповідати про свої провали?
— Тоді…
— Незважаючи на брак приязні між моїм покійним чоловіком і вашою матір’ю, він завжди хотів, щоб його тримали в курсі освіти племінника.
Леоні з цікавістю подивилася на свою тітку. Мати часто розповідала їй, що спілкування між нею та її кревним братом було зведене до мінімуму. Вона вже хотіла була розпитати Ізольду докладніше, але та знов заговорила, і нагоду було втрачено.
— Я не розповідала останнім часом, що стала членом Товариства музики й поезії в Каркасоні, та поки що не мала змоги відвідати жодного концерту? Я так розумію, що ти можеш знудитися тут, у селі, далеко від розваг великого міста.
— Та ні, я всім задоволена, — відповіла Леоні.
Ізольда схвально посміхнулася.
— За кілька тижнів мені доведеться побувати в Каркасоні, і ми можемо перетворити цю поїздку на розважальну мандрівку. Провести в місті кілька днів. Як ти на це дивишся?
Очі Леоні широко розплющилися від захвату.
— Це було б прекрасно, тітонько. А коли?
— Я чекаю на лист від юристів мого покійного чоловіка. Вони мають відповісти на мій запит. Щойно я його отримаю, ми почнемо збиратися в подорож.
— Анатоль теж поїде з нами?
— Ну аякже! — посміхнулась Ізольда. — Він каже, що ти залюбки подивилась би на відреставроване середньовічне Сіте. Подейкують, нібито його вигляд майже не змінився з тринадцятого сторіччя. Реставратори попрацювали на славу. Ще п’ятдесят років тому там були самі лише руїни. Завдяки зусиллям мосьє Віоле-ле-Дюка й інших людей було прибрано майже всі нетрі. Тепер це місце стало безпечним для туристів.
Розмовляючи, вони дійшли до кінця стежини й повернули до озера, а потім вирушили в напрямку крутосхилу, з якого відкривався чудовий краєвид.
— Тепер, коли ми ближче познайомились, можна, я поставлю тобі запитання особистого характеру? — спитала Ізольда.
— Можна, — нерішуче відповіла Леоні, — хоча це залежатиме від самого запитання.
Ізольда розсміялася.
— Та я просто хотіла спитати, чи є в тебе залицяльник!
Леоні густо почервоніла.
— Я…
— Вибач, я гадала, що наші стосунки вже є досить відвертими. Мабуть, я помилилася.
— Та ні, — хутко відповіла Леоні, не бажаючи виглядати нетактовною та наївною, хоча всі її уявлення про романтичні почуття були почерпнуті виключно з книжок. — Нічого такого. Просто… Просто ви застукали мене зненацька.
Ізольда обернулась і поглянула на неї.
— Тож як? Є в тебе хто-небудь?
Леоні на мить пожалкувала, що не має залицяльника, і сама здивувалася цій скороминущій емоції. Вона мріяла про кавалерів, але таких, які поставали зі сторінок літературних творів або на театральній сцені, де вони співали про кохання та честь. Однак її потаємні фантазії ніколи не асоціювалися з реальними живими чоловіками.
— Мене це мало цікавить, — твердо сказала вона. — І загалом, на мою думку, подружнє життя — це одна з форм неволі.
Ізольда приховала посмішку.
— Може, колись так і було, але не зараз, у наш вік прогресу. Ти ще молода. А всі молоді дівчата мріють про кохання.
— Тільки не я. Я бачила, як матінка…
Вона замовкла, пригадавши бурхливі сцени, сльози, дні, коли вони не мали грошей на харчі, чоловіків, котрі змінювали один одного…
Вираз обличчя Ізольди негайно змінився з невимушено-приязного на похмурий та серйозний.
— Маргариті важко довелося в житті. Вона зробила все, щоб вам з Анатолем добре жилося… Тобі не слід судити її надто суворо.
Леоні відчула спалах гніву.
— Я не збираюсь осуджувати її, — сказала вона різким тоном, неприємно вражена докором Ізольди. — Просто я… Я не бажаю такого життя собі.
— Кохання, справжнє кохання — це безцінна річ, Леоні, — вела далі тітка. — Воно буває болісним, незручним, робить усіх нас шаленцями, але саме воно надає значущості й барвистості нашому життю. — Ізольда зробила паузу. — Любов — це єдине, що перетворює буденне життя на щось дивовижне й піднесене.
Леоні недовірливо зиркнула на неї й уставилася собі під ноги.
— Не лише маман відбила в мене охоту до кохання, — пояснила вона. — Я була свідком того, як люто страждав Анатоль. Ось чому я ставлюся до цього саме так, а не інакше.
Ізольда різко обернулася до неї. Леоні не витримала емоційної напруги її незмигного погляду й опустила очі.
— Ось, наприклад, ота дівчина, яку він так кохав, — тихо сказала вона. — Ця дівчина померла. У березні цього року. Не знаю точно, чому, знаю лише, що за дуже сумних обставин. — Вона перевела дух, зиркнула на свою тітку й відвернулась. — У наступні місяці ми дуже за нього переживали. Анатоль підупав духом, нерви його не витримували, він навіть ударився в різні… різні негарні звички. Він днями й ночами не бував удома й…
Ізольда стиснула її руку.
— Природа чоловіка потребує таких форм розслаблення, які нам здаються немислимими та шкідливими. Не слід уважати ці речі проявами якогось серйозного захворювання.
— Ви б його бачили тоді! — скрикнула Леоні. — Він був наче сам не свій.
І не мій.
— Твоя любов до брата робить тобі честь, Леоні, — зауважила Ізольда, — та настане час, і ти будеш менше турбуватися за нього. Хоч би як там було раніше, зараз Анатоль у доброму гуморі. Ти ж не заперечуватимеш цього?
Леоні неохоче кивнула.
— Мушу сказати, він значно покращав порівняно з тим, яким був навесні.
— Ото ж бо. Значить, настав час подумати радше про власні справи, аніж про його. Ти прийняла моє запрошення тому, що потребувала відпочинку, хіба ж не так?
Леоні кивнула.
— А тепер, коли ти тут, тобі слід подбати про себе. Анатоль — у надійних руках.
Леоні пригадала поспіх, із яким вони тікали з Парижа, свою обіцянку допомагати йому, відчуття загрози, котре то зникало, то з’являлося знов, — і відчула, як з її плеч поволі спадає величезний тягар.