Кейт Мосс – Гробниця (страница 65)
С-А-D-Е. Домен де ля Кад.
Мередіт витріщилась на екран так, наче він хотів якимось чином її надурити.
С-А-D-Е, усі — цілі ноти, і всі пов’язані з конкретними картами великого аркана, що вже встигли проявитися.
Ба більше, Мередіт уздріла ще один зв’язок, який уже довго напрошувався до її раціональної свідомості, але раніше вона його не помічала. Вона витягла успадкований від матері аркуш із фортепіанним твором «Гробниця, 1891». Мередіт знала його напам’ять: сорок п’ять тактів, зміна темпу в середній частині. Стилем і характером він навіював асоціації з дев’ятнадцятим сторіччям, парками й дівчатками в білих сукенках. Відлуння Дебюссі, Саті й Дюка.
І побудований на нотах А, С, D і Е.
На мить Мередіт відволіклася й уявила себе за фортепіано. Не існує нічого, крім музики. Її пальці пурхають над клавішами… А, С, D і Е. Завершальне арпеджіо — і останній акорд стихає та розчиняється в повітрі.
Вона відкинулась на спинку. Усе збігалось, однозначно.
Утім, що все це, в біса, означає, якщо це щось означає взагалі?!
Мить — і Мередіт подумки опинилася в Мілуокі, у музичному класі міс Бріджес повної середньої школи. Знов і знов повторює вона те саме заклинання. «Октава складається з дванадцяти плюс одного хроматичних тонів». Мимовільна посмішка розпливлася на вустах Мередіт. Голос учительки й досі звучав у її пам’яті: «Напівтон і цілий тон є складниками діатонічної гами. Діатонічна гама має вісім тонів, пентатонічна — п’ять. Перший, третій і п’ятий тони діатонічної гами є складниками основного тону акордів, формулою краси, формулою досконалості».
Мередіт віддалася спогадам, щоб вони скеровували її думки. Музика й математика, пошуки закономірних зв’язків, а не випадкових збігів. Вона вдрукувала в пошукове вікно слово ФІБОНАЧЧІ. Нові назви й імена випливли перед її очима. 1202 року Леонардо Пізанський, відомий під прізвиськом Фібоначчі, розробив математичну теорію, у якій числа утворювали послідовність. Після двох початкових величин кожне число було сумою двох попередніх чисел.
0, 1, 1, 2, 3, 5, 8, 13, 21, 34, 55, 89, 144, 233, 377.
Уважали, що співвідношення між парами послідовних чисел наближалося до так званої «золотої пропорції», золотої середини.
У музиці принцип Фібоначчі інколи використовувався для визначення налаштування. Числа Фібоначчі спостерігаються також і в природному середовищі — у розташуванні гілок дерева, у вигині хвилі, у структурі конуса ялини. Наприклад, у соняшника завжди було вісімдесят дев’ять насінин. Мередіт посміхнулася.
Я й досі все це пам'ятаю.
Дебюссі бавився з послідовностями Фібоначчі у своїй знаменитій музичній поемі «Море» для оркестру. Одна з дивовижних суперечностей Дебюссі полягала в тому, що хоча його вважали композитором, який цікавився, головним чином, настроєм і кольором, але всі його найвідоміші твори фактично були побудовані згідно з математичними моделями. Радше, вони ділилися на частини, що відображали золоте співвідношення, для чого часто застосовувалися стандартні послідовності Фібоначчі. Наприклад, у поемі «Море» перша частина має тривалість п’ятдесят п’ять тактів — число Фібоначчі, — і вона складається з розділів тривалістю 21,8,8,5 і 13 тактів — також число Фібоначчі.
Мередіт доклала певних зусиль, щоб упорядкувати перебіг власних думок.
Вона повернулася на сайт Пола Фостера Кейса. Три з чотирьох нот, пов’язаних із назвою Домен — С, А і Е — були числами Фібоначчі: Блазень мав число 0, Чарівник — 1, а Сила — 8.
Тільки D, карта номер VI, не було числом Фібоначчі.
Мередіт занурила пальці у своє чорне волосся. Отже, вона щось не так зрозуміла? Чи навпаки — це був виняток, що підтверджував правило?
Вона задумливо побарабанила пальцями по столу. Закохані відповідали послідовності, якщо йшли окремо, а не парою: Блазень був нулем, а Жриця — двійкою. А нуль та двійка були числами Фібоначчі, хай навіть шістка не була таким числом.
Хоч так. Бодай щось є.
Проте навіть якщо ці зв’язки дійсно мали місце, то який стосунок існував між Таро Буска, Домен де ля Кад і Полом Фостером Кейсом? Дати не збігалися.
Кейс започаткував свою організацію ВОТА в 1930-х роках в Америці, а не в Європі. Колода ж Буска бере початок у 1890-х роках, а карти малого аркана, може, й іще раніше. Вона ніяк не могла ґрунтуватися на системі Кейса.
А що, як поміняти все це місцями?
Мередіт замислилась. А раптом Кейс щось чув про зв’язок Таро з музикою й переінакшив їх відповідно до своєї власної системи? А може, він знав щось про Таро Буска? Або навіть про Домен де ля Кад? Можливо, ідея прийшла не з Америки до Франції, а навпаки?
Вона витягла свій потертий конверт і дістала з нього фото хлопця у військовій формі. Як вона могла бути такою сліпою? Вона побачила, як Блазень перетворився на Анатоля Верньє, але чомусь не звернула уваги на очевидну схожість між Верньє та її солдатом. Теж родинна схожість із Леоні. Довгі темні вії, високе чоло, та сама звичка дивитися просто в об’єктив.
Мередіт знову глипнула на портрет. Дати збігалися. Хлопець у солдатському однострої міг бути молодшим братом, кузеном. Навіть сином.
А від нього родинна вервечка простяглася через покоління до мене.
У Мередіт наче камінь з душі впав. Немов тягар незнання, що про нього казав Хол. Натомість озвався обережний унутрішній голос і став застерігати її проти прагнення видавати бажане за дійсне.
Треба все це перевірити. Факти десь тут, поруч. Візьми й перевір.
Її пальці запурхали над клавіатурою. Їй кортіло дізнатися про все та негайно. Мередіт вдрукувала в пошукове вікно слово «ВЕРНЬЄ».
Утім, не знайшла нічого цікавого. Вона розчаровано та з недовірою втупилася в екран.
Невже ж нічого немає? Щось мусить бути!
Жінка спробувала знову, додавши Буск і Рен-ле-Бен. Цього разу вона вийшла на кілька сайтів, що продавали карти Таро, кілька рядків про колоду Буска, але більше нічого вартого уваги не відшукала.
Мередіт відкинулася на спинку. Очевидним виходом із цього глухого кута була реєстрація на родинних пошукових сайтах у цій частині Франції та спроба проникнути в минуле в такий спосіб, хоча це забере певний час. Та може, Мері допоможе шукати з протилежного кінця?
Палаючи від нетерпіння, Мередіт хутко надрукувала Мері електронного листа й попросила її передивитися місцеві історичні сайти в Мілуокі, а також пошукати прізвище Верньє в реєстрі виборців. Утім, вона побоювалася, що у випадку, якщо той солдат був сином Леоні, а не Анатоля, прізвище в нього буде інше. Навздогін вона додала також і прізвище Ляскомб, а лист закінчила довжелезним рядком із поцілунками.
На столі поруч із нею задзвонив телефон.
Якусь мить Мередіт отетеріло витріщалася на нього, не в змозі второпати, звідки воно та що це. Телефон задзвонив знову.
Мередіт ухопила слухавку.
— Слухаю.
— Мередіт? Це Хол.
Вона одразу ж відчула, що справи в нього не дуже добрі.
— Як ти?
— Я телефоную сказати, що повернувся.
— Як ти з’їздив?
Мовчання. А потім пролунало:
— Розповім, коли побачимось. Я почекаю на тебе в барі. Не хочу відволікати тебе від роботи.
Мередіт зиркнула на годинник і з подивом побачила, що вже чверть на сьому. Потім перевела погляд на хаотичне безладдя з карт, поміток інтернетівських сайтів, фотографій. Свідчення її денної роботи. Їй здалося, що голова ось-ось вибухне. Їй пощастило знайти вже багато, але вона досі перебувала в невіданні.
Мередіт не хотіла зупинятись, але відчула, що мозок її буквально плавиться від напруженої роботи. Часто в шкільні роки Мері заходила до її кімнати, цілувала їй лоба й казала, що час перепочити. Що ранок мудріший за вечір.
Мередіт усміхнулася. Мері часто — завжди — мала рацію.
Сьогодні ввечері їй уже навряд чи вдасться що-небудь знайти. До того ж із голосу Хола можна було здогадатися, що він потребує товариства. Мері схвально поставилась би до її рішення скласти компанію Холові. Віддати перевагу живим, а не мертвим.
— Узагалі-то, саме зараз слушна нагода зробити перерву.
— Справді?
Це було сказано з такою полегкістю, що Мередіт не могла не посміхнутися.
— Справді, — відповіла вона.
— Ти точно впевнена, що я тобі не заважаю?
— Абсолютно точно. Наразі все закінчу й за десять хвилин спущуся.
Мередіт перевдяглась у свіжу білу сорочку та свою улюблену чорну сукню досить скромного вигляду, а потім зайшла до ванної кімнати. Там вона трохи припудрила щоки, підмалювала губи, навела тіні й, зачесавшись, зав’язала вузликом волосся. Вона вже взувала чоботи, коли на комп’ютері писнув сигнал — прийшла електронна пошта.
Мередіт увійшла в ящик і клацнула по пошті від Мері. То було невеличке, з двох рядків, повідомлення, що містило ім’я, дати, адресу й обіцянку написати знову, тільки-но з’явиться щось нове.
По обличчю Мередіт розпливлася посмішка.
Нарешті!
Вона взяла світлину, але то вже не був невідомий солдат. Іще багато треба дізнатись, але вона вже вийшла на правильний шлях. Мередіт засунула знімок у рамку від фотографії, яку поцупила у вестибюлі. Родина об’єдналася. Її родина.
Не сідаючи, вона нахилилась і надрукувала відповідь. «Ти в мене просто молодчина. З удячністю прийму всю подальшу інформацію! Я тебе люблю».
Мередіт клацнула на кнопку «Надіслати». А потім, не перестаючи всміхатися, рушила вниз, щоб зустріти Хола.
КАРКАСОН