Кейт Мосс – Гробниця (страница 48)

— Ось бачиш! Повсюдно — докази існування дияволів та привидів.

Анатоль розсміявся.

— То все забобони, мала, звичайнісінькі забобони, а не докази.

На Пляс дю Перу екіпаж зупинився, і вони вийшли.

Анатоль знайшов хлопця, котрий за один су зголосився рознести Ізольдині запрошення, а потім вони неквапливо рушили головною вулицею в напрямку водолікарні. По дорозі вони ненадовго зайшли до маленького вуличного кафе, де Леоні випила чашечку міцної кави з цукром, а Анатоль пропустив шкалик абсенту. Повз них проходили панії та пани у фраках і прогулянкових костюмах. Нянька штовхала поперед себе дитячий візочок. Гомоніли дітлахи — дівчатка з чорними та червоними стрічечками в кучерявому волоссі й хлопчаки в бриджах по коліно. Вони грались обручем і ціпком.

Потім Анатоль та Леоні зайшли до найбільшої крамниці в місті — «Магазину Буска», де продавали різну всячину — від ниток і стрічок до мідних каструль і пателень, а також пасики, рибальські сітки й мисливські рушниці. Анатоль передав Леоні список необхідного для суботньої вечері й дозволив їй зробити замовлення.

Леоні це страшенно сподобалось.

Потім вони роздивлялись архітектуру міста. Багато будинків на лівому березі виглядали з боку річки набагато солідніше, аніж із дороги. Кілька з них були величенькими, мали багато поверхів і міцно трималися за скелястий берег. Одні будинки були добре доглянуті, хоча й скромні. Інші — дещо занехаяні. З їхніх стін злущувалася фарба, а самі мури були кривуваті й кособокі, наче придавлені тягарем років.

На звиві річки увагу Леоні привернув чудовий краєвид терас водолікарні та задніх балконів «Готелю де ля Рен». З боку річки курортний заклад виглядав поважнішим, аніж від вулиці. Він панував над довколишнім ландшафтом завдяки своїй пишності та значущості. Його сучасні будівлі мали великі вікна, які, вочевидь, коштували чималеньких грошей.

Вузькі кам’яні сходи вели з терас просто до води, де стояло кілька окремих кабінок для купання. Усе це свідчило про поступ, про здобутки медичної науки, про те, що ця водолікарня була місцем паломництва, куди стреміли сучасні пілігрими, котрі потребували фізичних процедур.

Самотня медсестра в крислатому, схожому на білого морського птаха капелюсі штовхала крісло-візок із пацієнтом. Біля води, у кінці алеї Бен де ля Рен, схожа на корону альтанка з кованого заліза створювала затінок від сонця. Із протилежного боку розмістився пересувний кіоск, чиє складане віконце виходило на вулицю. У ньому жінка в білій хустці та з повними засмаглими руками продавала яблучний сидр по два сантими за чашку. Неподалік пересувного кафе на колесах, схожого на фургон, виднівся дерев’яний пристрій для чавлення яблук. Його металеві зубці повільно обертались, а маленький хлопчик із подряпаними руками та в завеликій сорочці навипуск засовував у нього червоні й жовтувато-золотаві яблука.

Вистоявши в черзі, Анатоль купив дві чашки сидру. Як на його смак, він був занадто солодким. Леоні ж заявила, що він смакує просто чудово. І випила спочатку свою чашку, а потім і недопите Анатолем, виплюнувши випадкові кісточки в носовичок.

Правий берег річки відрізнявся від лівого. Будинків на ньому було значно менше, а ті з них, що приліпилися до схилу гори, розсипавшись поміж дерев, які спускалися майже до води, являли собою приватні помешкання — невеличкі й скромні. У них жили ремісники, слуги, крамарі, чий добробут залежав від захворювань та іпохондрії представників міського середнього класу, котрі приїздили сюди переважно з Тулузи, Перпіньяна та Бордо.

Леоні бачила пацієнтів, що сиділи в гарячій, багатій на залізо воді в купальнях, до яких вела окрема огороджена алея. Невеличкий натовп медсестер і слуг з рушниками терпляче чекав на березі.

Коли вони, на втіху Леоні, оглянули все місто, вона заявила, що втомилась, і поскаржилася, що їй тиснуть черевики. Обминувши пошту й телеграф, вони повернулися на Пляс дю Перу.

Анатоль запропонував підживитися в ресторані з південного боку площі.

— Може, тут сядемо? — спитав він, указавши палицею на єдиний вільний столик. — Чи, може, всередину зайдемо?

Між будинками дмухав легенький вітерець, немов граючись сам із собою в піжмурки. Він шурхотів по алеях і тріпотів навісами. Леоні зачудовано глянула на золотисте, червоне та брунатне осіннє листя, що його здіймав вітер, і на бляклі сонячні промені, які падали на оповиті плющем будинки.

— Сядьмо на вулиці, — відповіла вона. — Тут так гарно. Просто прекрасно.

Анатоль усміхнувся.

— Мабуть, це саме той вітер, який на півдні Франції називається «серс», — задумливо сказав він, сідаючи навпроти сестри. — Здається, він дме з північного заходу, з боку гір, як твердить Ізольда, на відміну від південно-східного вітру з Середземного моря. — Із цими словами він витрусив свою серветку. — Чи, може, це містраль?

Леоні стенула плечима.

Анатоль замовив для обох макарони по-домашньому, тарілку помідорів та кружальце місцевого козячого сиру, приправленого медом і мигдалем, а також глечик червоного вина.

Леоні відламала шматочок хліба й укинула його в рот.

— Сьогодні вранці я була в бібліотеці, — почала вона. — Там дуже цікаві книжки, мушу тобі сказати. Я взагалі дивуюся, що ти вчора ввечері був з нами в компанії, а не застряг у бібліотеці.

Карі очі Анатоля заблищали цікавістю.

— Ти про що?

— Та тільки про те, що там досить цікавих книжок, аби надовго тебе зайняти, а також про те, що ти примудрився серед такої кількості книг знайти саме монографію мосьє Беяра. Це мене дивує. — Леоні хитро примружила очі. — Чому ти вибрав саме її, га?

— Та просто так, — відповів Анатоль, покручуючи кінчик вуса.

Відчувши нещирість у його голосі, Леоні відклала виделку.

— Коли ми вже про це заговорили, то мені також дивно, що ти взагалі не згадав про збірку, коли зайшов до мене перед вечерею.

— Про яку збірку?

— Про збірку творів художньої літератури, це по-перше. — Леоні втупилася в обличчя брата, стежачи за його реакцією. — А по-друге, про книги з окультизму ти теж мені нічого не сказав. А деякі з них, між іншим, є дуже рідкісними виданнями.

Анатоль відповів не відразу.

— Ну, ти ж раніше не раз докоряла мені тим, що я втомлюю тебе розмовами про антикварні книжки, — нарешті сказав він. — І тому вчора я просто не хотів набридати тобі, от і все.

Леоні розсміялася.

— На Бога, Анатолю, що з тобою? Ти що, не пам’ятаєш? Ти ж сам колись казав мені, що багато з цих книжок уважаються шкідливими та непристойними. Навіть за паризькими мірками. І в цьому маєтку вони виглядають якось не надто доречно, тобі не здається? І тому мені дуже давно, що ти вчора нічого про них не сказав…

Анатоль неквапливо видобув цигарку.

— Нумо, кажи! — настійливо вимагала Леоні.

— А що казати?

— Можеш почати з пояснення: чому ти приховуєш від мене свою зацікавленість? Удаєш, що тобі байдуже до цього? — Леоні віддихалась. — І чому в нашого дядька виявилась така велика збірка цих книжок? Тітка Ізольда нічого про це не сказала.

— Чому ж, фактично, вона це пояснила, — відказав Анатоль. — Ти так і хочеш її в чомусь звинуватити. Вона тобі явно не подобається.

Леоні знітилась і почервоніла.

— Якщо в тебе склалося саме таке враження, то ти помиляєшся. Я вважаю тітоньку Ізольду чарівною жінкою. Вона відразу ж підвищила тон, щоб Анатоль її не перервав, і додала: — Мене бентежить не наша тітка, а зловісна репутація маєтку, підсилена наявністю в бібліотеці книг з окультизму.

Анатоль зітхнув.

— Я їх не помітив. Ти, напевно, перебільшуєш. Найочевиднішим поясненням є те, що дядько Жуль дотримувався католицького або, скоріше, ліберально-католицького світогляду. Окрім того, цілком може бути, що він просто успадкував цю бібліотеку разом з маєтком.

— Деякі з цих книг були видані зовсім недавно, — наполягала Леоні.

Вона здогадувалася, що провокує Анатоля на неприємну розмову, й воліла б припинити, але вже не могла стриматись.

— А ти в нас — фахівець із таких публікацій! — скептично зауважив він.

Леоні аж пересмикнуло від зневажливого тону брата.

— Ні, але саме про це я й хотіла сказати. Фахівець із такої літератури — саме ти! Звідси й моє здивування, що ти не згадав про збірку окультної літератури взагалі.

— Не можу збагнути, чому ти так уперто намагаєшся знайти в усьому якусь таємницю. Мені це геть незрозуміло.

Леоні нахилилася вперед.

— Кажу тобі, Анатолю, у цьому обійсті є щось дивне та загадкове, хочеш ти це визнавати чи ні. — Вона трохи помовчала, а потім додала: — Знаєш, мені починає здаватися, що ти взагалі не ходив до бібліотеки.

— Зараз же припини! — відрубав брат із погрозливою ноткою в голосі. — Що за біс у тебе вселився сьогодні?!

— Ти дорікаєш мені тим, що я вигадую якісь таємниці стосовно цього маєтку. Можливо, саме так воно і є. Але ж ти дотримуєшся іншої крайності: вперто заперечуєш існування будь-якої таємниці взагалі!

Анатоль сердито підкотив очі під лоба.

— Тільки подумай, що ти верзеш! — вибухнув він. — Ізольда влаштувала нам гостинний прийом. Вона перебуває не в надто комфортній ситуації, і якщо з її боку і є якісь дрібні огріхи, то це лише тому, що вона сама почувається тут чужинкою, живучи серед слуг, котрі працювали тут роками та яким, можливо, вельми не подобається те, що ні сіло ні впало з’явилась якась незнайомка та стала господинею маєтку. Наскільки мені зрозуміло, Ляскомб подовгу не бував удома, і тому цілком можливо припустити, що челядь сама розпоряджалася будинком на свій розсуд і заради своєї вигоди. Тобі зовсім не личить казати таке про тітку.