Кейт Мосс – Гробниця (страница 49)
Збагнувши, що зайшла надто далеко, Леоні дала задній хід.
— Я тільки хотіла… — почала була вона, однак Анатоль, витерши рота серветкою й кинувши її на стіл, перервав її;
— Усе, що я хотів, — це знайти тобі книгу, щоб тобі не було нудно ввечері, — сказав він. — Я хотів, щоб ти не відчувала туги за домівкою в чужому помешканні. Ізольда не виказала стосовно тебе нічого, крім доброти, однак ти все одно до всього прискіпуєшся.
Бажання Леоні влаштувати сварку кудись щезло. Вона навіть уже встигла забути, чому взагалі хотіла її влаштувати.
— Вибач, якщо мої слова якось тебе образили, проте… — почала вона, але було вже пізно.
— Здається, хоч би що я сказав, це однаково не втримає тебе від твоєї дитячої вередливості, — сердито перервав її Анатоль, — тому я не бачу сенсу продовжувати цю розмову. — Він ухопив свого капелюха й палицю. — Ходімо. Двоколка вже чекає.
— Анатолю, будь ласка… — благально звернулася до нього Леоні, одначе брат уже йшов сягнистим кроком через площу. Дівчині, котра розривалася між злістю й жалем, не лишалося нічого іншого, як піти слідом за ним. Вона страшенно шкодувала, що не тримала язик на зашморзі.
Утім, коли вони виїжджали з Рен-ле-Бена, душу її почала переповнювати образа. У сварці не було її провини. Принаймні, починаючи розмову, вона не мала якихось недобрих намірів. Вона й не думала його кривдити, але Анатоль таки образився — наче навмисне. І за цим висновком не забарився ще один, прихований, мотив його поведінки.
Він захищає Ізольду переді мною.
Це було вкрай несправедливо й необачно після такого короткого знайомства. А ще гірше — ця думка змусила Леоні страшенно ревнувати.
Подорож назад була мовчазною й напруженою. Леоні набурмосилась. Анатоль уперто її не помічав. Щойно вони приїхали, він вискочив з екіпажа та, навіть не озираючись, зник у будинку, залишивши Леоні наодинці зі своїми думками про самотній вечір, що чекав попереду.
Не бажаючи нікого бачити, вона вихором промчала до своєї кімнати й кинулась долілиць на ліжко, зарившись обличчям у ковдру. Скинувши черевики, які з глухим стуком гепнулись на підлогу, Леоні звісила ноги над краєм ліжка, наче лежачи на плоту в річці.
Як я втомилася!
Годинник на камінній полиці пробив другу годину.
Роздивляючись нитки, що повибивалися з вишитого покривала, вона почала висмикувати їх, і невдовзі поруч із нею на ліжку утворилася чималенька купка золотавих пасом, яких вистачило б для казкової Золотоволоски. Леоні похмуро зиркнула на годинник.
Дві хвилини на третю. Час майже не рухався.
Зіслизнувши з ліжка», вона підійшла до вікна та ледь відсунула краєчок портьєри. Галявини були залиті золотавим сонячним сяйвом.
Скрізь виднілись ознаки шкоди, завданої вітром-лиходієм. Проте водночас парк виглядав тихим і спокійним. Може, трохи погуляти? Подивитися, що та де є? Раптом Леоні помітила скриньку з шитвом, і очі її збуджено загорілися. Швидко розгорнувши сувої тканини та всяку всячину, вона намацала чорну книгу.
Ну, звісно ж! Як же я могла забути!
Наразі випадала чудова нагода пошукати гробницю. Повернутися до свого попереднього плану на сьогодення. Можливо, їй навіть поталанить знайти карти Таро. Леоні витягла книжку зі скриньки. Цього разу вона уважно прочитувала кожне слово.
Годину по тому, вдягнувши шерстяну жакетку, міцні прогулянкові черевики й насунувши на голову капелюшок, Леоні вислизнула на веранду.
У парку нікого не було, проте вона все одно йшла прудко, ні перед ким не збираючись звітувати й виправдовуватись. Майже підтюпцем проминула вона рододендронові та ялівцеві зарості й не збавляла ходу, аж поки будинок не щез із-перед очей. Тільки пройшовши крізь прогалину у високому самшитовому живоплоті, Леоні зупинилася, щоб відсапнути. Від швидкої ходьби вона спітніла. Засунувши рукавички в кишені та знявши мулький капелюх, вона з насолодою підставила непокриту голову легкому вітерцю. Повітря було свіже й чисте, не те що паризький смог. На душі в Леоні стало легко й весело від того, що вона сама, ніхто її не бачить і ніхто не заважає. Вона — сама собі пані.
На краю лісу вона зупинилася: легке поколювання в шиї та холодок, що пробіг по спині, нагадали їй про доконечність бути обережною. Скрізь панувала тиша — така густа, що її неначе можна було помацати рукою, а повітря було просякнуте запахами папороті й сухого опалого листя. Леоні озирнулась, а потім глянула на темний і похмурий ліс попереду. Будинку ніде не було видно.
А що, як я не знайду дороги назад?
Леоні глянула на небо. Якщо вона затримається ненадовго, якщо погода не зіпсується, то їй треба буде просто прямувати на захід, у напрямку призахідного сонця. До того ж це приватний ліс у межах маєтку, доглянутий і впорядкований. Навряд чи її мандрівку можна назвати подорожжю в невідомість.
Нема причини турбуватися.
Умовивши себе рушити далі й почуваючись героїнею пригодницького роману, Леоні пішла зарослою стежиною. Невдовзі вона опинилась на роздоріжжі, де перетиналися дві стежини. Ліворуч відчувалась атмосфера занедбаності й мовчазного занепаду. Здавалося, самшити й лаври геть змокріли від вологи, що сконденсувалася на них. Дуби та приморські сосни наче зігнулися під тягарем невблаганного часу й мали якийсь виснажений та хирлявий вигляд. Стежина, що забирала направо, виглядала значно буденніше й оптимістичніше.
Якщо на території маєтку є давно забута гробниця, то, ясна річ, її слід шукати десь у гущавині лісу, десь далеко від будинку, еге ж?
І Леоні звернула на стежку, яка йшла ліворуч, у похмурий і темний ліс. Схоже було, що цією стежиною давно ніхто не ходив. На ній не було слідів від коліщат садівницького візка, не видно було, щоб хтось згрібав опале листя.
Невдовзі Леоні відчула, що стежка пішла вгору, стаючи дедалі крутішою, вибоїстішою та менш виразною. На ній чимраз частіше траплялося каміння, пагорбки землі та сухе гілляччя, що нападало з кущів і дерев, які обступили стежину з обох боків. Дівчина відчула себе неначе в оточенні, ландшафт ніби нависав, тиснучи на неї все сильніше. З одного боку над стежиною навис крутий насип, укритий щільно переплетеними густими чагарниками глоду й тисовими заростями. У напівмороці лісу їхнє плетиво скидалося на мереживо з кованого заліза. Леоні відчула, як стривожено затріпотіло її серце. Кожна гілка, кожен корінь промовляли про занедбаність і самоту. Здавалося, навіть тварини — і ті тримались осторонь лиховісного лісу. Не було чути ні пташок, ані шерхоту зайців, лисиць або мишей, що пробиралися крізь підлісок і траву до своїх нір.
Невдовзі праворуч від стежини почався глибокий і крутий ярок. Кілька разів Леоні зачіпала черевиком каміння й чула, як воно з тріскотом котилося вниз у провалля. Неприємні передчуття дедалі більше давалися взнаки. Не треба було докладати особливих зусиль, щоб викликати в уяві всіх тих духів, демонів і привидів, про які розповідав їй садівник і писав у своїй книзі мосьє Беяр.
Раптом Леоні вийшла на більш-менш рівну ділянку на схилі пагорба, з якої відкривалася панорама далеких гір. Через дренажну канаву вів маленький кам’яний місток. Під ним стежину перетинала смуга коричневої землі з неглибоким руслом, промитим весняними талими водами. Зараз воно було сухе.
Далеко за галявиною, підіймаючись над вершечками дерев, перед Леоні несподівано відкрився величезний світ, схожий на безмежне полотно художника. По неозорому небу пливли хмарини, а в долинах і западинах висіла легка надвечірня імла, що утворилася внаслідок спекотної та вологої погоди.
Леоні набрала повні груди повітря. Удалині від цивілізації, від сірих і червоних дахів Рен-ле-Бена, від силуету годинникової вежі та від обрисів «Готелю де ля Рен» у неї з’явилося неповторне відчуття легкості й піднесеності. Укрита, наче коконом, тишею лісу, вона уявляла собі гамірні кафе та бари, стукотіння начиння на кухнях, брязкотіння упряжі й екіпажів на головній вулиці Рен-ле-Бена, вигуки, візників на Пляс дю Перу. І тут вітер до неї доніс тоненький голос церковного дзвону.
Уже третя година.
Леоні прислухалась, аж поки звук дзвону не розтанув у навколишній тиші. Раптом їй пригадалися слова садівника.
Тримайте вашу душу під замком.
Вона пожалкувала, що не спитала в нього — і взагалі ні в кого, — як орієнтуватись у лісі. Завжди намагаючись усе зробити самостійно, Леоні страшенно не любила просити про допомогу. А понад усе вона шкодувала про те, що не взяла з собою книгу.
Але ж я вже зайшла надто далеко, щоб повертатися.
Високо піднявши голову й рішуче виставивши вперед підборіддя, Леоні рушила вперед, поборюючи невиразну й дедалі міцнішу підозру, що вона йде в хибному напрямку. Мабуть, інтуїція її підвела. Вона не мала ні мапи, ні орієнтирів, ані вказівок. Знов і знов дівчина докоряла собі за те, що пиха не дозволила їй хоча б спитати в когось про план маєтку Домен де ля Кад. До того ж вона, здається, уже бачила його в бібліотеці.
Раптом їй спало на думку, що ніхто й гадки не має, куди вона пішла. Якщо вона заблукає, то ніхто не знатиме, де її шукати. Хоча б якийсь натяк треба було залишити! Уривки паперу чи білі камінці, як робили Ганзель та Ґретель, помічаючи свій шлях з лісу додому.
А чому, власне, ти неодмінно маєш загубитися?