Кейт Мосс – Гробниця (страница 50)
І Леоні продовжила свій шлях, усе далі заглиблюючись у ліс. Ось вона вийшла на рідко порослу деревами прогалину, оточену колом ялівцевих кущів із пізньостиглими ягодами. Схоже було, що навіть птахи не прилітають сюди подзьобати їх.
Напівтемрява й миготливі тіні то з’являлися, то зникали в неї перед очима. Під зеленою мантією лісу сонячне світло дивовижним чином концентрувалося та руйнувало знайомий і звичний світ, замінюючи його чимось древнім і непізнаваним. Без попередження на дерева, зарості шипшини й підлісок упав надвечірній туман. Повсюди запанувала цілковита й непроникна тиша. Просякнуте вологою повітря приглушувало всі звуки. Його холодні руки оповивали шию Леоні, як кашне, воно горнулося до її ніг, наче кіт.
Аж раптом попереду між деревами показалося щось, явно зроблене не з дерева, не з кори та не з землі. То була невеличка кам’яна капличка, у яку могли вміститися не більше шести-восьми людей. Вона мала гострий дах і маленький кам’яний хрест над арковим входом.
Леоні забило дух.
Я знайшла її.
Гробницю оточувала купа шишкуватих тисів із покрученими та спотвореними коренями, схожими на вузлуваті руки старої людини. Вони нависали над стежкою. На довколишній землі не було відбитків. Неподалік буяли перерослі кущі шипшини й ожини.
Однаковою мірою відчуваючи і радість, і тривожне передчуття невідомого, Леоні зробила крок уперед. Під її ногами зашаруділо листя й затріщали сухі віти. Іще один крок. Ближче, іще ближче. Аж ось Леоні опинилася перед входом. Задерши голову, вона глянула вгору. Над дерев’яною аркою чітко виднілися два симетричні віршовані рядки, вимальовані стародавніми чорними літерами.
Леоні двічі вголос прочитала слова, заледве вимовляючи невідомі звуки. Потім, видобувши з кишені хімічного олівця, вона переписала їх на клаптик паперу.
Позаду почувся якийсь шум. Що то? Дика тварина? Рись? Згодом стало чути інший звук, наче на палубі корабля натягували линву. Змія? Упевненість і рішучість Леоні враз випарувались, і їй здалося, що темні очі зусібіч витріщилися на неї. З моторошною ясністю в пам’яті дівчини постали слова з книжки. У душі збурились лиховісні передчуття й страхи. Це було місце, де ширму між світами відсунуто.
Леоні раптом страшенно перехотілося заходити всередину гробниці. Однак альтернатива лишитися безпорадною та незахищеною на галявині видавалася ще гіршою. Відчуваючи, як кров пульсує в скронях, вона випростала руку, узялася за важке металеве кільце та штовхнула двері.
Спочатку не сталося нічого. Тоді Леоні штовхнула ще раз. Цього разу почулося скреготіння металу, а потім різкий лязкіт — то піддався засув. Налігши своїм тендітним плечем на дерев’яні двері, дівчина натиснула на них усією вагою свого тіла — і різко штовхнула їх.
Двері задвигтіли й повільно розчинилися.
Леоні ввійшла в гробницю. Назустріч їй ринуло прохолодне повітря, змішане з легко розпізнаваним запахом пилу, старовини й ледь уловимим ароматом ладану. То був навіть не аромат, а лише спогад про нього, донесений крізь століття. Проте було в гробниці щось іще. Ще якийсь запах. Леоні поморщила носа. То був слабкий запах риби, моря та просолених дощок розбитого рибальського човна.
Вона притиснула руки до боків, щоб вони не тремтіли.
Ось це місце я шукала.
На західній стіні каплиці, відразу біля дверей, розташовувалась сповідальня. Вона мала приблизно шість футів заввишки, вісім завширшки й не більше за два завдовжки. Зроблена з потемнілого дерева, вона була дуже простою, зовсім не схожою на прикрашені різьбленням та візерунками сповідальні в соборах і церквах Парижа. Вхід до неї був закритий гратами. Біля одного сидіння висіла єдина вицвіла штора. З протилежного боку штори не було.
Відразу ліворуч від входу стояла чаша для святої води. Леоні перелякано відсахнулася. Чаша була зроблена з червоно-білого мармуру, проте підпорою їй слугувала спина якогось злісно вишкіреного демона. Укрита виразками спина, руки й ноги з пазурами, пронизливі й люті блакитні очі.
Я знаю, хто ти.
Ця статуетка було точною копією гравюри з фронтиспіса книги, яку вона поцупила з бібліотеки.
Попри тягар на плечах нахабство та погорда залишились. Обережно, наче побоюючись, що фігура може ожити, Леоні підступила ближче. Унизу, на маленькій пожовклій від часу картонці, знайшлося підтвердження її здогадки: ASMODEE, MACON AU TEMPLE DE SALOMON, DEMON DU COUROUX. «Асмодей, будівник храму Соломона, демон люті», — уголос прочитала Леоні. Ставши навшпиньки й відчуваючи, як захололи від страху пальці її ніг, Леоні зазирнула всередину. Чаша була порожня. Проте в ній виднілися якісь літери, викарбувані в мармурі. Вона провела по них пальцем. «Par се signet tu le vaincras», — знову прочитала вона вголос. — «Цим знаком ти його переможеш».
Леоні насупилась. Кого — «його»? Самого диявола Асмодея? І відразу ж з’явилося ще одне запитання: що було першим — ілюстрація в книжці чи чаша для святої води? Що було копією, а що оригіналом?
Утім, їй була відома лише дата в книзі — 1870 рік.
Нахилившись і при цьому витворивши своїми спідницями химерні візерунки на запиленій кам’яній підлозі, Леоні придивилася до п’єдесталу статуї — чи немає на ньому якоїсь позначки. Та не побачила нічого, що свідчило б про її походження або про дату виготовлення.
Зрозуміло одне: ця статуя — не вестготська.
Вирішивши повернутися до цього питання пізніше — може, Ізольда щось підкаже, — Леоні підвелась і повернулася до нефа. З південного боку гробниці стояли три ряди простих дерев’яних лавок. Подушечок, на які падають навколішки, не було — тільки одна тоненька підніжка, що тягнулася на всю довжину кожної лавиці.
Тиньк на стінах гробниці порепався й відлущувався. Прості аркові вікна зі звичайним, а не кольоровим склом, пропускали світло, проте позбавляли його теплоти та яскравості. Кальварії являли собою маленькі малюнки, вставлені в раму дерев’яних хрестів, — їх і малюнками важко було назвати, вони радше нагадували медальйони та здавалися нерозбірливими, принаймні для незвиклого ока Леоні.
Вона повільно рушила до нефа, немовби наречена, котра не бажає виходити заміж. І щодалі відходила вона від дверей, то дужчим ставало її занепокоєння. Якоїсь миті їй здалося, що ззаду хтось є, і дівчина рвучко обернулася.
Нікого.
З лівого боку нефа стояли гіпсові статуї святих у половину натуральної величини. Вони скидалися на недобрих злобливих дітей. Коли вона проходила повз, їй здалося, що вони за нею стежать. Леоні час від часу зупинялася, щоб прочитати їхні імена, написані чорними літерами на дерев’яних дощечках під кожним зі святих: святий Антуан, Єгипетський Заточник; свята Жермен із фартухом, повним піренейських гірських квітів; кульгавий святий Рош зі своєю палицею. «Це святі місцевого значення», — вирішила Леоні.
Остання, найближча до вівтаря статуя являла собою маленьку тендітну жінку в червоній сукні по коліно та з прямим чорним волоссям до плечей. Обіруч вона тримала меч, не нападаючи й не погрожуючи, а наче збираючись когось захищати.
Під статуєю була друкована картка зі словами «Le Filie d’Epees».
Леоні наморщила лоба. Дочка мечів. Може, це означало святу Жанну Д’арк?
Почувся якийсь шум. Леоні зиркнула на високі вікна. То просто гілки їстівного каштана цокали, наче гвіздки, по склу. І пташині крики. Але якісь безрадісні й сумні.
У кінці нефа Леоні зупинилася, присіла й почала придивлятися: чи нема де описаного автором чорного квадрата з чотирма літерами С, А, О, Е, які, здогадно, накреслив на долівці її дядько. Нічого такого вона не побачила, натомість знайшла напис, видряпаний на кам’яних плитах:
Fujhi, poudes; Escapa, non, — прочитала Леоні й занотувала ці слова на папірці.
Випроставшись, Леоні підступила до вівтаря. Він повністю збігався з тим описом, що його вона прочитала в книжці «Таро»: голий стіл без релігійних аксесуарів — ані свічок, ані срібного хреста, ні молитовника, ні антифонарія. Вівтар розташовувався у восьмикутній апсиді, а над ним була небесно-лазурова стеля, схожа на квітчастий дах палацу Ґарньє. Кожну з восьми панелей укривали вицвілі візерунчасті шпалери з широкими рожевими смугами, розділеними фризом червоно-білих квітів ялівцю та повторюваним зображенням дисків або монет. На стикові кожної вкритої шпалерами секції були якісь палиці чи жезли, пофарбовані в золотистий колір.
І на кожному було намальовано по одному зображенню.
Леоні аж дух перехопило, коли вона здогадалася, що це перед нею. То були вісім окремих зображень, узятих із Таро. Наче кожна фігура виступила зі своєї карти на стіну. Під кожною з них був напис: Блазень, Чарівник, Жриця, Закохані, Сила, Справедливість, Диявол, Вежа. Написи старовинним чорним атраментом на пожовклій карті.
І в книзі так само.
Леоні кивнула. Чи не є це найкращим підтвердженням того, що свідчення її дядька ґрунтувалися на реальних подіях? Вона підійшла ближче. Питання полягало в іншому: чому з сімдесяти восьми карт, зазначених у книжці її дядька, тут зобразили лише вісім? Тремтячи від збудження й цікавості, Леоні почала переписувати імена, але місця на клаптику паперу майже не лишалось, і вона роззирнулася довкола, видивляючись, чи нема поблизу чогось такого, на чому можна було б писати.