Кейт Мосс – Гробниця (страница 52)

І вона дозволила, нарешті, відвести себе до Жовтої кімнати.

Поки не пролунав дзвоник до вечері, Леоні сиділа на стільчику перед туалетним столиком, задумливо розглядаючи своє відображення в дзеркалі.

Її очі, хоч і ясні, поблискували лихоманковим вогнем. Здавалося, моторошні спогади назавжди закарбувалися на її шкірі, і Леоні побоювалася, що Ізольда й Анатоль це обов’язково помітять.

Леоні вагалася. Їй не хотілося розбурхувати ще не вгамовані нерви, але все-таки вона підвелась і витягла книгу «Таро» зі скриньки.

Налетів порив вітру, і я відчув, що в гробниці я не сам-один, швидко пересвідчився, що вона повниться якимись істотами. То, скоріш за все, були примари. Принаймні нелюди, ні. Усі природні закони було порушено. Мене оточували якісь абстрактні безтілесні об’єкти. Моє «я» та його різновиди, як колишні, так і прийдешні, присутні одночасно й у тому самому місці… Мені здавалося, що вони шугали в повітрі, і тому я завжди відчував їхню постійну, хоча й мінливу присутність… Особливо інтенсивний безперестанний рух відчувався над моєю головою. Він супроводжувався какофонією співів, шепоту та скигління, що змушувала мене пригнутися наче під якимось фізичним тягарем.

Леоні хутко закрила книгу.

Усе в цьому творі чітко збігалося з тим, що їй довелося пережити. Питання було ось у чому: може, слова, прочитані Леоні, так глибоко запали в підсвідомість, що керували її емоціями та вчинками там, у гробниці? Чи все ж таки вона самостійно пережила те, про що написав її дядько? Ще одна здогадка спала їй на думку:

А чи не знає про все це Ізольда?

У тому, що її матір та Ізольда відчували щось тривожне в характері цієї місцини, Леоні не сумнівалась аніскілечки. Кожна з них по-своєму натякала на химерність тутешньої атмосфери, на бентежне відчуття неспокою, хоча слід зазначити, що жодна з них не робили це напрямки й відверто. Леоні склала долоні хатинкою й замислилась. Того вечора, коли вони з Анатолем приїхали до маєтку Домен де ля Кад, у неї теж виникло химерне й тривожне відчуття.

Не припиняючи обмірковувати прочитане й побачене в лісі, дівчина вклала знайдений у каплиці аркуш поміж сторінок книжки, засунула її в схованку й поспішила вниз на вечерю. Тепер, коли страх відступив і вгамувався, у неї з’явилася рішучість продовжувати пошуки. Вона була надзвичайно заінтригована. Леоні мала багато запитань до Ізольди, зокрема — чи знала вона що-небудь про заняття свого чоловіка перед тим, як вийти за нього заміж? Може, вона навіть напише матусі та спитає, чи не траплялися з нею в дитинстві якісь випадки, що викликали тривогу? Ба навіть не знаючи причин і подробиць, Леоні не сумнівалася: то сама тутешня місцевість — і ліс, і озеро, і старезні дерева — породжувала страх і тримала в його полоні всіх місцевих мешканців.

Однак, зачиняючи двері своєї кімнати, Леоні збагнула, що краще не згадувати про свою експедицію, бо їй можуть заборонити ходити до каплиці. Якийсь час її дослідження й мандрівки мусять лишатися таємницею.

На Домен де ля Кад повільно опустилася ніч, принісши з собою передчуття важливих подій і розуміння необхідності вичікувати й придивлятися.

Вечеря минула в приязній атмосфері, яку зрідка намагалися порушити далекі зловісні звуки грому. Про мандрівку Леоні навіть не згадували. Натомість чимало говорилося про Рен-ле-Бен, про підготовку до суботньої вечері, про гостей та пов’язані з цим приємні турботи.

То була приязна, проста, домашня розмова.

Поївши, вони перейшли до вітальні, і їхній настрій змінився. Темрява за стінами здавалася велетенською живою істотою. Коли ж, нарешті, вибухнула буря, усі відчули полегшення. Здавалося, саме небо ревло й трусилося від гніву. Яскраві зигзаги блискавок розпанахували сріблясто-чорні хмари. Грім гуркотів, стукотів, гудів і відскакував рикошетом від валунів та дерев, відгукуючись луною в долинах.

Зненацька вітер ущух на якусь мить, наче збираючись на силі, а потім несподівано щодуху накинувся на будинок, принісши з собою перші краплини дощу, котрий так довго намірявся піти. По вікнах заторохтів град, і мешканцям будинку, що перелякано затихли, здалося, що на нього накотилася лавина води, яка вдарила в будинок, наче гігантська морська хвиля.

Час від часу Леоні здавалося, що вона чує музику. Ті ноти, що лежали між сторінок книги в її спальні, тепер підхопив і висвистував вітер. Вона здригнулася, пригадавши, що саме про це й попереджав її садівник.

Анатоль, Ізольда та Леоні здебільшого намагалися не звертати уваги на буревій, що розлютувався надворі. У каміні палав веселий вогонь, тріскотіли сухі дрова. Горіли всі лампи, і слуги принесли додаткові свічки. Трійко людей улаштувалися якомога зручніше й затишніше, та Леоні все одно боялася, що стіни ось-ось вигнуться й зрушать із місця під шаленим натиском стихії.

Вітер розчахнув незамкнені двері зали, але їх швидко зачинили й замкнули. Леоні чула, як слуги ходять по будинку й перевіряють, щоб усі вікна були затулені віконницями. Існувала небезпека, що тонкі шибки старих віконних рам не витримають і тріснуть, тому всі штори теж було запнуто. На горішніх поверхах чулися кроки й брязкіт цеберок та ковшів, що їх підставляли під ті місця, де, за словами Ізольда, зі стелі капала вода, яка протікала крізь прогалини в черепиці на даху.

Змушені залишатись у вітальні, Анатоль, Ізольда й Леоні сиділи або походжали туди-сюди, розмовляючи. Навіть випили трохи вина. Вони намагалися взятися, наче нічого не було, до звичайних вечірніх справ. Анатоль підкидав у камін дрова й доливав вино в келихи. Ізольда сиділа, поклавши руки на коліна й розминаючи свої довгі бліді пальці. Раз Леоні була відхилила штору й визирнула в чорнильну темряву. Їй було видно обмаль крізь шпарину в нещільно прилеглих стулках віконниць, хіба що силуети дерев, які час від часу поставали в спалахах блискавок. Вони то гнулись додолу, то рвучко підскакували, наче необ’їжджені коні. Старезні дерева, борючись із вітром, скрипіли й тріщали, і Леоні здалося, що то парк кличе на допомогу.

О десятій вечора Леоні запропонувала пограти в безик. Вони з Ізольдою всілися за картярський стіл, а Анатоль тим часом стояв, спершись рукою на камінну полицю, і курив, зрідка посьорбуючи бренді.

Вони говорили мало. Кожен, удаючи байдужість до буревію, насправді напружено прислухався до будь-яких найменших змін, котрі вказували б на те, що найгірше вже позаду. Леоні помітила, що Ізольда дуже зблідла, наче була ще якась загроза, про яку промовляла буря. Час тягнувся повільно, і дівчині здалося, що її тітка щосили намагається зберігати самовладання. Її рука часто мимоволі сіпалась до живота, наче вона страждала від нападу якоїсь хвороби. Інколи ж її пальці інстинктивно мацали спідницю чи краї карт або смикали зелену скатертину столу.

Зненацька грім бабахнув прямісінько над будинком. Сірі очі Ізольди широко розплющились. Мить — і Анатоль уже був біля неї. Леоні аж тіпнуло від ревнощів. Вона раптово відчула себе чужою, наче ці двоє взагалі забули про її присутність.

— Усе гаразд, ми в безпеці, — промимрив Анатоль.

— Як стверджує мосьє Беяр, — перервала його Леоні, — згідно з місцевою легендою, буревії насилає диявол, коли у світі щось розладнується. Коли порушується природний стан речей. Те саме сьогодні вранці казав мені садівник. Він розповів також, що вчора ввечері над озером чули музику, яка…

— Досить, Леоні! Негайно припини! — різко сказав Анатоль. — Усі ці байки про демонів та диявольські витівки, усі ці прокляття й наврочення — то лише казки, що ними лякають дітей!

Ізольда кинула погляд на вікно.

— Скільки ж іще це триватиме? Я вже не маю сил.

Анатоль на мить наче незумисно опустив руку їй на плече, та потім швидко прибрав, але не настільки швидко, щоб Леоні не помітила цього жесту.

Як же він хоче піклуватися про неї. Захищати її!

Вона хутко відкинула цю ревниву думку.

— Невдовзі буревій виснажиться й ущухне, — зазначив Анатоль. — Це просто вітер, і все.

— Ні, це не просто вітер. Я відчуваю, що… що має трапитися щось жахливе, — прошепотіла Ізольда. — У мене таке передчуття, що він іде сюди. І підходить дедалі ближче.

— Ізольдо, люба… — тихо мовив Анатоль.

Леоні звузила очі.

— Він? — перепитала вона. — Хто це «він»? Хто сюди йде?

Утім, ані Анатоль, ні Ізольда не звернули на її запитання жодної уваги.

Іще один порив вітру загрюкав віконницями. Небо репнуло зі страшенним гуркотом, розчахнуте навпіл блискавкою.

— Я певен, що цьому поважному старовинному будинку доводилось переживати й набагато гірші випробування, — сказав Анатоль, надаючи своєму голосу якомога більшої невимушеності. — Закладаюся, він простоїть іще багато років після того, як ми спочинемо в могилі. Нам нема чого боятись.

Очі Ізольди перелякано розширились. Леоні побачила, що слова її брата справили на неї враження абсолютно протилежне тому, на яке він розраховував. Вони не тільки не заспокоїли Ізольду, а навпаки — ще дужче налякали.

Спочинемо в могилі.

На якусь невловиму мить Леоні здалося, що вона побачила спотворене гидотною гримасою обличчя демона Асмодея, котрий позирав на неї крізь полум’я каміна. Вона аж відсахнулася назад.

Леоні вже була зібралася розповісти Анатолеві правду про те, як вона провела другу половину дня й вечір. Про те, що чула й бачила. Однак, обернувшись до нього, вона побачила, що брат дивиться на Ізольду з величезною турботою й ніжністю, і їй стало майже соромно за те, що вона є свідком цієї сцени.