Кейт Мосс – Гробниця (страница 54)

Сила?

Виходить, саме такою вона себе уявляла? Ні, не такою. Навряд чи. Леоні ще трохи потримала малюнок перед собою, придивляючись до нього, однак, знаючи, що наближається вечір, змушена була поставити портрет за годинник на камінній полиці й викинути думку про нього з голови.

О сьомій до неї постукала Маріета.

— Мадемуазеле? — гукнула вона, зазираючи в прочинені двері. — Мадама Ізольда послала мене, щоб я допомогла вам одягнутися. Ви вже вирішили, що вберете до сьогоднішньої вечері?

Леоні кивнула, наче давно все обміркувала й такого питання перед нею не стояло.

— Зелену сукню з квадратним вирізом. І нижню спідницю з вишитим візерунком.

— Гаразд, мадемуазеле.

Маріета принесла вдяганку на витягнутій руці й обережно поклала її на ліжко. Потім управно допомогла Леоні надягти корсет на сорочку та спідню білизну, туго зашнурувавши його ззаду й застебнувши на гачки та петельки спереду. Леоні покрутилася перед дзеркалом і вдоволено посміхнулась.

Видершись на стілець, служниця вбрала Леоні спочатку в нижню спідницю, а потім — у сукню. Спадаючи складками, що мерехтіли, наче морські хвилі на сонці, зелений шовк приємно холодив тіло.

Зіскочивши зі стільця, Маріета зайнялася застібками, потім, сівши навпочіпки, стала поправляти край сукні, а Леоні тим часом розправляла рукави.

— Яку вам зачіску зробити, мадемуазеле?

Леоні сіла за туалетний столик. Схиливши голову набік, вона взяла товстий жмут своїх кучерів, обкрутила його навколо долоні й підняла до маківки.

— Ось так.

Вона відпустила волосся й підсунула до себе маленьку шкатулку з коричневої шкіри, де тримала свої прикраси.

— Тут у мене черепахові гребінці з неоправленими перлинами, які пасують до намиста й сережок, що їх я хочу вбрати.

Маріета працювала швидко, але обережно та вправно. Зафіксувавши застібку у формі платанового листка й начепивши на шию Леоні перлове намисто, вона зробила крок назад, щоб помилуватися своєю роботою. Леоні довго вдивлялася в переносне люстерко, перехиливши його так, щоб бачити себе всю. Побачене втішило її, і вона задоволено посміхнулася. Сукня — ні занадто скромна, ні занадто екстравагантна для вечері у вузькому колі — сиділа добре. Яскраві очі світилися захватом, а колір обличчя був просто прекрасний — ані вельми блідий, ані надмірно рум’яний.

Знизу почулося деренчання дзвоника. Потім відчинилися двері: то прибули перші гості.

Дівчата перезирнулися.

— Які рукавички вам більше до вподоби — зелені чи білі?

— Зелені з оторочкою, — відповіла Леоні. — У шафі в коробці з капелюхами лежить віяло приблизно такого самого кольору.

Коли Леоні була вже цілком готова, вона прибрала свою скриньку з прикрасами і взулася в зелені шовкові туфлі без підборів.

Маріеті аж дух забило від захвату.

— Ви така вродлива, немовби намальована, мадемуазеле! — вихопилось у неї.

Вийшовши зі своєї кімнати, Леоні почула гучний шум, що линув знизу, і від несподіванки аж заклякла. Підступивши до балкону, вона обережно зиркнула вниз, у залу. Слуги, вдягнуті у взяті напрокат лівреї, виглядали шикарно, і це підкреслювало урочистість події. Зобразивши сліпучу посмішку та ще раз перевіривши, чи добре сидить на ній сукня, Леоні, тремтячи від хвилювання, зійшла вниз, щоб приєднатися до гостей. На вході до вітальні Паскаль гучним і чистим голосом назвав Леоні, але потім трохи зіпсував урочистий ефект, підморгнувши їй, коли вона проходила повз нього.

Біля каміна стояла Ізольда й розмовляла з якоюсь молодицею, що мала нездоровий колір обличчя. Поглядом вона запросила Леоні підійти до них.

— Мадемуазель Денарно, дозвольте відрекомендувати вам мою племінницю Леоні Верньє, доньку сестри мого покійного чоловіка.

— Дуже втішена, мадемуазель Денарно, — чемно мовила Леоні.

Під час короткої розмови з’ясувалося, що мадемуазель Денарно є незаміжньою сестрою мосьє, котрий допомагав Леоні й Анатолю переносити багажу Куїзі того дня, коли вони приїхали. Сам же Денарно помахав рукою, помітивши, що Леоні дивиться на нього з іншого кінця кімнати. Вона дізналася, що ця жінка працювала економкою в кюре з Рен-ле-Шато, якому доводилась далекою родичкою. «Іще одна велика родина», — подумала Леоні, пригадавши, як два дні тому за вечерею Ізольда розповідала, що отець Соньєр мав одинадцять братів і сестер.

Її спроби розпочати розмову наштовхнулись на холодну непривітність гості. Хоча мадемуазель Денарно, мабуть, була не старшою за Ізольду, на ній була скромна сукня з важкої парчі, яка більше пасувала б жінці, удвічі старшій за віком, а також жахливо застарілий та немодний турнюр — такі в Парижі не носили вже кілька років. Контраст між нею та господинею був просто разючим. Вони відрізнялись, як небо та земля. Ізольда накрутила дрібненькі кучері й зафіксувала їх високо на голові перловими шпильками та гребінцями. Її золотиста тафтова сукня й кремова шовкова загортка виглядали, на думку Леоні, не гірше за речі з найостаннішої колекції Шарля Ворта. Убрання було гаптоване блискучими нитками сріблясто-металевого кольору. На шиї Ізольди покоїлась горжетка з тієї самої тканини, що й сукня, а на ній красувалася перлова брошка. Коли жінка розмовляла й рухалась, її сукня, відбиваючи світло, мерехтіла й переливалася.

Леоні полегшено зітхнула, побачивши Анатоля, котрий стояв біля вікна, курив і про щось розмовляв із доктором Габіньйо. Перепросивши, вона прослизнула повз купки гостей і опинилася коло цих двох паничів. На підході до них її привітав запах сандалового мила, олії для волосся та свіжовипрасуваного вечірнього костюма; Анатоль зрадів, побачивши її.

— Леоні!

Обійнявши сестру за талію, він міцно притиснув її до себе.

— Нічого казати — виглядаєш ти просто чарівно. — Відступивши на крок назад, Анатоль дав змогу докторові взяти участь у розмові. — Ґабіньйо, ви пам’ятаєте мою сестру?

— Аякже, пам’ятаю, — стримано вклонився доктор. — Здрастуйте, мадемуазель Верньє. Я приєднуюсь до компліментів вашого брата.

Леоні спалахнула чарівливим рум’янцем.

— Як багато гостей! — зауважила вона.

Анатоль коротко розповів їй про кожного з них.

— Пам’ятаєш метра Фроміляжа? А то — Денарно зі своєю сестрою, вона допомагає йому прибиратися й готувати їжу.

Леоні кивнула.

— Тітка Ізольда їх уже відрекомендувала.

— А он — Беренже Соньєр, парафіяльний священик з Рен-ле-Шато, приятель нашого покійного дядька.

Із цими словами Анатоль показав на рослого та м’язистого молодика з високим чолом і вольовими рисами обличчя. Чорна священицька мантія явно дисонувала з його статурою.

— Начебто приємний парубок, — вів далі Анатоль, — хоча видно, що тривіальності його мало цікавлять. — Він кивнув на доктора. — Його більше цікавили медичні студії Ґабіньйо, аніж звичайний набір світських банальностей, які запропонував йому я до обговорення.

Ґабіньйо всміхнувся, підтверджуючи правдивість сказаного.

— Соньєр — чоловік винятково поінформований у всіх галузях. Він має невситиму жагу до знань. Увесь час про щось розпитує та про щось дізнається.

Погляд Леоні затримався на священикові, а потім перемістився на інших гостей.

— А що це з ним за пані?

— То — мадам Буск, далека родичка нашого покійного дядька. — Анатоль стишив голос. — Якби Ляскомб не вирішив одружитися, то вона успадкувала б Домен де ля Кад.

— Однак вона все ж прийняла запрошення на вечерю?

Анатоль кивнув.

— Стосунки між мадам Буск та Ізольдою навряд чи можна назвати родинними, але вони принаймні тримаються в рамках пристойності. Вони іноді роблять одна одній візити. А Ізольда взагалі в захваті від неї.

Тільки зараз Леоні помітила високого худющого чоловіка, що стояв трохи далі від їхньої невеличкої групи. Вона напівобернулася, щоб його роздивитися. Чоловік був одягнений екстраординарно — у білий костюм замість чорного вечірнього, а з кишені піджака виклично стирчав жовтий носовичок. Жилетка його також була жовтого кольору.

Його обличчя вкривали зморшки, а стареча шкіра ледь не просвічувалась, однак Леоні відчула, що в ньому й близько не було старечої немочі, і він не виглядав стариганом. Та їй здалося, що в глибині його душі ховалась якась печаль. Він був схожий на чоловіка, котрому випало чимало побачити у своєму житті й багато страждати.

Анатоль обернувся, щоб з’ясувати, хто ж то так зацікавив його сестру. Він нахилився й прошепотів їй на вухо:

— Ага, то найзнаменитіший поміж усіх гостей з Рен-ле-Бена — Одрік Беяр. Він є автором отієї дивної брошури, що так захопила твою уяву.:— Анатоль посміхнувся. — Вочевидь, доволі ексцентрична особистість. Габіньйо розповідав мені, що мосьє Беяр завжди вдягається тільки так, незалежно від оказії. Завади світлий костюм, завжди жовтий носовик.

Леоні повернулася до доктора.

— А чому так? — стиха спитала вона.

Габіньйо всміхнувся та знизав плечима.

— Гадаю, то на спомин про друзів, котрі пішли з життя, мадемуазель Верньє. Я не зовсім певен.

— За обідом зможеш сама в нього спитати, мала, — додав Анатоль. Їхня розмова тривала доти, доки не прозвучав сигнал братися до вечері.

Ізольда, супроводжувана метром Фроміляжем, повела гостей з вітальні через залу. Анатоль склав компанію мадам Буск.

Леоні, узявши під руку мосьє Денарно, пасла оком пана Беяра. Отець Соньєр із доктором Габіньйо замикали процесію, і між ними йшла мадемуазель Денарно.

Елегантний Паскаль у взятій напрокат червоно-золотистій лівреї широко розчинив двері, щойно гості наблизились. Побачивши інтер’єр їдальні, усі як один відразу ж захоплено загомоніли. Навіть Леоні, яка була очевидицею всіх приготувань, вразило перетворення, що його зазнала їдальня. Вишукана скляна люстра виблискувала триповерховими рядами воскових свічок. Довгий овальний стіл був прикрашений великими букетами живих лілій і освітлений трьома свічками в срібних канделябрах. На буфеті стояли супниці з банеподібними кришками, які виблискували наче обладунок. Мерехтливе світло свічок танцювало на обличчях предків родини Ляскомб, чиї портрети висіли на стінах.