Кейт Мосс – Гробниця (страница 55)
Співвідношення чотири дами на шестеро кавалерів робило стіл дещо асиметричним. Ізольда сіла на чолі столу, мосьє Беяр — навпроти. Анатоль опинився ліворуч від Ізольди, а метр Фроміляж праворуч. За Фроміляжем сіла мадемуазель Денарно, а біля неї — доктор Габіньйо. Місце за Габіньйо дісталося Леоні, а праворуч від неї опинився Одрік Беяр. Сідаючи, дівчина зашарілась і посміхнулася.
Із протилежного боку Анатоль мав приємність опинитися поруч із мадам Буск, а за нею сиділи Шарль Денарно та панотець Соньєр.
Слуги щедро наповнили вином «Бланкет де Ліму» пласкі й широкі келихи, схожі на кавові чашки. Фроміляж зосередив свою увагу на хазяйці й цілковито ігнорував сестру Денарно. Леоні це здалося неввічливим, хоча вона його добре розуміла й не могла докоряти. Їй вистачило короткої розмови з мадемуазель Денарно, щоб зрозуміти: ця жінка вкрай нецікава та занудлива.
Леоні почула, як Анатоль, обмінявшись формальними милощами з мадам Буск, почав жваву розмову з метром Фроміляжем про літературу. Фроміляж був чоловіком твердих переконань і цілком заперечував новий роман Еміля Золя «Срібло», бо вважав його нудним, похмурим та аморальним. Він також різко засуджував колегу Золя — Ґі де Мопассана, котрий, згідно з чутками, намагався накласти на себе руки і, як наслідок, потрапив до паризької психлікарні доктора Бланка. Марно Анатоль намагався довести метрові, що не можна буквально ототожнювати приватне життя письменника з його творчістю.
— Аморальність у житті руйнує мистецтво, принижує його, — уперто твердив Фроміляж.
Невдовзі до їхніх дебатів приєдналась і майже вся решта гостей.
— Ви мовчите, мадемуазель Леоні, — почувся голос біля її вуха. — Чому? Вас не цікавить література?
Леоні з полегкістю обернулась до Одріка Беяра.
— Я залюбки читаю. Але в такій компанії важко розраховувати на те, що на твою думку зважатимуть.
Беяр осміхнувся.
— Ага, зрозуміло.
— І мушу зізнатися, — продовжила вона, злегка почервонівши, — більшість сучасної літератури видається мені цілком і повністю нудною. Сторінка за сторінкою йде виклад ідей, смакуються вишукані фрази, вдалі звороти та вирази, але ж нічого не відбувається!
В очах Беяра блиснув іронічний вогник, і він посміхнувся.
— Отже, вам більше подобаються цікаві сюжети? Саме вони заволодівають вашою уявою, так?
Леоні всміхнулася.
— Мій брат Анатоль завжди каже, що в мене примітивний смак. Може, він і має рацію. Найцікавіший та найбільш захопливий роман, який я прочитала, це «Замок Оранто», але ще я дуже полюбляю оповідання про привидів письменниці Амелії Едвардз, а також усе написане мосьє Едгаром По.
Беяр із розумінням кивнув.
— Дуже талановитий письменник. Він був чоловіком з нестійкою психікою, але чи не гадаєте ви, що він напрочуд майстерно висвітлив темний бік людської природи?
Леоні відчула наплив задоволення й ентузіазму. Скільки разів доводилось їй страждати на занудливих вечірках у Парижі, скільки разів її думку нехтували як не варту уваги! Одначе мосьє Беяр здавався зовсім іншою людиною.
— Я згодна з вами, — відповіла вона. — Моїм найулюбленішим серед оповідань мосьє По є «Серце-донощик», хоча щоразу, коли я його перечитую, мені потім сняться кошмари. Убивцю доводить до сказу пульсуюче серце людини, яку він убив і закопав під підлогою. Прекрасне оповідання!
— Почуття провини — дуже сильна емоція, — тихо зауважив Беяр.
Леоні пильно глянула на нього, чекаючи, що він продовжить свою думку, але старий промовчав.
— А можна мені набратись нахабства й поставити вам запитання, мосьє Беяр?
— Звісно.
— Ваша одіж, ну… — Леоні замовкла, не бажаючи ображати співбесідника.
Беяр посміхнувся.
— Незвичайна? Не схожа на тривіальну уніформу?
— Уніформу?
— У яку вдягнені чоловіки, присутні тут, за столом, — відповів він із пустотливим вогником в очах.
Леоні зітхнула.
— Можливо. До речі, мій брат розповів, що ви, як відомо, завжди носите жовте. На спомин про полеглих друзів. Саме так він і сказав.
Здалося, що на обличчя Одріка Беяра набігла легка хмаринка.
— Це правда, — тихо підтвердив він.
— Ви билися під Седаном? — спитала Леоні, а потім, завагалась. — А може… Між іншим, мій тато бився за Комуну. Мені так ніколи й не довелося його побачити. Його вислали й…
На якусь коротку мить рука Одріка Беяра накрила, її руку. Крізь матерію рукавички вона відчула його тонку, як папір, шкіру, відчула легкість його дотику. Леоні не знала, що, найшло на неї тієї миті, але душевний біль, який завжди крився в глибинах її свідомості, раптом вийшов назовні.
— А чи завжди варто битися за свої переконання, мосьє Беяр? — тихо спитала вона. — Мені часто не давала спокою ця думка. Навіть коли це дорого коштує твоїм ближнім?
Старий чоловік стиснув її пальці.
— Завжди, — тихо сказав він. — І пам’ятати тих, хто поліг у бою.
На невловиму мить шум у кімнаті стих. Ущухли голоси, сміх, дзенькіт келихів і брязкіт срібного посуду. Леоні зиркнула на Беяра й відчула, як її погляд та її думки поглинаються мудрістю й досвідом, що ними світилися сповнені особистої гідності очі старого.
Він усміхнувся. Очі його примружились, і відчуття близькості та відвертості зникло.
— Справжніх християн, катарів, силою змусили носити жовтий хрест, нашитий на їхній одяг, щоб їх можна було легко розпізнати. — Із цими словами він торкнувся жовтого носовичка, що визирав із кишені його піджака. — Я ношу це на знак пошани до них.
Леоні схилила набік голову.
— Бачу, виїм дуже співчуваєте, мосьє Беяр, — сказала вона з посмішкою.
— Ті, хто пішли з життя раніше від нас, зовсім не обов’язково пішли назавжди, мадемуазель Верньє. — Беяр постукав себе в груди. — Вони живуть ось тут. — Він осміхнувся. — Ви не знали свого батька, але ж він живе у вашому серці, чи не так?
На її превеликий подив, Леоні відчула, як їй на очі навернулися сльози. Вона ствердно кивнула, не наважуючись говорити, бо не знала, які слова можуть зірватися з її вуст. Тому вона відчула певне полегшення, коли доктор Габіньйо про щось її запитав і вона була змушена йому відповідати.
На стіл виставляли страву за стравою. Свіжу форель, рожеву та запашну, яка відділялася від кісток, наче масло, змінили смачнючі телячі котлети в соусі зі стиглої спаржі. Чоловікам наливали міцне та хмільне вино «Корб’єр» з льоху Жуля Ляскомба, а дамам — напівсолодке біле вино з Тараскона. Воно було маслянисте, темне й кольором нагадувало стиглу жовту цибулину.
Атмосферу в кімнаті підігріли жваві розмови й обмін думками, аргументи з царини релігії та політики, суперечки про відмінності між півднем і північчю країни, про переваги й ганджі сільського та міського життя. Леоні глянула через стіл на брата. Анатоль перебував у своїй стихії. Його очі яскрилися від запалу, темне волосся блищало, і Леоні побачила, що він зачарував і мадам Буск, і саму Ізольду. Водночас вона не могла не помітити темних тіней під його очима. А шрам над його бровою виглядав у світлі свічок іще виразніше.
Леоні не знадобилося багато часу, щоб оговтатись відсильних емоцій, викликаних розмовою з мосьє Беяром. Мало-помалу розгубленість і збентеження через те, що вона так відверто — і так несподівано — висловила свої почуття, змінилися зацікавленістю: що ж змусило її вчинити саме так, а не інакше? Відновивши самовладання, вона хотіла якнайскоріше повернутися до розмови. Проте мосьє Беяр був дуже зайнятий суперечкою з кюре — Беренже Соньєром. Доктор Ґабіньйо, котрий сидів з іншого боку, уперто намагався заповнити кожну мить бесідою. І тільки коли принесли десерт, випала слушна нагода.
— Тітонька Ізольда каже, що ви — знавець у багатьох сферах, мосьє Беяр. Що ви знаєтесь не лише на альбігойцях, а й на історії вестготів та єгипетських письменах. Першого вечора в Домен де ля Кад я прочитала вашу монографію «Дияволи, злі духи та привиди гірських країв». Тут, у бібліотеці, є один примірник.
Старий посміхнувся, і Леоні відчула, що він теж був радий поновити розмову з нею.
— То я подарував її Жулю Ляскомбу.
— Мабуть, вам довелося витратити багато часу, збираючи всі ці історії в одну книжку, — зауважила Леоні.
— Та ні, не так уже й багато, — невимушено відповів Беяр. — Усе залежить від уміння слухати ландшафт і людей, які населяють цей край. Історії, часто записувані як міфи та легенди про демонів і злих духів, переплелися з характером цього краю не меншою мірою, аніж валуни, гори й озера.
— Звісно, — погодилась Леоні. — Проте чи не здається вам також, що є таємниці, котрі неможливо пояснити?
— Ос, мадемуазель, іеи tanben. Я теж такої думки.
Від захвату Леоні широко розплющила очі.
— Ви розмовляєте провансальською мовою?
— Це моя рідна мова.
— Тож ви не француз?
Старий саркастично посміхнувся.
— Виходить, що ні.
— Тітка Ізольда наполягає, щоб слуги в будинку розмовляли французькою, але вони переходять на провансальську так часто, що їй уже набридло докоряти їм.
— Провансальська є мовою тутешніх країв. Од, Ар’єж, Корб’єр, Разес, і далі — до Іспанії та П’ємонту. Це мова поезії, переказів і фольклору.
— Тож ви теж тутешній, мосьє Беяр?