Кейт Мосс – Гробниця (страница 56)

— Звісно, — стримано відповів він і замовк, явно не палаючи бажанням заглиблюватись у цю тему.

Усвідомлення того, що він зможе перекласти їй слова, що їх вона бачила над входом до каплиці, швидко змінилося спогадом про шкряботіння кігтів об кам’яні плити, схоже на борсання тварини, що потрапила в пастку.

Леоні мимоволі здригнулася.

— А чи правдиві ці історії, мосьє Беяр? — поцікавилась вона. — Про злих духів, демонів, привидів… Вони правдиві чи ні?

— Vertat? — перепитав він, затримавши на Леоні погляд своїх вицвілих очей. — Правдиві? Кому про це судити, мадемуазель? Є ті, хто вірить, що завіса, яка відокремлює один вимір від іншого, є такою прозорою, такою тоненькою, що вона майже невидима. Інші ж твердять, що лише наукові закони можуть диктувати нам, у що вірити, а в що — ні. — Він на мить замовк. — Зі свого боку, можу лише сказати, що з роками погляди змінюються. Що в одному столітті вважається за факт, в іншому розглядатиметься як єресь.

— Мосьє Беяр, — квапливо зазначила Леоні, — коли я читала вашу книгу, мені спало на думку, а чи не пов’язані легенди якимось чином із природним ландшафтом? Такі назви, як Крісло диявола чи Зуб диявола, — вони виникли внаслідок історій чи стали причиною їх виникнення?

Старий розуміюче кивнув і посміхнувся.

— Дуже проникливе й глибоке запитання, мадемуазель.

Беяр говорив тихо, проте Леоні здавалося, наче решта звуків відступала перед його чистим голосом, котрий немовби линув із вічності.

— Те, що ми називаємо цивілізацією, є лише засобом, за допомогою якого людина намагається нав’язати свої цінності світу природи. Книжки, музика, живопис — усі ці штучні речі, що так заволоділи увагою гостей на сьогоднішньому вечорі, є тільки спробами збагнути й відтворити душу всього того, що ми бачимо довкола. Це спроба надати сенсу, упорядкувати людський досвід, зробивши його чимось піддатливим і керованим.

Леоні з подивом глянула на нього.

— Одначе привиди й дияволи, мосьє Беяр? — повільно спитала вона. — Ви самі вірите в привидів?

— Можливо, — відповів старий своїм тихим, але твердим голосом.

Він повернувся до вікна, наче збираючись за ним когось побачити, а потім знову перевів погляд на Леоні.

— Ось що я скажу. Двічі викликали диявола, який ховається в цих краях. І двічі його перемагали. — Беяр кинув швидкий погляд правоворуч. — Останній раз це сталося не без допомоги нашого друга, зараз тут присутнього. — Старий трохи помовчав. — Не хотілося б мені це знову пережити, хіба що я не матиму іншого вибору.

Леоні простежила за його поглядом.

— Це ви про панотця Соньєра?

Беяр удав, що не почув її.

— Ці гори й долини, ці камені й ліси — а також дух, котрий дав їм життя, — існували задовго до того, як сюди прийшли люди та спробували висловити суть древніх явиш, за допомогою своєї мови. У тих назвах, що їх ви згадували, відобразилися наші страхи.

Леоні замислилась над його словами.

— Але я не впевнена, що ви відповіли на моє запитання, мосьє Беяр.

Він поклав руки на стіл. Леоні побачила на їхній блідій шкірі голубі вени та старечі коричневі плямки.

— Є дух, котрий живе в усьому. Ось ми з вами сидимо за столом у будинку, якому кілька сотень років. За людськими мірками він солідний і давній. Проте він стоїть на місцині, чий вік обчислюється тисячами й тисячами років. Наш вплив на всесвіт — це не більше, як шепіт, і по всьому. Його фундаментальні властивості, його суперечливий характер світла й тіні, були визначені за багато тисяч років до того, як людина залишила на ній свої перші матеріальні сліди. Духи тих, хто пішов із життя раніше від нас, нікуди не поділися, вони — скрізь і довкола, вони включені в схему всесвіту, у його музику, якщо хочете.

Леоні зненацька відчула, як її лихоманить, і приклала руку до лоба. Утім, на її подив, він був липкий і холодний на дотик. Кімната колихалась, оберталась і змінювала обриси. Свічки, гості, слуги — усе розпливлося, втратило чіткі обриси й погойдувалося туди-сюди перед її очима.

Леоні спробувала повернути думки до теми, що її вони обговорювали, і відсьорбнула вина, щоб угамувати свої нерви.

— Музика, — мовила вона, і її голос долинув наче звідкись іздалеку. — А що ви скажете про музику, мосьє Беяр? — Вона побачила, як змінився на мить вираз його обличчя, і їй здалося, що він якимось чином збагнув невимовлене запитання, що крилося за її словами: — Чому мені, коли я сплю або входжу до лісу, чується у вітрі якась далека музика?

— Музика — це вид мистецтва, що полягає в певному впорядкованому розташуванні звуків і тиші, мадемуазель Леоні. У наш час ми звикли дивитись на неї як на розвагу, приємне заняття, але музика — це щось набагато більше. Уявіть собі натомість знання, виражене у звукових термінах, тобто в мелодії й гармонії; за допомогою ритму, себто темпу й розміру; за допомогою якості звука, тобто його тембру, динаміки й структури. Висловлюючись простіше, музика — це особистісна реакція на коливання, на флюїди.

Леоні кивнула.

— Я десь читала, що в певних ситуаціях музика здатна забезпечити зв’язок між нашим світом та сусіднім. Що індивідуум може потрапити з одного виміру до іншого. Як ви гадаєте, чи є якась правдоподібність у цих твердженнях, мосьє Беяр?

Він глянув їй у вічі.

— Немає такої схеми, придуманої людиною, яка б уже не існувала у світі природи, — відповів він. — Усе, що ми робимо, бачимо, пишемо, занотовуємо, усе це — лише відлуння глибоких і потаємних процесів, що відбуваються у всесвіті. Музика є невидимим світом, котрий став зримим за допомогою звука.

Леоні відчула, як серце її схвильовано тьохнуло й стислося. Вони поступово наближались до осердя проблеми. Від самого початку розмови Леоні відчувала, що настане той єдиний момент, коли вона зможе розповісти про те, як знайшла сховану в лісі каплицю, до якої її привели натяки на сокровенні таємниці, що їх вона вичитала в книжці. Такий чоловік, як Одрік Беяр, обов’язково її зрозуміє. І розкаже їй те, про що вона хотіла дізнатися.

Леоні набрала повні груди повітря.

— Що ви знаєте про карти Таро, мосьє Беяр?

Вираз його обличчя не змінився, але погляд умить став настороженим.

І дійсно, таке враження, що він чекав на це запитання.

— Скажіть мені, мадемуазель, — нарешті мовив старий, — ваше запитання якось пов’язане з темою, котру ми щойно обговорювали? Чи не пов’язане?

— І те, й інше, — відповіла Леоні, відчуваючи, як спалахнули її щоки. — Утім, я питаю тому, що… тому, що в бібліотеці мені трапилась одна книга. Вона написана в дуже застарілому стилі, слова якісь малозрозумілі, однак у них було щось таке, що… — Леоні замовкла. — Я майже певна, що здогадалася про їхній справжній сенс.

— Кажіть далі.

— У цьому тексті стверджувалося, що він є розповіддю про справжні події; він був написаний… — Вона перервалася, немов побоюючись розголошувати дійсне авторство книги.

— … Написаний вашим покійним дядьком, — сказав Беяр і всміхнувся, побачивши на обличчі Леоні чимале здивування. — Я знаю про існування цієї книжки.

— Ви читали її?

Старий кивнув.

Леоні полегшено зітхнула.

— Автор, себто мій дядько, розповідав про музику, уплетену в тканину тілесного світу. Стверджував, що певні ноти мають здатність викликати духів. А карти Таро він також пов’язував як із музикою, так і з конкретним місцем. Зображені на них фігури оживають тільки в процесі спілкування двох світів. — Леоні помовчала. — У тій книзі йшлося про гробницю та про подію, яка одного разу там сталася. — Вона підвела голову й подивилася старому просто у вічі. — Ви не чули розповідей про такі події, мосьє Беяр?

Він спокійно витримав її прискіпливий погляд.

— Так, чув.

На початку розмови Леоні вирішила приховати факт своєї експедиції до гробниці, але під уважним і проникливим поглядом старого чоловіка зрозуміла, що це неможливо.

— Я… я знайшла її, — стиха мовила вона. — Гробниця розташована на сході, на узвишші в лісі.

Леоні повернула своє розпашіле обличчя до розчиненого вікна. Раптом їй страшенно закортіло вискочити надвір, подалі від свічок, розмов і спертого повітря добре натопленої кімнати. Несподівано її пройняв дрож: їй здалося, що позаду неї стала якась примара.

— Я це знаю, — сказав старий. Він замовк, трохи почекав, а потім додав: — І, наскільки я розумію, ви хочете стосовно цього щось у мене спитати?

Леоні відвернулася від вікна та глипнула на нього.

— Над входом у гробницю є напис.

І вона переказала, як могла, важковимовні незнайомі слова:

Aici Іо tems s’en, va res I’Eternitat.

Беяр усміхнувся.

— Ви маєте гарну пам’ять, мадемуазель.

— Що означають ці слова?

— Сам текст дещо неточний і спотворений, але сенс його такий: «Звідси, з цього місця, час лине у вічність».

На мить їхні очі зустрілися. Її — блискучі й іскристі від випитого вина, його — немиготливі, спокійні, мудрі. Беяр посміхнувся.

— Ви дуже нагадали мені, мадемуазель Леоні, одну дівчину, котру я колись знав.

— А що з нею сталося? — спитала Леоні, на мить відволікшись від своїх думок.

Старий нічого не відповів, але вона побачила, що він пригадує.

— О, то зовсім інша історія, — тихо сказав він. — І вона ще не готова до того, щоб її розповідати.

Леоні побачила, що Беяр замкнувся в собі, немов загорнувшись у власні спогади. Раптом шкіра його здалася ще більш, прозорою, а зморшки на обличчі поглибились, наче викарбувані в камені.