Кейт Мосс – Гробниця (страница 58)
Мередіт відчула, як у неї похололо під серцем. Вона пригадала, що то був той самий вираз, що його вона помічала в очах своєї справжньої матері, коли ще була малою. Інколи лице Жанети було добрим і замисленим. Інколи — розлюченим і спотвореним. Проте завжди, незалежно від настрою, у ньому був той самий вираз відсторонення та байдужості як ознака блукаючого розуму, що витає десь далеко; зосереджений на людях, яких ніхто інший не бачить, він услухається в слова, що їх ніхто інший не чує.
Досить про це.
Твердо вирішивши не піддаватися дражливому впливу сумних спогадів, Мередіт простягла руку та зняла фотографію зі стіни, шукаючи хоч якогось підтвердження, що світлину дійсно зроблено в Рен-ле-Бені, — дати чи іншої позначки.
Коричневий восковий папір, місцями зморщений від часу, уже відшаровувався від рамки, проте слова, написані ззаду прописними літерами, було видно досить чітко. «РЕН-ЛЕ-БЕН, ЖОВТЕНЬ 1891 РОКУ», потім ішла назва фотостудії, а далі — «ВИДАВНИЦТВО БУСК». Неприємні емоції змінилися цікавістю.
А нижче виднілися три імені:
МАДЕМУАЗЕЛЬ ЛЕОНІ ВЕРНЬЄ, МОСЬЄ АНАТОЛЬ ВЕРНЬЄ, МАДАМ ІЗОЛЬДА ЛЯСКОМБ.
Мередіт відчула, як волосся на її потилиці стало сторч. Їй пригадалася гробниця в далекому кінці кладовища в Рен-ле-Бені: РОДИНА ЛЯСКОМБ-БУСК— Тут, на фотографії, що висіла на стіні, ці два імені поєдналися знову.
Тепер вона знала напевне, що дві молодші постаті на світлині мали прізвище Верньє й були братом і сестрою, а не подружжям — з огляду на їхню фізичну схожість. Старша жінка мала вигляд людини, що багато спізнала у своєму житті. І це життя було сповненим труднощів та поневірянь. І раптом Мередіт пригадала, де вона раніше бачила брата й сестру Верньє. То було в Парижі, коли вона розраховувалася за обіду «Ле Пті Шаблізьєн» — на тій вулиці, де колись жив Дебюссі. Похмурий композитор невдоволено позирав зі світлини, а поруч із ним, на сусідньому знімку, що теж висів на стіні, були зображені той-таки чоловік і та сама разюче вродлива дівчина, тільки з ними була ще якась, старша за віком жінка.
Мередіт подумки вилаяла себе за те, що не придивилась тоді до того фото уважніше. Якусь мить вона навіть роздумувала — може, зателефонувати зараз же до того ресторану й спитати, що їм відомо про родину, фотографія якої висить поруч із портретом Дебюссі? Утім, збагнувши, що їй доведеться розмовляти по телефону французькою, відкинула цю думку.
Коли вона дивилась на фото, у її уяві позаду нього смутно проступив іще один портрет — дівчинки та хлопчика. Якими вони були і якими стали. І на мить Мередіт здалося — хтозна? — що їй відомо, як і чому життєві історії, котрі вона досліджувала, переплелися між собою.
Повісивши фотографію на стіну, Мередіт вирішила згодом попрохати дозволу взяти її на деякий час. Відсовуючи на місце важкий фортепіанний стілець, вона помітила, що кришка інструмента відкрита. Клавіші зі слонової кістки злегка пожовкли, а краї надщербились, немов старі зуби. «Кінець дев’ятнадцятого сторіччя», — упевнено подумала вона. — «Блютнер будуар ґранд».
Мередіт натиснула середню С. У замкненому просторі нота прозвучала чисто й гучно. Дівчина винувато озирнулась, але ніхто не звернув на неї уваги. Усі були надто заклопотані своїми власними справами. Стоячи біля інструмента, наче побоюючись, що коли сяде на стілець, то щось кардинально зміниться, Мередіт зіграла гаму в тональності А мінор. Лише кілька нижніх октав лівою рукою. Потім — арпеджіо правою. Було приємно відчувати прохолоду клавіш на кінчиках пальців.
Наче вона повернулась додому.
Стілець був зроблений із темного червоного дерева й мав оздоблені різьблені ніжки та м’яку оксамитову оббивку, прикріплену до кришки мідними цвяхами з широкими шляпками. Понишпорити в чужих музичних збірках було для Мередіт заняттям не менш цікавим, аніж понишпорити на книжкових полицях у якоїсь із подруг, коли та на хвилину виходила зі своєї кімнати. Мідні шарніри рипнули, і вона, піднявши кришку, одразу ж відчула неповторний запах дерева, старих нот і олівцевого графіту.
Усередині виявилась купка книжок та непереплетені нотні видання. Мередіт переглянула стос і посміхнулась, уздрівши нотні зошити для «Clair de Іипе» Дебюссі та «La Cathedral engloutie» у їхній виразній блідо-жовтій обкладинці. Там були також стандартні збірки сонат Бетховена й Моцарта, а також «Добре темперований клавір» Баха — томи перший та другий. Європейська класика, вправи, нотні зошити й два-три важкі для виконання уривки з «Gigi» та «La Vie Parisienne».
— Грай, я почекаю, — почувся голос позаду.
Хол!
Почуваючись, наче винувате дівчисько, Мередіт кинула кришку стільця, і та з грюкотом закрилась. Обернувшись, вона побачила Хола, котрий із посмішкою дивився на неї. Уранці він виглядав значно краще, навіть добре. Зморшки тривоги й розпачу зникли з куточків його очей, а колір обличчя не був таким блідим, як учора.
— Ти здивована, — сказав він. — Мабуть, думала, що я тебе підведу?
— Та ні, зовсім ні… — почала була Мередіт, але замовкла й розсміялася. — Та, мабуть, трохи було. Просто промайнула така думка.
Хол широко розставив руки.
— Як бачиш, я вже зібрався й готовий їхати.
Вони трохи знічено помовчали, а потім Хол перехилився через стілець і цьомкнув її в щоку.
— Вибач, що запізнився. — Він показав на фортепіано. — Ти впевнена, що не хочеш?..
— Абсолютно, — перервала його Мередіт. — Якось іншим разом.
Коли вони ступали по кахлях вестибюля, Мередіт, ідучи поруч із Холом, відчула запах його мила та крему після гоління.
— А де ти збираєшся розпочати її пошуки?
— Її? — швидко перепитала Мередіт. — Кого «її»?
— Ну, Ліллі Дебюссі, — трохи здивовано відповів Хол. — Даруй, здається, ти сказала мені вчора, що саме її пошуками збиралася зайнятися сьогодні вранці.
— А, дійсно, — почервонівши, сказала Мередіт.
Вона відчула наплив збентеженості й замішання через свою вчорашню поспішність. Їй не хотілося пояснювати ще одну причину свого приїзду до Рен-ле-Бена — справжню причину, — бо то було дуже особисте.
Утім, звідки Хол дізнався, про що вона думала, коли підійшов до неї? Він не був схожим на телепата.
— Так, звичайно ж, — повторила вона. — Я йду по сліду першої дружини Клода Дебюссі. Якщо Ліллі взагалі тут була, то я неодмінно віднайду, коли, як і чому.
Хол усміхнувся.
— Може, поїдемо в моєму авті? Я був би радий відвезти тебе туди, куди ти тільки захочеш.
Мередіт замислилась. Це дало б їй більше часу для нотаток, уважного вивчення місцевості та звіряння мапи.
— Звісно, чом би й ні.
Коли вони проходили крізь двері та спускалися сходами, Мередіт відчула, як дівчина з фотографії на стіні дивиться їй услід.
У денному світлі під’їзна алея та прилегла територія виглядали інакше. Жовтневе сонце затопило парк і забарвило все насиченими кольорами. Крізь напіввідчинене вікно автомобіля Мередіт уловила запах змокрілих учорашніх вогнищ із сухого листя й аромат підігрітої сонцем вологої трави. Трохи далі розсіяні промені сонця падали на темно-зелені кущі та високий самшитовий живопліт. Усе довкола мало золотисто-сріблясті обриси.
— Ми поїдемо в обхід, сільською дорогою до Рен-ле-Шато. Так набагато швидше, ніж пхатись до Куїзи, а потім назад.
Підіймаючись лісистими пагорбами, дорога звивалась і петляла. Дерева буяли всіма відтінками зеленого, коричневого та червоного й мідно-каштанового — горіхи, дуби, яскраво-жовтий рокитник, срібляста ліщина та біла береза. На землі, під соснами, лежали величезні шишки, наче залишені кимсь для того, щоб позначити ними шлях.
Іще один поворот — і раптом вони вискочили з лісу на обшир луків і пасовиськ.
Забачивши перед собою такі пейзажі, Мередіт збадьорилась і повеселішала.
— Як тут гарно! Така разюча краса!
— Я дещо пригадав, і воно, на мою думку, може тебе зацікавити, — сказав Хол. Мередіт відчула в його голосі посмішку. — Коли я сказав своєму дядькові, що сьогодні вранці поїду, і пояснив, куди й чому, то він нагадав мені про здогадний зв’язок між Дебюссі та Рен-ле-Шато. Він був напрочудувічливий і всіляко намагався посприяти.
Мередіт здивовано поглянула на Хол а.
— Ти, мабуть, жартуєш?
— А я гадав, що ти знаєш основні легенди цього краю.
Мередіт похитала головою.
— Навряд чи.
— Саме це село надихнуло всі оті «Свята кров і священний Грааль», «Код да Вінчі», «Спадщина тамплієрів»… Розумієш, куди я хилю? Кревна лінія Христа.
Мередіт скорчила гримасу.
— Вибач. Я дівчина, котра більше цікавиться біографіями, історією й таким іншим. Фактами, а не художньою літературою.
Хол розсміявся.
— Зараз я коротко розповім. Ідеться про те, що Марія Магдалина насправді була одружена з Христом. Після того, як його розіп’яли, вона втекла; дехто каже, щодо Франції. Марсель, а також багато інших міст проголошують своє право називатися тією місцевістю, де дружина Христа вперше досягла берегів Франції. І ось тепер припускають, що через дев’ятсот років, 1891-го, священик з Рен-ле-Шато, Беренже Соньєр, натрапив на старовинний пергамент із кревною лінією Христа, виписаною ще від початку нашої ери.
Мередіт від несподіванки аж заціпеніла.
— Тисяча вісімсот дев’яносто першого?
Хол кивнув.
— Саме тоді Соньєр і розпочав широку реконструкцію, що розтягнулася на багато років — почалася вона з церкви, а потім охопила і парк, і цвинтар, і прилеглі приміщення… — раптом Хол замовк, і Мередіт відчула на собі його погляд.