Кейт Мосс – Гробниця (страница 60)

— Наскільки я пам’ятаю, до церкви та музею — сюди.

— А це що? — спитала Мередіт, уставившись на приземкувату зубчасту вежу, збудовану так, що з неї відкривався краєвид на долину.

— Це вежа Магдала, — пояснив Хол, простеживши за поглядом Мередіт. — Завершуючи свою програму реконструкції 1898-99 років, Соньєр збудував бельведер — оглядовий майданчик — із просто неймовірною панорамою, яка з нього відкривається. До майданчика веде брукована стежина, що тягнеться вздовж південного краю парку. У тій вежі зберігалась його бібліотека.

— Оригінальне зібрання, безперечно, зараз не в тій вежі?

— Навряд чи, — відповів Хол. — Я підозрюю, що вони зробили те саме, що мій татко зробив у Домен де ля Кад: залишили в засклених шафах кілька томів для створення відповідної атмосфери, та й по всьому. Якось він телефонував мені, щоб поділитися своєю радістю: він придбав цілу партію старих книжок на барахолці у Квіяні.

Мередіт насупилась.

— То був розпродаж старих речей, — пояснив Хол.

— Зрозуміло, — усміхнулася вона. — Значить, твій батько займався-таки повсякденними справами готелю?

Обличчя Хола знову посумнішало.

— Тато відповідав за фінансовий бік справи й час від часу приїздив сюди з Великої Британії. Це був проект мого дядька. Він знайшов цю місцину, він переконав батька вкласти в готель гроші, контролював реконструкцію й ухвалював усі поточні рішення. — Хол зробив паузу. — Тобто до цього року. Тато вийшов на пенсію та змінився. Змінився на краще. Став більш розкутим, невимушеним, насолоджувався життям. Він досить часто приїздив сюди в січні й лютому, а в травні назавжди перебрався в ці краї.

— А як до цього поставився твій дядько?

Хол засунув руки в кишені й задумливо уставився собі під ноги.

— Важко сказати.

— А твій батько раніше збирався після виходу на пенсію перебратись до Франції?

— Якщо чесно, то не знаю, — відповів Хол. Мередіт почула в його голосі суміш гіркоти й сум’яття, і хвиля співчуття та симпатії накотилась на неї.

— Мабуть, ти намагаєшся осмислити й скласти докупи останні місяці життя свого батька, — лагідно сказала вона, добре розуміючи його душевний стан.

Хол підняв голову й дещо здивовано глянув на неї.

— Саме так. Ми не були з ним дуже близькими. Моя мати померла, коли мені було вісім, і мене відправили до пансіону. Навіть коли я приїздив на вихідні додому, татко завжди працював. Правду кажучи, ми майже не знали один одного. — Хол помовчав. — Одначе впродовж останніх двох років ми почали бачитися частіше. Я відчував, що завинив йому.

Відчуваючи, що Холові треба дати змогу виговоритись, Мередіт не стала допитуватися, що він хотів цим сказати. Натомість вона ставила йому начебто цілком безневинні запитання, щоб потроху вивідати щось дійсно важливе.

— А чим він займався до виходу на пенсію?

— Інвестиційною банківською діяльністю. Виключно через брак уяви після закінчення університету я пішов працювати до тієї самої фірми.

— Тож є ще одна причина, з якої ти кинув роботу? — спитала Мередіт. — Ти успадкував частку свого батька в Домен де ля Кад?

— Це скоріше привід, а не причина. — Хол помовчав. — Мій дядько хоче викупити мою частку. Він іще мені не сказав про це, але з нього видно. Утім, мені чомусь здається, що батько волів би, щоб я продовжив його справу.

— А ти ніколи не говорив з ним про це?

— Ні. Ми не поспішали. Хто знав, що так станеться? — Він повернувся до Мередіт. — Ніхто й гадки не мав.

Розмовляючи, вони повільно наблизились до елегантної вілли, що виходила прямо на вузеньку вуличку. Напроти неї розташувався чепурненький саду класичному стилі з чималим басейном та кафе. Дерев’яні віконниці були зачинені.

— Уперше я побував тут із татком років шістнадцять-сімнадцять тому, — сказав Хол. — Тоді ні він, ані його брат і гадки не мали, що колись їм доведеться вести спільний бізнес.

Мередіт подумки посміхнулася. Тепер вона втямила, чому Хол так добре знав Рен-ле-Шато, хоча про решту краю не відав майже нічого. Це містечко було дорогим для хлопця через те, що в ньому він відчував духовний зв’язок зі своїм батьком.

— Зараз тут усе зовсім по-іншому, а тоді це було досить запущене місце. Церкву відчиняли на кілька годин на день, а за порядком уній стежила моторошного вигляду хранителька, уся в чорному. Вона лякала мене до смерті. А оце — Вілла Бетанія, — сказав Хол, показуючи на масивну споруду, коло якої вони зупинилися. — Соньєр збудував її радше для гостей, аніж для себе. Коли я приїхав сюди з батьком, вона була відкрита для відвідин, але якось непродумано й недбало. Можна було зайти в одну з кімнат і зненацька побачити воскову фігуру Соньєра, що сидить у ліжку.

Мередіт поморщилась.

— Який жах!

— Усі папери й документи були виставлені в незамкнених скляних шафах у сирих неопалюваних приміщеннях під бельведером.

Мередіт усміхнулась і скрушно похитала головою.

— Кошмар архівного працівника.

Хол кивнув рукою в бік поручнів, що відокремлювали стежку від саду.

— А тепер, як бачиш, це місце перетворилося на основну туристичну принаду. Самий же цвинтар, де Соньєр похований поруч зі своєю економкою, закрили для відвідувачів у грудні 2004 року, коли вийшов на екрани «Код да Вінчі», і кількість відвідувачів зросла неймовірно. Це тут, неподалік.

Вони йшли мовчки, аж поки не опинилися біля масивних металевих воріт, що закривали вхід до цвинтаря.

Мередіт закинула голову, щоб прочитати напис на висячій порцеляновій табличці.

Memento homo quia pulvis es et in pulverem reverteris.

— Що це означає? — спитав Хол.

— Пам’ятай людей, що з праху постали й у прах пішли, — відповіла Мередіт. Вона мимовільно здригнулася. Було в цьому місці щось бентежне та зловісне. Попри безлюдні вулиці виникло якесь химерне відчуття, що хтось витає над ними в повітрі й за всім пантрує невсипущим оком. Витягнувши свій блокнот, вона записала латинський вислів.

— Ти отак усе занотовуєш?

— Так, усе. Професійна звичка.

Мередіт осміхнулася Холу, і він посміхнувся у відповідь.

Жінка з полегкістю зітхнула, коли цвинтар лишився позаду. Вона пройшла слідом за Холом повз кам’яне розп’яття, а потім вони звернули на ще одну вузеньку стежку, що привела до невеличкої статуї Богоматері Лурдської за огорожею з кованого заліза.

На підніжжі прикрашеної камінної колони виднівся викарбуваний напис «КАЯТТЯ ТА СПОКУТА», а також «МІСІЯ 1891 року».

Мередіт здивовано уставилася на дату. Здавалося, від неї нікуди подітися. Усюди — та сама дата.

— А оце, вочевидь, ота справжня вестготська колона, усередині якої й знайшли пергамент із кревною лінією Христа, — пояснив Хол.

— Отже, вона пустотіла?

Він знизав плечима.

— Певно, що так.

— Це повне безумство — залишати його тут, — зауважила Мередіт. — Якщо цей край як магнітом притягував прихильників змовницьких теорій і мисливців за скарбами, то невже керівники того таємного товариства не боялися, що пергамент урешті-решт хтось знайде?

Мередіт пильно придивилась до лагідних очей та стулених вуст статуї, що стояла на вершечку колони. І що довше вона дивилася, то виразніше проступали на ласкавому кам’яному обличчі подряпини, борозни й канавки. Наче хтось подовбав статую різцем чи стамескою.

Що за чортівня? Не вірячи власним очам, вона підступила ближче, простягнула руку й доторкнулася до каменю.

— Що таке, Мередіт? — спитав Хол.

Поверхня виявилась рівною. Швидко, наче обпікшись, жінка відсмикнула руку. Нічого нема. Мередіт глянула на долоню, немов сподіваючись побачити на ній якийсь знак.

— Щось трапилося? — спитав Хол.

Нічого. Просто в мене галюцинації, — подумала Мередіт.

— Усе гаразд, — спокійно відповіла вона. — Просто сонце засліпило очі.

Хол був явно стурбований, і Мередіт мимоволі спіймала себе на думці, що їй це сподобалось.

— Так що ж трапилося з пергаментами після того, як Соньєр їх знайшов?

— Здогадно, він відвіз їх до Парижа на експертизу.

Мередіт насупилась.

— А оце вже щирісінька дурня. Чому він мав їхати до Парижа? Логічніше було б для нього, як для католика, податися до Ватикану.

Хол розсміявся.