Кейт Мосс – Гробниця (страница 47)

— Будь ласка, перекажіть вітання моєму братові. Повідомте його, що я буду дуже рада до нього приєднатися.

— Гаразд, мадемуазеле. Екіпаж наказано подати о десятій тридцять.

Перестрибуючи через дві сходинки, Леоні притьмом кинулася до своєї кімнати, щоб знайти там якесь потаємне місце та сховати поцуплену книгу. Їй не хотілося, щоб цей твір потрапив на очі слугам. Її погляд упав на скриньку з шитвом. Швидко піднявши оздоблене віко, вона засунула книжку під пряжу й котушки, що лежали там упереміш із клаптиками матерії, подушечками для встромляння голок та наперстками.

Коли Леоні спустилася в хол, Анатоля там іще не було.

Поволі вийшовши на терасу в тильній частині будинку, вона сперлася руками на балюстраду та глянула на галявину. Чітко окреслені промені світла, пробиваючись крізь хмари, заважали добре бачити, бо створювали різкий контраст між світлом і тінню. Леоні глибоко вдихнула, набравши повні легені свіжого незабрудненого повітря. Це було так несхоже на Париж із його кіптявою, сажею та непозбутньою мантією смогу!

Унизу, на клумбах, працювали садівник із хлопцем-помічником, обрізаючи кущі й гілки дерев. Поруч стояв дерев’яний ящик з опалим листям червоного та жовтого кольорів. Садівник мав на собі коротку коричневу куртку та кепку, на його шиї була пов’язана червона хустина. Хлопець років дванадцяти-тринадцяти був з непокритою головою та мав на собі сорочку без комірця.

Леоні спустилася сходами. Коли вона наблизилася, садівник хутко стягнув з голови чорну фетрову кепку й стиснув її вимазаними в землі пальцями.

— Доброго ранку.

— Доброго ранку, мадемуазеле, — знічено промимрив він.

— Такий гарний день сьогодні!

— Насувається буревій.

Леоні з сумнівом подивилась на чисту блакить неба з рідкими хмаринками.

— А здається, ніби все так спокійно. Не схоже, ідо погода зміниться.

— Іще не час.

Він нахилився до неї й заговорив, оголивши ряд кривих потемнілих зубів, схожих на похилені надгробки.

— Цей буревій — робота диявола, не інакше. Ті самі ознаки, що й завжди. Учора ввечері над озером чулася музика.

З його рота йшов неприємний тухлий запах, і Леоні інстинктивно відсахнулася. Несподівана відвертість садівника чимало її здивувала.

— Це ви про що? — спитала вона різким тоном.

Садівник перехрестився.

— У цих краях вештається диявол. Щоразу, коли він виходить з озера Лак де Барренк, він приносить із собою люті буревії, що шаленіють довкола, змінюючи один одного. Покійний хазяїн хотів був засипати озеро й послав туди робітників, але диявол вийшов і відверто попередив їх, що коли вони продовжуватимуть свою роботу, то Рен-ле-Бен провалиться крізь землю.

— Це просто дурні забобони. Я не збираюся…

— Було досягнуто угоди — не мені казати, якої саме і яким чином. Утім, факт залишається фактом: робітники пішли геть, давши озеру спокій. Але тепер mas ага, тобто природний стан речей, порушено. Про це свідчать усі ознаки. Невдовзі диявол прийде за належним.

— Природний стан речей? — вирвалось у Леоні. — Що ви хочете цим сказати?

— Двадцять один рік тому, — стиха пробурмотів садівник, — покійний хазяїн розбудив диявола. І тепер, коли з гробниці виходять духи, грає музика. Не мені розповідати, чому та як це відбувається. Покликали священика.

Леоні насупилась.

— Священика? Якого священика?

— Леоні!

Відчувши враз провину й полегкість, Леоні хутко обернулася, зачувши голос свого брата. Анатоль стояв на веранді й махав їй рукою.

— Уже подали двоколку! — гукнув він.

— Тримайте вашу душу під замком, мадемуазеле, — стиха мовив садівник. — Коли зчиняється буря, духи виходять з могили й вештаються довкола.

Подумки Леоні швидко зіставила цифри. Старий сказав «двадцять один рік тому», отже, це трапилося 1870 року. Вона здригнулася. Перед її очима виникла та сама дата на першій сторінці поцупленої нею книги «Таро».

Духи виходять з могили й вештаються довкола.

Слова садівника прозвучали суголосно з тим, що вона прочитала сьогодні вранці. Леоні розкрила була рота, щоб спитати, але старий уже насунув кепку на голову та знов заходився копати. Трохи повагавшись, вона підібрала спідниці й легко збігла по східцях до брата.

Почуте заінтригувало її. І трохи налякало. Однак вона не дозволить якимсь сумнівним історіям зіпсувати їй приємну подорож з Анатолем.

— Доброго ранку, — привітався він, поцілувавши сестру в розпашілу щоку та оглядаючи її з ніг до голови. — Трохи нескромно, еге ж?

Леоні зиркнула на свої шовкові панчохи, що виднілися з-під спідниць. До них прилипли маленькі цяточки землі з клумби. Дівчина посміхнулась, опустила спідниці й розправила їх, закриваючи панчохи.

— Ось так, — сказала вона. — Тепер цілком пристойно.

Анатоль з удаваним докором похитав головою.

Вони пройшли разом через будинок і сіли в екіпаж.

— Ти вже зранку шила? — спитав Анатоль, помітивши червону нитку, що причепилася до рукава сестри. — Яка неочікувана працьовитість!

Леоні зняла нитку й кинула її додолу.

— Мені треба було дещо знайти в скриньці, — швидко мовила вона, навіть не почервонівши від такої невимушеної брехні.

Візниця хляснув батогом, екіпаж смикнувся й рушив по алеї.

— Тітонька Ізольда не забажала з нами проїхатись? — спитала Леоні, перекрикуючи брязкіт упряжі та цокіт копит.

— Вона сьогодні має якісь невідкладні справи в маєтку.

— Але ж вечерю призначено на суботу?

Анатоль поплескав себе по кишені куртки.

— Дійсно. І я пообіцяв їй, що ми з тобою виступимо в ролі посильних і розвеземо запрошення.

Пориви нічного вітру струсили на землю віти й листя зі сріблястих буків, проте не настільки багато, щоб завадити екіпажу рухатися з належною швидкістю. Коні були в шорах і поводилися спокійно, тільки лампи час від часу розгойдувались і стукались у боки екіпажа, коли він спускався з плоскогір’я в долину.

— Ти чув, як уночі гримів грім? — спитала Леоні. — Так химерно! Просто гуркотіло, а дощу не було. Аж потім — раптові пориви вітру, що тривали до ранку.

Анатоль кивнув.

— Очевидно, грім без дощу є в цих краях улітку звичним яви — щем, коли за одну ніч може пронестися кілька буревіїв — один по одному.

— Схоже було, що грім застряг у долині між пагорбами. І це, вочевидь, дуже його розлютило.

Анатоль осміхнувся.

— То, мабуть, місцеве вино так на тебе вплинуло!

Леоні показала йому язика.

— Ніяке то не вино. І жодного похмілля я не відчуваю, — відказала вона. Помовчавши, додала: — Садівник розповідав мені, що, згідно з переказами, буревії трапляються тоді, коли з могили виходять духи. Чи навпаки, духи виходять з могили та приносять із собою буревій? Я не знаю достеменно.

Анатоль здивовано підняв брови.

— Що ти таке кажеш?

Леоні нахилилась і звернулася до візниці, що сидів на лавці.

— Ви знаєте про місце, що зветься Лак де Барренк? — спитала вона, перекрикуючи скрипіння коліс.

— Так, мадемуазеле.

— А це далеко звідси?

— Pas leunh — недалеко. Там полюбляють бувати туристи, однак я б не наважився туди їхати. — Візник простяг руку й указав батогом на темний гай, посеред якого, на галявині, стирчали з-під землі, наче встромлені чиєюсь велетенською рукою, чотири кам’яні мегаліти. — Ото — Крісло диявола. Неподалік знаходиться Зуб диявола, а за ним — Рогата гора.

Леоні прекрасно усвідомлювала, що говорить про свої страхи лише для того, щоб їх позбутися. Однак навіть попри те, що це їй не вдалося, вона обернулась до Анатоля й із тріумфом у голосі мовила: