Кевин Андерсон – Війна помсти (страница 88)
Раптом табірні ска здійняли пронизливий галас і з шипінням та цоканням злетіли в повітря. Деякі з них лише недавно повернулися додому після панічної втечі тиждень тому і досі ще були знервовані. Роздратовані господарі птахів-рептилій почали кликати своїх улюбленців, а решта утауків стояли обіч великого багаття і дивилися вгору.
Несподівано вони почали вказувати на небо, а їхні крики були сповнені тривоги.
На тлі глибоких сутінків Пенда помітила чорну фігуру, що ширяла над головою, — то була страхітлива рептилія з величезними кутастими крилами, схожими на вітрила з напнутої шкіри. Серце Пенди завмерло в грудях. Утауки розбіглися по табору, вихоплюючи з багаття палаючі гілки, і кричали так, ніби вони могли відлякнути чудовисько.
Дракон кружляв над верхівками дерев, затьмарюючи місяць, бив крилами, вигинаючи схожу на зміїну шию. Пенда вже бачила таке чудовисько раніше, у пустелі, коли була там з піщаними Лютими. Цей дракон носився прямо над табором, і навіть посеред безлічі фургонів, коней і багать утауки не могли сховатися від нього.
Дракон кинувся вниз із ревінням, від якого Пенду пробрало аж до кісток. Він пронісся низько над землею, і від вітру, який він здіймав своїми крилами, тхнуло злом, гнилою плоттю і випарами чистої злоби. У Пенди закрутило в животі, проте не від страху, а від огиди. Дракон був надзвичайно могутнім, сповненим нестримної ненависті, це була не просто якась хижа рептилія величезних розмірів — від нього йшли моторошні хвилі, пронизані темними емоціями від самого Кура, і вони луною розходилися по всьому табору. Це була отрута, втілене зло.
Утауки похапали мисливські луки та стріли, списи, родові мечі, жердини, що підпирали намети. Зібравшись разом, вони пускали стріли і метали списи, намагаючись врятувати табір. Багато метальних знарядь влучило у дракона, кілька гострих наконечників пробили м’які частини в шкурі рептилії, а решта відскакували від твердої луски. Навіть хлопчаки-утауки пускали каміння зі своїх рогаток.
Один камінь пробив дірку в напнутій шкірі дракона, той смикнувся, змахнув крилами, а потім, перевернувшись, упав на околиці табору біля загону з конями. Налякані до нестями тварини зламали загорожу й намагалися втекти, але дракон схопив одного жеребця, з хрускотом роздер його навпіл і заходився ковтати те, що від нього залишилося.
Бородаті племінники Шелли пірнули у головний намет і вискочили звідти, тримаючи за кінці прямокутний килим, на якому несли стару жінку. Вони щодуху помчали під укриття дерев.
Чоловіки-утауки збіглися до дракона і стали кидати в нього смолоскипи та головешки. Чудовисько хапало пащею яскраве полум’я, наче то були просто надокучливі іскри в повітрі. А потім, змахнувши колючим хвостом, зрівняло з землею кілька сімейних наметів.
Гейл схопив доньку, потягнув її за руку, і вони, похитуючись, поспішили до узлісся.
— Я повинен відвести тебе в безпечне місце!
— Ми маємо боротися всі разом.
— Не ти, — відказав він владним голосом, якого вона не чула, відколи була маленькою дівчинкою. — Ми не можемо боротися з цим чудовиськом.
Тим часом дракон, оскаженівши, перекидав вози, шматував намети, трощив ящики з припасами. Пазуристими лапами він топтав фургони, лускаючи дерев’яні бочки з елем, так ніби то були виноградини, розчавлені між пальцями. Кількох утауків він розірвав на шматки. Один з них намагався атакувати страховище дерев’яною жердиною, інший спробував втекти з маленькою донькою. Дівчинці вдалося врятуватися, батькові — ні.
Пенда чіплялася за руку батька, поки вони підтюпцем наближалися до лісу.
— Наша єдина надія — розсіятися поміж пагорбів. Якщо ми всі розбіжимося в різні боки, дракон може втратити до нас інтерес.
—
Двоє підлітків-утауків підібрали з землі щось тонке, схоже на плетене павутиння, — то була пташина сітка. Розплутавши її, вони побігли вперед і, розділившись, одночасно кинули сітку в дракона, спіймавши його зубчасте крило і заплутуючи його в тенетах. Кінець сітки зачепився за гачкуваті пазурі, від чого чудовисько, похитнувшись, звалилося біля одного з великих вогнищ. З неймовірною силою дракон розідрав сітку на клапті і з гарчанням вдихнув повітря над багаттям.
В цю ж мить один з племінників Шелли дін Орр — Еміль — підбіг до вогнища і кинув у полум’я невеличке дерев’яне барильце. Коли барильце впало у вогонь, з нього висипався блискучий порошок, і в морду дракону вдарив вибух різнокольорових бризок і тріскотливих іскор. Він заревів, намагаючись піднятися в повітря. Його рик був таким могутнім, що збив Еміля з ніг, але той одразу ж відкотився і кинувся до укриття.
Раптом ніч пронизав далекий войовничий крик. Цей звук, високий та мелодійний, голосніший навіть за рик дракона, перекривав крики жертв і ревіння звіра. Пенда помітила, як з півночі в долину з гуркотом несуться якісь фігури. Вона не могла повірити в те, що бачила.
— Це ж ауґи!
Золотисті воїни, піщані Люті на чолі з Кво, мчали на своїх двоногих рептиліях. Вельможа Лютих підняв спис, вигукнувши заклик до бою, так само, як він робив це, коли вбив дракона в пустелі.
Швидко порахувавши, Пенда зрозуміла, що в загоні більше десятка Лютих, включаючи лисого мага, який запустив магічний вихор, що понісся вперед, ламаючи гілки і зриваючи листя. Розбурхана сила врізалася в дракона, коли той спускався, щоб знову атакувати табір. Звір перевернувся в небі, а тоді розвернувся до своїх нових ворогів.
На повному скаку Кво ще раз вигукнув свій заклик.
— Дракон! Ви знайшли нам дракона!
Воїни Лютих наближалися, а утауки продовжували боронити табір.
86
Гетррени явно не збиралися відпливати, хоча військові кораблі для них вже були готові.
У нападі сильного гніву верховний жрець Кловус зажадав зустрічі з Маґдою, проте вона — ніби здираючи з нього ніжну шкірку — бачила наскрізь його самого, його пустопорожні погрози, його страх.
— Маючи стільки їжі та відпочинку, ми стаємо сильнішими і зможемо бути кращими воїнами, — сказала Маґда. — Я була б готова швидше, якби мій любчик припинив уникати мене.
Кловус відчув відразу, але, опанувавши себе, відповів:
— Якщо це те, що потрібно зробити, щоб ви сіли на кораблі і виконали обіцянку...
Маґда махнула мускулистою рукою.
— Усьому свій час. Чи готові ваші кораблі зустріти океанські шторми? Чи достатньо добре навчені ваші капітани?
— Кораблі готові, і пора вирушати на війну! Вам нема чого боятися.
Вона дала йому потиличника.
— Я не казала, що боюся! Але я не впевнена, що у Співдружності краще, ніж у цьому місті. — Вона обвела рукою весь палац, який тепер вважала своєю власністю. — Я думаю, що натомість ми просто заберемо Сереполь.
Ледь вирвавшись від Маґди, Кловус поспіхом залишив палац емпри, не в силах більше стримувати свій гнів. Він зрозумів те, що повинен був визнати раніше, — гетррени не збираються покидати Ішару. Взагалі ніколи. Він уже не міг більше потурати варварам або навіть терпіти їх, і йому доведеться прикликати свою найбільшу силу. Кловус не міг керувати гетрренами, не міг змусити їх дотримуватися укладеної ними ж угоди. Він був дурнем, довірившись обіцянці Маґди, навіть якби це принесло Ішарі повну перемогу. Натомість тепер він мусив врятувати свою землю від цих покидьків. Врешті-решт люди вважатимуть його героєм. Якщо йому все вдасться.
Кловус відчував, як темна буря назріває у його серці та розумі, як його пронизують блискавки люті, що були лише відлунням невдоволення божка... який віддзеркалював у собі почуття людей. Усі в Сереполі були налякані, обурені та розгублені, і скоро їхній гнів обернеться проти їхнього верховного жерця, якщо він нічого не зробить. Вони будуть звинувачувати його в тому, що він привів цих мерзенних варварів до їхньої столиці. Кловус мав захистити своїх послідовників, мав очистити Сереполь від гетрренів.
Він зрозумів, що непокірні дикуни ніколи добровільно не піднімуться на борт військових кораблів і не вирушать завойовувати Співдружність. Вони залишаться тут і мучитимуть людей, поки повністю не спустошать цей край.
Кловус усе життя чув співи, що котилися луною поміж вірян, — молитви до божків і жерців. Тепер ці слова набули іншого значення.
Кловус рушив до храму Маґніфіка.
Відколи верховний жрець знову взявся за роботу, споруда збільшилася вдвічі. Раніше, коли серепольському божку доводилося існувати в підземеллі під недобудованим храмом, він уже був досить сильним, адже люди постійно підживлювали його молитвами та жертвами. Тепер, коли Маґніфіка росла, сила божества зростала в рази швидше. Хоча багато людей все ще молилися за зниклу емпру, яку вже давно ніхто не бачив, у ці непрості часи вони мали спрямувати свої молитви туди, куди вкаже верховний жрець Кловус.
Поки він прямував вулицями до храмової площі, сповнений рішучості виконати свою місію, він наказав своїм ур-жерцям скликати вірян. Час настав. Варвари були розсіяні по всьому місту, вони займали будинки і шинки, спали під відкритим небом, бо так їм більше подобалося. Послідовники Кловуса виконували його накази і намагалися не провокувати їх.
Кловус дійшов до площі, де височіли три яруси східчастої піраміди, прикрашеної незліченними скульптурами, втіленнями божків Ішари, символами надії та захисну. Хоча в кожному окрузі був свій головний божок та безліч інших місцевих божеств, серепольська сутність була об’єднанням їх усіх, і люди спрямовували свої сили саме до неї.