Кевин Андерсон – Війна помсти (страница 87)

— Я хочу знати відповіді, як і ти, вчена дівчино. Я відчуваю тут силу і старовину. — Його сапфірові очі заблищали, а губи склалися в тонку посмішку. — Можливо, магія тут достатньо сильна, щоб відновити мої власні спогади або принаймні дати підказку до мого минулого.

— Якщо ти справді виявишся Куром, то зможеш вирішити наші проблеми.

— Якби боги могли так легко вирішувати проблеми, — зітхнув Тон, — то ніяких проблем би не було. — Він подивився на свої руки, пропустив крізь пальці темне волосся. — Ти справді думаєш, що я можу бути богом?

Шадрі іронічно зауважила:

— Якби ти був простим чоботарем Лютих, ніхто б не стер твою пам’ять і не запечатав би тебе під горою Вада.

Вона уперлася ногами в похилі плити і скинула мотузку. Розкручуючись з великої бухти, довга мотузка змією поповзла вниз і впала в чорну діру на дні кратера. Шадрі раптом відчула невпевненість.

— Як гадаєш, там унизу небезпечно?

— Я думаю, що там щось невідоме.

— Я люблю досліджувати невідоме. — Тримаючись за мотузку, Шадрі почала спускатися, ставлячи ноги на хиткі плити, зробивши один крок, потім ще один. — Ти спустишся за мною?

Тон подивився в бік далекої стіни міста і головної брами. Щось привернуло його увагу, наче йому щось почулося.

Саме в цю мить на сході, за міським муром, пролунали бойові сурми і почулися пронизливі крики.

— Хтось іде, — мовив Тон. — Я відчуваю небезпеку... проте це не крижані Люті.

Після перемоги на озері Бакал Елліель була готова знову зіткнутися з крижаними Лютими, але вона ніяк не очікувала, що нападники прийдуть дорогою з боку Остерри.

Працюючи біля головної східної брами, там, де міський мур був уже відновлений, Елліель та її бригада відступили з дороги, помітивши, що шляхом від Янтона насувається натовп переляканих людей, які явно шукали прихистку. Сонце вже сідало, і в сутінках вони побачили, як на возах, запряжених мулами, їхали цілі сім’ї, чоловіки скакали на старих тяглових конях, а матері, квапливо рухаючись узбіччями, намагалися зібрати докупи своїх дітей.

— Військо наступає!

Лорд Бален виїхав на білому коні назустріч першим біженцям.

— Що за військо? Чиє воно?

— На них знак сонця, що сходить, символ Остерри. І над ними прапори Співдружності.

Струшуючи з одягу бруд, Елліель підійшла до наляканої матері.

— Король Колланан попросив прислати війська Співдружності, щоб вони допомогли нам проти крижаних Лютих. Це, мабуть, ті солдати, яких він просив! — Вона дозволила собі посміхнутися, показуючи полегшення, хоча й сама не вірила в те, що сказала. — Чому ви боїтеся?

— Вони не союзники! Вони спалюють поля! Вони вже вбили десятки людей і продовжують наступати. Вони підпалили Янтон!

Серед юрби втікачів був і міський голова Клефф. Він вийшов уперед, виглядаючи набагато більш стривоженим, ніж зазвичай. Усмішка його зникла.

— Я намагався вивести городян, але та армія увірвалася в місто дуже швидко! Вони просто почали кидати смолоскипи на будинки. Вони навіть зарубали мечами кількох моїх людей.

Новини викликали гомін обурення. Робітники, що працювали на стіні, покидали свої інструменти. Чоловік на високому риштуванні стривожено вказав на дим, що здіймався на сході.

— Це, мабуть, моє обійстя! Мої поля!

Біженці потоком ринули крізь відчинені ворота. Мер підганяв їх, змушуючи рухатися якомога швидше.

— Нам потрібен притулок тут. Саме для цього це місце й призначалося, мілорде. Вони знищують все наше місто!

Вражений Бален дивився на біженців, які поспішали повз нього.

— Навіщо армії Остерри палити наші села? Що собі думає конаґ?

Клефф підвів на нього очі, хапаючи ротом повітря.

— Я не мав часу обговорювати політику чи дипломатію, мілорде! Я просто рятував своїх людей.

Елліель відчула важкий клубок у грудях, згадавши зухвалий лист Колланана. Вона знала, що свавільний конаґ Мандан перебуває під впливом Уто. А Уто міг перекрутити все, щоб вирішити якусь проблему, — як зробив це, коли стер її пам’ять татуюванням і відправив у вигнання, аби мати можливість зберегти їхні з лордом Кейдом таємниці.

Біженці спішили сховатися за мурами стародавнього міста, а Бален тим часом закричав робітникам, щоби бралися за зброю. Вони кинулися до своїх наметів, щоб узяти обладунки, мечі, щити, багато з яких все ще були вкриті плямами або пошарпані після битви на озері Бакал. Беззбройні робочі намагалися позичити хоч якусь зброю або брали до рук ломи та інші будівельні інструменти.

Бойові сурми лунали все голосніше, військо нападників наближалося, і по дорозі підходило все більше городян, які поспішали до руїн міста Лютих. Міський голова Клефф і частина робочих відводили їх до укриттів. Над довколишніми полями і садибами здіймалися заграви пожеж. Бален зібрав своє військо і наказав вишикуватися перед відновленим муром, хоча в деяких місцях стіни ще не відремонтували, і там руїни не були захищені.

Невдовзі по дорозі примчав набундючений вершник в блакитному плащі і шкіряній куртці, на якій було вишито сонце, що сходить, — символ Остерри. Він мало не розтоптав кількох біженців на своєму шляху. Спітнілий після скачки, чоловік зупинився на безпечній відстані від міських стін і нахабно закричав у сутінках, що згущалися над містом.

— Ми прибули з Конвери за наказом конаґа Мандана. Оскільки ваш король Колланан відмовився коритися законному указу, як покарання за це конаґ наказав стерти місто Янтон з лиця землі. Ви можете здатися або загинути. Армія лорда Кейда вже близько. — Вершник розвернув коня і поскакав назад до свого війська.

Коли Елліель почула ім’я Кейда, її серце перетворилося на лід. Підлі вчинки того чоловіка запустили стрімкий потік подій, які мало не знищили її. Але Елліель вижила. Вона знову стала Хороброю.

Бален поспішно відправив посланця до Феллстаффа з наказом мчати щодуху і все розказати королю Колланану. Частина бійців видерлася на міські мури, зайнявши оборонні позиції, а Елліель затиснула золоту манжету свого реймера на зап’ясті.

85

Над головним табором утауків запанувала темрява, а Пенді ніяк не вдавалося зручно вмоститися — заважали постійні судоми. Побачивши ознаки наближення пологів, Шелла дін Орр дала вказівки підготуватися до народження дитини. На землі розстелили товсті ковдри в кілька шарів і склали на них цілі стоси подушок, щоб Пенді було на що спертися. Гейл примостився поруч з донькою, підгортаючи ковдру навколо неї, немов вона була зовсім немічною. Пенді його піклування здавалося одночасно і зворушливим, і надокучливим.

— Я не безпомічна, тату. — Вона сіла вище, щоб можна було спостерігати за галасливим табором, освітленим багаттями. — Ти завжди розповідав, що утаукські жінки їздять на своїх конях до останнього моменту, потім спішуються, народжують немовля, загортають його із собою і їдуть далі.

Гейл засопів.

— Кра, можливо, це правда для деяких утаукських жінок, але ти моя донька і ти особлива.

— Так, особлива. — Жінка, обхопила обома руками живіт і здригнулася, коли стиснулись м’язи живота. Перейми не припинялися, а ставали сильнішими і частіше повторювалися. Вона більше не могла нехтувати ними як передчасними. Дитя справді скоро з’явиться на світ. Може, завтра... може, навіть сьогодні ввечері.

Гейл схилився над нею.

— Я пам’ятаю, як твоя мати народила тебе. Це була одна з найстрашніших і найдивовижніших ночей у моєму житті.

— Я пам’ятатиму це, — видавила із себе Пенда крізь стиснуті зуби. Вона виношувала цю дитину багато місяців, відчувала, як вона росте, хоча спочатку це була лише яскрава іскорка, що викликала перепади в її настрої, роблячи її схильною то до плачу, то до нестримної радості. Тепер Пенда зашипіла і зігнулася. — Кра, як боляче!

Адан був з нею протягом усієї вагітності, підтримував її, обожнював її та дитину, яка мала народитися. Але в останні два місяці, коли в трьох королівствах сталося стільки страшних подій, дитина ставала для Пенди все більшим тягарем. Просто пройти по кімнаті або їхати верхи ставало важко. Їй вже не терпілося з вагітної жінки стати матір’ю.

Три дні тому Пенда відправила Ксара із запискою, прив’язаною до його лапки, і до цього часу навіть ска, який часто на щось відволікається в польоті, мав би долетіти до замку Баннрії. Її чоловік мав би бути вже в дорозі, якби міг.

— Поквапся, мій Старфолле! Поквапся!

Головний табір зупинився в захищеній від вітрів долині на північних пагорбах Судерри. Сюди не вела жодна відома дорога, лише стежки із синіх маків, якими користувалися утауки. Шелла стверджувала, що це одне з її улюблених місць, де вона ставала табором багато років поспіль, і додала, що вони зупиняться тут на кілька днів. Не поспішаючи переїжджати, стара була рада прийняти інших мандрівних утауків, які теж дісталися сюди.

У головному таборі зараз не було такої великої кількості сімей, як на нещодавніх великих зборах, але все ж це було місце радості з безліччю наметів і фургонів, де близькі члени сім’ї могли зустрітися з далекими родичами. Пенда насолоджувалася музикою і спілкуванням, Гейл насолоджувався їжею.

Коли перейми тимчасово стихли, Пенда намалювала коло довкруж серця, а потім приклала долоню до грудей, зосередившись і намагаючись знайти Ксара через сердечний зв’язок. Вона відчула, як її зелений ска наближається, ведучи її чоловіка сюди, до головного табору. Пенда посміхнулася, відкинулася на подушки і подивилася у темне безкрає небо.