Кевин Андерсон – Війна помсти (страница 83)

У тиші ночі король почув тріпотіння крил, клацання і пташині трелі, а це означало, що десь поблизу є ска. Птах-рептилія закружляв навколо, спалахнувши блідо-зеленим пір’ям, і Адан підняв руку.

— Ксаре, це ти!

Птах-рептилія пронісся повз короля, ніби дражнячи його, мабуть, роздратований тим, що мав летіти так далеко, щоб просто знайти цю людину. Ксар приземлився на одну з лав, встановлених для спостереження за зорями, повернув свої гранчасті очі до Адана, а потім заходився чистити дзьобом пір’я.

Адан підійшов ближче.

— Тебе прислала Пенда? — Ксар полохливо відсахнувся, коли король потягнувся до нього. Потім птах-рептилія смикнув головою, витягуючи шию, і тикнув у короля лускатим дзьобом, але Адан не відсунувся. — Ти був з нею, правда? Ти приніс новини?

Ска видав приглушене дзижчання і з бундючним виглядом пішов уздовж лави. Адан помітив смужку паперу, прив’язану до його ноги. Оскільки лише утауки могли бачити зображення з діамантів «сльоза матері» на комірці птаха, Пенда вибрала більш простий спосіб, щоб надіслати йому повідомлення. Адан потягнувся до лапки ска.

— А тепер не пручайся! Ти знаєш, що вона надіслала це повідомлення мені.

Ніби здавшись, ска застиг, гордовито піднявши голову. Адан намагався розв’язати вузол на крихітній мотузочці, а Ксар клацав дзьобом, виявляючи нетерплячість через незграбність короля. Нарешті Адан розгорнув записку. У темряві під зірками він не міг прочитати крихітні літери, тож запалив ліхтар, що стояв поруч. Коли полум’я стало сильним і рівним, він підніс папірець ближче і прочитав крихітні слова, які можна було вивести лише найгострішим пером.

«Старфолле, наша дитина народиться вже скоро. Почалися перші перейми. Залишилося всього кілька днів».

Серце Адана підстрибнуло, і він спробував порахувати, скільки часу знадобилося Ксару, щоб долетіти до Баннрії. Скільки часу залишилося до пологів?

«Табір утауків біля кордону з Нортеррою. З Шеллою дін Орр».

Далі вона описувала річки та долину, даючи вказівки, де її знайти.

«Якщо ти приїдеш до мене вчасно, ми разом привітаємо нашу новонароджену дитину. Я тебе люблю».

Він ще раз пробіг очима записку, а потім глянув на ска.

— Ти молодець, Ксаре. Тепер нам треба вирушати в дорогу. — Адан схопив ліхтар і кинувся до дверей. Сьогодні він більше не милуватиметься зорями.

Король Адан біг коридорами замку і кричав, аби розбудити Гома.

— Збери мої речі! Ми виїжджаємо протягом години. — Птах-рептилія летів позаду Адана, слідуючи за ним по коридорах.

Заспаний зброєносець поспішив за ними.

— Далеко їхати? Володарю, куди ми їдемо? Я їду з вами?

— Так, і ми візьмемо твого брата Сінана, і навіть капітана Ельціора. Ми їдемо до королеви.

— До королеви? — Гом засяяв. — О, королева! Це через дитину?

Поки хлопець поспіхом складав необхідні дорожні речі у торби, Адан збудив вартових Стяга і наказав сідлати коней. Всі його воїни були навчені для війни, тому вони виконали всі накази без зволікань.

Ніч усе ще була темною, до світанку залишалося кілька годин, коли невеликий загін вирушив з Баннрії. Нарешті Адан робив те, що хотів робити. Він сподівався, що приїде не надто пізно.

81

Двоє Хоробрих верхи на бойових конях приїхали до тренувального селища, похмурі й готові до бою, наче в них розгорівся вогонь помсти. Учитель Онзу традиційно привітав їх, коли вони вийшли з лісу, а діти з цікавістю скупчилися навколо.

Титан, Хоробрий з такими широкими плечима, що його голова здавалася маленькою, незважаючи на товсту шию, сидів, закинувши за спину важкий чорний плащ, на поясі у нього висів відполірований реймер, а великий палаш був прилаштований на правому стегні. Вбрана у чорний однострій жінка поруч з ним, Дженна, мала вічно кислий вираз обличчя, який робив її непривабливою, навіть якби в неї були більш витончені риси обличчя.

Титан поглянув униз, сидячи в сідлі.

— Ми їхали швидко й зупинимось тут лише на кілька годин. Ми їдемо на війну.

Дженна подивилася на Онзу так, ніби була розчарована тим, що він тут.

— Ви можете приєднатися до нас, якщо хочете. Ви завжди говорили про свою майстерність у бою, тож можете знадобитися на війні помсти. — Хоробра нахмурилася, глянувши на юних учнів, а потім знову звернулася до лисого майстра. — Ви зібрали речі?

— Я чув заклик Уто до Хоробрих, але у нас є й інші покликання. — Онзу вказав на дітей. — Доля наступного покоління в моїх руках.

— Якби ви навчали їх швидше, вони могли б поїхати з нами зараз і битися, як і належить Хоробрим, — додала Дженна. Її кінь пирхнув, ніби погоджуючись.

Кремезний воїн хмикнув.

— Чому б не взяти дітей? Вони ж можуть битися. Вони ще юні, але вони Хоробрі.

— Хіба що ваше навчання слабке, — пробурмотіла Дженна. — Воно не завжди успішне. — Вона відвела очі, коли щоки Онзу спалахнули жаром.

Він знав, що вони мають на увазі його сина Ондера.

— Мене там не було. Я не знаю, що він пережив або чому зробив те, що зробив.

Як стверджувалося, Ондер запанікував під шаленим натиском божка, що напав на Міррабай. Молодий Хоробрий втік, рятуючи своє життя, і залишивши Уто самого боротися з ненажерливим божеством.

— Я була присутня, коли він отримав руну забуття, — мовила Дженна. — Ондер не заперечував звинувачень. Він прийняв татуювання і пішов — зломлений, без пам’яті, — і більше не був Хоробрим. — У її голосі не було співчуття, і Онзу не міг зрозуміти, кидає вона йому виклик чи звинувачує.

— Ми знаємо, що Уто розповідає багато історій. Іноді вони нічого не значать, — сказав Титан, і його слова прозвучали несподівано примирливо. — Нам знадобляться їжа і вода, але ми не залишимося на ніч. Ми зможемо проїхати ще багато миль, поки сонце не сіло.

— Ми дамо вам те, що вам потрібно, — запевнив Онзу. — Але я залишаюся тут.

Діти-Хоробрі з цікавістю спостерігали, як двоє вершників спішилися. Онзу вказав підборіддям, і двійко найстарших хлопців схопили поводи і відвели коней, прив’язавши їх до стовпа біля дерев’яної статуї древнього першопрохідця — Хороброго Олана.

— Дайте нам поїсти, і ми поїдемо далі. — Дженна сягнистим кроком рушила до однієї з центральних осель. Хоробрі були спітнілі і втомлені після тривалої подорожі.

Онзу гаркнув на дітлахів, що витріщалися на гостей.

— Повертайтеся до своєї роботи. А якщо вам не призначена робота в саду або збирання дров, тоді тренуйтеся! Немає меж досконалості!

Увійшовши до своєї оселі разом з гостями, учитель швидко повикладав на стіл ситну їжу. Він дістав з комори копчені ковбаси і шинку, додав черствого хліба і кілька пізніх яблук. Титан і Дженна жадібно накинулися на їжу. Онзу наповнив їхні келихи водою з глечика.

— Уто закликав усіх боєздатних Хоробрих готуватися до повномасштабного вторгнення Ішари, — сказала Дженна. — Ми порушили умови служби у своїх лордів, бо війна помсти важливіша. — Вона кинула на Онзу важкий погляд. — Уто закликав усіх Хоробрих.

— Так, я чув розповідь Уто, — мовив Онзу. — Але, можливо, ви чули ще не всі розповіді. Пригадайте про Лютих і дракона Оссуса. Ви, мабуть, знаєте про ворушіння під горами Хребет дракона, про виверження вулкана Вада?

— Ми також пам’ятаємо про Валаеру та знищення Хоробрих, — втрутився Титан, наколовши на кинджал великий шматок шинки. — Це більше стосується нас особисто, ніж стародавній міф.

— Уто мені теж не повірив, — пробурмотів Онзу. — Що ти мав на увазі, кажучи, що він розповідає багато історій?

Титан збентежено підібгав губи.

— Був лист... від короля Колланана. — Хоробрий подивився на Дженну, яка була явно незадоволена тим, що він розповідає про це. Дужий чоловік сплів пальці і поклав великі, мов валуни, руки на грубий стіл. — Лист Колланана призначався Конндуру, але він надійшов після того, як ішаранці його вбили. Натомість його отримав Мандан. Уто назвав це відволіканням уваги і переконав Мандана знехтувати написаним у листі, проте чутки все одно просочилися.

— Я не вірю в те, що там написано, — сказала Дженна, розкусивши одне з яблук навпіл, разом із серцевиною. — У нас є справи важливіші, ніж божевільні казки про ще одного зганьбленого і пропащого Хороброго.

Спогад про Ондера майнув у голові Онзу, і він відклав ковбасу та сухий хліб. Палкий юнак зі світлими мріями пішов у світ, щоб стати паладином і створити безсмертний спадок для себе. Онзу ніколи не бачив свого сина після його падіння — зі складним татуюванням на обличчі, руною забуття...

— Якого ще знеславленого Хороброго ти маєш на увазі?

— А скількох ви знаєте? — з викликом, уїдливо спитала Дженна.

— Елліель, — відповів Титан.

Онзу здивувався.

— Жінка, яка вбила дітей у володіннях лорда Кейда?

— Так стверджував Уто, — відповів Титан.

— Це саме те, що вона зробила, — сказала Дженна. — Мені достатньо слів Уто.

— У листі короля Колланана сказано інакше. — Кремезний Хоробрий, очевидно, не був щасливий від цих знань. — Елліель знайшла якийсь спосіб подолати свою руну забуття, і тепер вона звинувачує Уто в тому, що він використав її, щоб звинуватити у всіх гріхах. Вона говорить, що лорд Кейд зґвалтував її і що леді Альмеда погрожувала викрити, що вони таємно тримають ішаранських рабів, які збирають для лорда морські перли.

— Не така вже це й таємниця, — пирхнувши, докинула Дженна.

Онзу був збитий з пантелику.

— А який стосунок до цього має Елліель?