Кевин Андерсон – Війна помсти (страница 67)

Раптом вона натрапила на рівне, ідеально кругле озерце димчастого скла. Це було схоже на діру, що поринала в нескінченність. Чорнота була абсолютною, незважаючи на повний місяць високо вгорі. Ґлік, зупинившись на краю, дивилася, не в змозі відірвати очей. Всередині кола. Поза колом.

Кров з її рани крапала на чорне скло, і Ґлік одразу відчула запаморочення. Вона подумала, що якщо зануриться в обсидіанове дзеркало, то падатиме вічність. Химерна поверхня пішла брижами і замерехтіла, наче дівчина потривожила якусь темну сутність всередині.

Заціпенівши, Ґлік дивилася, як під чорним склом утворюються образи. Захоплена видіннями, вона знову й знову малювала коло довкруж серця. Кров з порізаної руки заляпала їй сорочку, але вона не бачила цього, не усвідомлювала. Весь її світ потонув у цьому озері димчастого скла.

Потім чорнота моргнула і набула кольору міді, забризканої кров’ю. Око, примружене око, заповнило все обсидіанове озеро. Це жахливе око, як здалося Ґлік, було великим, мов світ, лиховісним, колись схованим, але тепер воно визирало у цей світ, — око дракона, але вдесятеро більше, ніж у будь-якого дракона, якого вона коли-небудь собі уявляла. Оссус!

Зуби Ґлік зацокотіли, м’язи задерев’яніли. Вона не могла відірватися від ока, що пильно дивилося на неї. Око рептилії знову моргнуло, і зображення змінилися.

У круглому озері обсидіану око дракона витіснило щось безформне і могутнє... первинна сутність, сила, зібгана у безладний заплутаний клубок, що чекала, коли її звільнять. Це було десь далеко, і то був не Оссус, а щось інше... щось, чого боявся навіть дракон! Дракон у димчастому склі розлетівся на мільйон менших істот. Ска!

У Ґлік підігнулися коліна, і вона застогнала. Через свій сердечний зв’язок вона рвалася кудись назовні — їй так бракує Арі. Незліченні образи ска заповнювали скам’яніле озеро, і вона була впевнена, що вони вирвуться в реальний світ, і величезна зграя щебетливих істот захистить її від Лютих.

Дівчина похитувалася, стоячи на місці, і все продовжувала малювати коло довкруж свого серця. «Початок є кінцем є початком є кінцем є початком». Вона впала долілиць, і, коли притиснула порізану руку до одного з каменів на березі, біль змусив її здригнутися.

За камінням почулися грубі голоси.

— Ось ще одна. Убити її!

Ґлік важко звелася на ноги й побачила двох охоронців-Лютих, які здіймали свої спіральні списи. Тікати їй було нікуди.

Перш ніж вони встигли кинути свою зброю в дівчину, хтось врізався в одного з воїнів, відкинувши його вбік. Чет! Жінка-Хоробра була вся в крові, її одяг був подертий і порізаний.

— Залиште дівчину в спокої! — Вона розсікла повітря зламаним закривавленим списом, відганяючи Лютих.

Чет стрибнула, щоб стати біля Ґлік, але, коли ще четверо воїнів під’їхали на своїх ауґах, дівчина зрозуміла, що вони обидві приречені. Вона згорбилася, все ще здригаючись від побаченого.

— Дракон! Я бачила Оссуса в озері. І щось іще — щось, що може бути ще могутнішим.

Чет пробурмотіла:

— Зараз мене найбільше хвилюють ці Люті. — Вона обома руками обхопила руків’я списа.

Маг Івун з’явився поруч з воїнами Лютих.

— Стійте! — Його чоло проорали глибокі зморшки. Івун підняв свою понівечену руку, яка знову всохла, наче він вичерпав усю відновлювальну магію. — Дракони? Ти бачиш драконів?

Ґлік показала на обсидіанове озеро.

— Там, у димчастому склі.

Маг проштовхнувся повіз воїнів, не звертаючи уваги на Чет, яка стояла, загрозливо піднявши зламаний спис. Він зазирнув у порожній чорний басейн, а тоді кинув пронизливий погляд на Ґлік. — Ти бачиш драконів?

— Оссуса. Я впевнена у цьому.

Івун обернувся, його червона шкіряна мантія закрутилася навколо нього.

— Ходімо зі мною.

Ґлік нічого не залишалося, як підкоритися.

64

Розгніваний і водночас стривожений ставленням майстра Онзу, Уто провів ніч у гостьовому будинку, але рано-вранці наступного дня покинув тренувальне селище. Він знав, що військо Співдружності вже формується, солдати проходять навчання, а кораблі облаштовують для битв на верфях Рівермута. Все це вже відбувалося.

Війна помсти — справа не швидка, але необхідна.

Ішару потрібно розірвати на шматки, перетворити на руїни, щоб Хоробрі могли повернути собі цю землю та заснувати свою колонію. Давні зрадники мали зазнати справедливої кари, як того вимагала честь Хороброго. Конаґ Мандан дослухається до порад Уто так, як це ніколи не робив Конндур Хоробрий, і нарешті для почину все майже готове.

Кожен Хоробрий мав би радіти таким новинам, натомість Онзу непокоїться через Лютих? Через легендарного дракона?

Замість того, щоб повернутися до Конвери, Уто рушив у протилежному напрямку.

Стиснувши руку в рукавиці, він пустив коня галопом, прямуючи зруйнованими лісовими дорогами до гір Хребет дракона. У цій місцевості із землі й досі виривався дим, били гейзери. Виверження вулкана Вада примусило Конндура повірити в легенди про похованих драконів та зниклих богів. Через це Уто вважав його довірливим дурнем. Однак він знав, що Онзу далеко не дурень, і якщо вже його наставник був переконаний...

Якщо Уто й далі заперечуватиме небезпеку навіть попри неспростовні докази, то хто ж тоді справжній дурень?

Якщо людина, сидячи в палаючому будинку, відмовляється вірити, що вогонь існує, то її не врятує навіть рішучий опір.

Уто, зціпивши зуби, нахилився вперед у сідлі, вдивляючись у димні, розбурхані гори попереду. Він пришпорив коня. Хоробрий мусив побачити все на власні очі, щоб переконатися, що все це не насправді. Якби хтось інший, а не Онзу, поставив під сумнів його переконання...

Від запаху сірки та диму кінь почав непокоїтися. На схилах гори Вада дерева були мертві, а рослинність засипана, мов отруйним снігом, шарами попелу. Жовта каламутна піна вкрила струмки та калюжі гарячої води, що булькотіла, нагріта підземним жаром.

Уто проїхав крізь селище з порожніми, знищеними будинками. Заїжджий двір був зруйнований валунами та вогнем, що пронеслися тут під час виверження. Сплюндровані нині міста існували століттями, але, коли почала двигтіти земля і розливатися лава, люди з усього гірського хребта покинули свої домівки, багато хто з них утік до Конвери. Вони сподівалися, що конаґ врятує їх, що стіни столиці захистять їх від кінця світу.

Тепер ці біженці виїдали припаси, заполонили всі помешкання і висмоктували ресурси з Конвери. На щастя, багато з них пішли у військо, поповнивши його ряди. Вони боялися драконів та Лютих, тож Уто спрямує їх проти ішаранців — ворога, з яким вони по-справжньому могли битися.

Його кінь повільно ступав по розбитій дорозі. Земля місцями просіла, і на дорогу попадали дерева, перекривши її. Сосни та осики лежали, схожі на розкидані мітли.

Уто продовжував підніматися східними схилами. Їдкий сморід, що висів у повітрі, обпікав ніздрі, але. Хоробрий не спинявся. Усі його думки зосередилися на шляху вгору. Він подивився на неспокійну гору попереду, її колись конічна форма була тепер понівечена, значну частину гори зруйнувало вибухом. Багряна лава й досі витікала назовні, мов розпечене залізо з ковальського горна.

Коли земля під ногами стала занадто нерівною і ненадійною, Уто зупинився на вкритому валунами полі. Якби він спробував провести по ньому коня, той неминуче зламав би тут ноги — і зрештою загинув. Хоробрий боровся зі своїм гнівом і нерішучістю, потім зіскочив з коня і прив’язав його до обгорілого дерева. Кінь, вкритий попелом, який усе ще падав довкола, дрижав від страху. Захищений міцними рукавицями і черевиками, Уто рушив далі пішки, перелізаючи через шершаві гарячі валуни.

Він важко дихав від натуги, але продовжував підніматися вгору. Фумароли видихали з-під землі пару. Невже це справді дихання дракона? Валуни тремтіли під ногами, і він почув стукотіння, а потім гуркіт — то велетенські камені лавиною сповзали вниз. До диму, що висів у повітрі, додалася ще й пилюка.

Піднявшись по схилу на висячу долину на півдорозі до вершини, Уто поглянув на пекельний пейзаж — навколо шипіла пара, кипіли грязьові гейзери. Тут можна й зупинитися — він досяг свого місця призначення. Уто прислухався до невпинного гуркоту, що доносився з-під землі, до буркотіння термальних джерел, до шипіння з тріщин, через які назовні виривалися отруйні випари. Він знав, що був єдиною людиною на багато миль навколо, бо всі, хто мав бодай дещицю здорового глузду, давно покинули ці місця.

— Драконе! — прокричав Уто. — Оссусе, ти тут?

Він стягнув рукавицю і кинув її на землю, а тоді схопив золоту манжету свого реймера. Різким рухом він стиснув його навколо зап’ястя і відчув приємний біль, коли металеві зубці врізалися йому у вени. Він видобув вогонь, і полум’я охопило його руку, а потім витягнулося у палаючий батіг. Уто високо підняв руку — у жесті перестороги чи погрози.

— Оссусе! Де ти? — Він стояв з реймером, що палахкотів і потріскував, привертаючи до себе увагу. — Я заприсягся захищати Співдружність і служити справжньому конаґу.

Він чекав відповіді. Земля загуркотіла, скелею пішла нова тріщина, але він не знав, чи почув його похований дракон.

— Ми будемо битися зі своїми смертельними ворогами, і нам байдуже до тебе. Спи собі, драконе! Тримай своє зло під землею.

Уто все ще боліло від спогадів про нещодавню невдалу морську атаку на острів Фулкор. Скільки кораблів було потоплено, скільки моряків втрачено, скільки невинної крові пролито.