Кевин Андерсон – Війна помсти (страница 68)

— Ми воюємо проти Ішари. Залиш нас у спокої!

Хоробрий високо підняв реймер, і земля здригнулася. Валуни завбільшки з будинок покотилися вниз по схилу, вони гриміли й розбивалися на уламки — і схил гори тріснув. Червона лава бризнула, немов свіжа кров.

Ці гори були сповнені сили. Уто відчував це. Можливо, дракон і справді існував у осерді світу, створений з лихих думок і емоцій Кура. Такою була легенда, але Уто не переймався легендами.

Онзу висварив би його за таку вперту одержимість. Так само, як клани Лютих хотіли знищити один одного, так і Уто прагнув стерти з лиця землі ішаранців. Якщо його почуття помсти підживлювати і спрямовувати належним чином, то воно, можливо, стане навіть сильнішим за дракона.

Раптом земля різко подалася вгору, а потім вигнулася, Уто вхопився за валун, який зсунувся на нього. Він відскочив убік, загасивши свій реймер. Кам’яниста поверхня знову тріснула, і перегріта пара зі свистом вирвалася назовні, обдавши його чорні обладунки. Прикривши обличчя плащем з кольчужною підкладкою, щоб захистити його від опіків, він, перелазячи через каміння, побрів, хитаючись, униз, подалі від термального поля.

Уто вперто відштовхував від себе думку, що Оссус насправді почув його і відповів. Це просто природне стихійне лихо, звичайна мінливість сил природи у світі, така як буря або хуртовина.

Але якщо це справді дракон, то Уто та його Хоробрі мусять розібратися з ним... пізніше. Йому просто потрібно більше часу.

Повернувшись до свого нажаханого коня, Хоробрий відв’язав віжки і заскочив у сідло. Він відчував незрозуміле виснаження, весь тремтів, але не від страху. Він — Уто, і в його душі немає місця для страху... не тоді, коли війна помсти вже скоро почнеться.

Він щосили пришпорив коня, повергаючись до Конвери та свого конаґа.

65

Піщані Люті бездумно кинулися до озера Бакал, не звертаючи уваги на крики Колланана, що лунали позаду них. Побачивши, як бойовий загін Кво понісся в стрімку атаку, солдати Колла заревли від нетерпіння. Лорди Оґно, Вітор і Тео, сіпнувшись у сідлах, повернулися до свого короля — їм не терпілося отримати дозвіл вести свої підрозділи вперед для одночасного удару з кількох напрямків. План уже розвалювався.

Колл відкинув обережність. Він підняв свій бойовий молот і вигукнув:

— Ми не можемо дозволити піщаним Лютим забрати всю битву собі! — Король пришпорив Шторма, і чорний бойовий кінь галопом помчав уперед.

Армія неслися на ворога, нестримна й спрагла до крові. Колл очолював наступ по засніженій дорозі, з гуркотом наближаюсь до фортеці, що височіла над залишками замороженого містечка. Гірка скорбота від усвідомлення того, як багато це містечко важило для нього, змушувала короля скакати ще швидше.

Поперед людського війська мчали двадцять ауґів, швидко долаючи гірську каменисту дорогу поміж сріблястих сосон, рухаючись навпростець до фортеці Лютих. Висока будівля мерехтіла вдалині, брили льоду світилися зсередини. Кво видав дикий крик, який повторили всі піщані Люті.

Заскочені посеред куп нарізаної будівельної криги та плетених мотузок, робочі крижані Люті в паніці кинулись до масивних стін. Великі ворота вже відновили, після того як минулого разу загін Колла зруйнував їх, і він не міг дочекатися, щоб зруйнувати їх знову — тепер уже назавжди. Зараз його військо було в десять разів більше, а піщані Люті обіцяли залишити від фортеці лише руїни.

Занепокоєні, але добре навчені солдати Співдружності, Рондо та його супровід, витягнули мечі. Капітан скептично дивився на височенну крижану фортецю і бездумну атаку на неї.

— Це не те, про що ми домовлялися, Володарю! — крикнув він Колланану. — Як щодо плану бою, наших окремих підрозділів? Ми ж мали атакувати всі разом! — Обличчя капітана розчервонілося. — Чи ми скачемо туди в надії здолати все, що вони кинуть проти нас? Одних сподівань недостатньо!

Колл теж був розлючений через дії імпульсивного Кво.

— Це сталося несподівано, — відповів він. Сам він теж цього не хотів, проте не міг вплинути на піщаних Лютих, хоча й потребував їхньої допомоги. — Уперед!

Ауґи неслися попереду людської кінноти, що мчала за ними галопом. Коли військо досягло берега озера, Оґно і Вітор розділилися, щоб атакувати напівзбудовану другу вежу фортеці з двох напрямків. Дикий клич Оґно лунав так гучно, як крики сотні воїнів.

Елліель і Ласіс запалили свої реймери і підняли вогняні клинки. В іншій частині війська, у загоні лорда Балена, Урок теж запалив свою золоту манжету і створив палаючий батіг, від якого в повітря злітали іскри. Разом із солдатами Балена скакали міський голова Клефф і рішучі городяни Янтона.

Коли військо наблизилося до крижаної фортеці, що стрімко здіймалася у височінь, з-за високої брами показалися крижані Люті з довгими списами та прозорими мечами. Вони їхали на величезних вовкоконях з палаючими очима, а їхні кігті нагадували гачкуваті кинджали. Крижані Люті проревіли в унісон свій моторошний клич, що пролунав могутнім ударом грому. Порив арктичного вітру пронісся над озером, обрушуючись на Колланана. Людське військо хитнулося від холодної хвилі, а потім знову рушило вперед.

Біля підніжжя нової фортечної стіни та напівзбудованої вежі, поблизу розвалених халуп, де колись жили мамули, людські солдати зіткнулися із сотнями робітників крижаних Лютих, які похапали будівельні інструменти, скориставшись ними як зброєю. Вони кинулися вперед, тримаючи дрюки та ломи, і кожен боєць був не менш могутнім, ніж будь-який людський воїн.

Загін Колла стрімголов атакував ворожі сили, і Колл стиснув свій бойовий молот в очікуванні першої жертви. Король Нортерри готувався до головної битви свого життя.

Він сподівався, що їхні тимчасові союзники піщані Люті справді такі сильні, як обіцяла королева By.

Коли холодний вітер подув їй в обличчя, Елліель була готова вбивати. Її реймер палахкотів, як смолоскип, вказуючи шлях. Неподалік від неї Ласіс теж підняв свій. Двоє Хоробрих не намагатимуться тихо прослизнути до фортеці, як це було минулого разу, коли вони шукали онука короля. Цього разу це була лобова атака. Ласіс змахнув клинком свого реймера, викресливши довгу дугу в повітрі перед собою.

Ідучи поруч з Елліель, Тон здавався зосередженим і зацікавленим. Його темно-сині очі виблискували. Він вирішив вступити в бій сьогодні разом із силами Нортерри, що давало йому можливість вивільнити свої загадкові сили.

За час, проведений з Тоном, коли вона навчилася його любити і навчила його відчувати емоції, вона також прищепила йому почуття справедливості. А всі вбиті тут містяни вимагали справедливості. Незважаючи на тисячу запитань, які залишалися щодо цього темноволосого Лютого, Елліель не сумнівалася у його можливостях.

Ворожі воїни на своїх кудлатих унуках вишикувалися в лінію, готуючись обороняти фортецю, а на флангах у них розташувалися піші воїни крижаних Лютих в броні. За ними йшли кілька блідошкірих магів у важких синіх мантіях.

— Воїни Лютих — непрості вороги, — Ласіс перекрикував зростаючий гуркіт, — але ми повинні остерігатися магів!

— Я подбаю про магів, — мовив Тон, стенувши плечима. Вони звернули вбік, відділившись від людських солдатів, які неслися за ними.

Скачучи попереду основної армії по замерзлому сірому озеру, Кво засміявся, наближаючись до головних воріт фортеці. На кризі озера головний воїн крижаних Лютих спрямував свого вовкоконя на ауґа Кво. Коли унук вдарив ауґа довгими кігтями, той, махнувши м’язистою лапою, одним рухом буквально випотрошив звіра. Вовкокінь, наступивши лапами на випалі червоні нутрощі, упав.

Вершника крижаного Лютого відкинуло на засніжене каміння, але він скочив на ноги і вихопив зброю. Кво завдав удару своїм закривавленим списом, проте крижаний Лютий заблокував його. Вони зійшлися у двобої. Навколо них билися інші піщані Люті, їхні рептилії роздирали білих вовкоконів.

Елліель і Ласіс під’їхали збоку і ударами реймерів розрубали навпіл суперника Кво, а тоді рушили далі. Ображений вельможа заволав:

— Мені не потрібна була ваша допомога, напівкровки. — Він розвернув свого ауґа і кинувся у бій. — Але тепер я звільнився, щоб убивати інших.

Високий воїн крижаних Лютих наблизився до Хоробрих, приваблений їхніми реймерами, немов нічний метелик — полум’ям свічки. Елліель подумала, чи не зустрічала вона його раніше в тронній залі королеви Онн. Його вовкокінь, ставши дибки, забив лапами в повітрі, що налякало коня Елліель, але Ласіс, промчавши повз унука, прорізав димну смугу на білому хутрі. Звір заревів від болю.

Елліель вислизнула із сідла і впала на землю, дозволивши охопленому жахом коню втекти. Широко розставивши ноги, вона вступила в бій з воїном, що сидів на пораненому унуку. Черпаючи магію у своїй крові, Елліель вдарила вогнем реймера, наче батогом.

Її супротивник, потворний Лютий з випнутою щелепою та шрамами від рун на щоках, зупинив її реймер ратищем свого списа, а іншою рукою вихопив кривий кинджал. Ласіс став поруч з Елліель, і вони разом накинулися на вершника-Лютого.

Хоробрі нанесли цілий шквал ударів реймерами і відтіснили супротивника, зламавши йому ратище списа і обпаливши шкіру. Вони збили воїна з пораненого вовкоконя, і він, здавалося, був вражений їхньою об’єднаною силою. Поки Ласіс був зайнятий унуком, який спробував наскочити на них, Елліель ударом реймера залишила ще одну димну рану на руці воїна. За кілька митей Ласіс приєднав свій клинок до її. Вони вдвох звалили воїна Лютих, і Елліель відрубала йому голову.