Кевин Андерсон – Війна помсти (страница 66)

На широкому дерев’яному столі у великій залі Колланан розклав детальні схеми фортеці та оборонних споруд, які він отримав свого часу від місцевих здичавілих мамулів. Кво, ненадовго забувши про свою зверхню байдужість, виглядав зацікавленим, а троє його магів — Інод, Улла та Аорон — підійшли ближче, щоб краще роздивитися креслення.

Незважаючи на поблажливий тон, Кво все ж знехотя виявив повагу.

— Я не очікував, що у вас є такі докладні відомості. Як ви їх отримали?

— У мене є свої шпигуни. — Більше Колл нічого не став говорити.

Кво не хотів гаяти час.

— Це все, що нам потрібно. Ваше військо готове. Вирушаємо сьогодні ввечері? Скільки часу займе дорога до озера Бакал?

— Сьогодні ввечері?! — Оґно відреагував так бурхливо, що їжа вилетіла в нього з рота. Він витер губи рукою. — Мої вершники щойно прибули! Коні виснажені, люди теж. Їм треба добре відпочити.

— Я забув, які люди ніжні, — відповів Кво.

Колланан сказав:

— У наших інтересах зачекати день. Лорди Ібер і Алькок відряджають ще солдатів. — Він відчував не менше нетерпіння, ніж Кво, жадаючи кинутися на лихих крижаних Лютих з високо піднятим бойовим молотом... але він також хотів перемоги і хотів зберегти життя своїх людей. — Я обіцяю, що ми вирушимо якомога швидше. Мета у нас спільна. — Він не мав наміру затримувати тут піщаних Лютих довше, ніж це дійсно необхідно.

На світанку, коли нарешті зібралася вся армія, вони рушили дорогою на північ від Феллстаффа: п’ятсот людських солдатів, двадцять піщаних Лютих, троє Хоробрих. І Тон. Капітан Рондо, що скакав у авангарді війська, був одягнений у повні обладунки зі знаками Співдружності. Капітан не приховував, що обурений наказом короля Колланана долучитися до цього штурму, але король наполіг, що він і його солдати повинні побачити загрозу з боку Лютих на власні очі.

Вершники мчали дорогою, сповнені свіжої енергії та показної бравади у передчутті нової війни. Села на півночі колись були жвавими центрами торгівлі, але після того, як крижані Люті вбили мешканців містечка Лейк Бакал, багато людей залишили свої домівки. Розвідники знайшли покинуту садибу з великими запасами зерна та тюками сіна, і на першу ніч військо стало в ній табором, перш ніж рушити далі.

Надвечір другого дня велика група воїнів піднялася на кряж понад гірським озером. Король, його лорди-васали, Хоробрі та загін Кво зібралися, щоб подивитися на свою ціль. Перед ними лежало замерзле озеро, а схили навколишніх пагорбів вкривав сніг. Крижані Люті, складаючи одна на одну брили льоду, сплавляли їх, будуючи додаткову зовнішню стіну, а крім того, вони почали зводити ще одну велику квадратну вежу, що виблискувала в променях вечірнього сонця.

— О, вони не гаяли часу, — зауважив Кво, сидячи на спині свого ауґи. — Вражаюча споруда.

— Важко буде знищити всю фортецю, — мовив маг Інод.

Другий маг, Аорон, знизав плечима.

— Ми можемо руйнувати її по частинах.

— Ми будемо знищувати її частинами, поки не рознесемо вщент. — Кво ворухнувся в лускатому сідлі. Їздові рептилії були млявими від холоду. — Цікаво, чи ваші розвідувальні відомості все ще точні, королю Колланане.

Роздратований зарозумілістю Лютого, Колл стиснув свій молот.

— Як ви самі кажете, якщо ми все тут зруйнуємо, деталі не матимуть значення.

Один з воїнів піщаних Лютих простягнув уперед свій спіральний спис.

— У них є маги!

— А також бригади власних робітників. — Кво похитав головою. — Не варто було їм убивати всіх людей у цьому містечку. Марнування доброї робочої сили. Не дивно, що ви роздратовані, королю Колланане. Ваших людей можна було залишити живими. Знищувати місто було не розумно і не доцільно.

У Колланана всередині все заклекотало від почутого, проте він не відповів.

Вельможа піщаних Лютих продовжував зацікавлено озиратися навколо.

— Я сподіваюся побачити їхніх мамулів. Чув, що це цікавий вид. Піщані Люті повинні створити таких і собі.

Колл не помітив жодного здичавілого мамули серед густих сріблястих сосон і сподівався, що вони сховаються від війська. Його лорди-васали їхали зі своїми загонами, і кожен готував свою частину війська до загального штурму.

Ауґи форкали. Бійці Лютих здійняли списи та ножі. Троє магів виглядали так, немов ледь стримують готову вирватися магічну бурю, і Колл відчував, як від них струменіє, аж потріскуючи, сила.

Кво, піднявши руку, скрутив пальці, ніби вловлюючи магію.

— Ваша армія по-своєму справляє враження, королю Колланане, але мої люди готові, і я не хочу чекати. Слідуйте за нами і бийтеся з усіх сил! Знищуйте крижаних Лютих, де тільки зможете! — Лютий посміхнувся так, ніби весь цей похід був просто веселою витівкою. — Давайте подивимося, наскільки добре вміє воювати армія Нортерри! — І Кво став вигукувати команди своєму загону.

Стривожившись, Колл спробував заперечити:

— Зачекайте! Ми повинні завдати злагодженого удару. Моє військо розділиться на загони і атакуватиме фортецю з різних боків. Ми можемо всі...

Нічого не слухаючи, вельможа махнув рукою вперед, і двадцять ауґів, набираючи швидкість, понеслися пагорбами до замерзлого озера та височенної фортеці.

У Колла не залишилося вибору. Він голосно вилаявся і крикнув своїм солдатам:

— В атаку! Зараз!

Військо, незлагоджено заволавши бойовий клич, рушило вперед.

63

То була тяжка ніч на рівнині Чорного скла. Раби продовжували розгрібати обсидіановий щебінь при світлі повного місяця. Тіло Ґлік боліло так сильно, що вона ледве могла рухатися; руки пекло від безлічі дрібних порізів, а долоні вкривала павутинка маленьких струпів на ранках.

Димчасте скло поглинало сріблясте світло місяця, і Ґлік здавалося, наче вона йшла по порожнечі, що розверзлася у неї під ногами. Стукіт і дзенькання інструментів лунали крізь ніч, як цвірчання комах. Навіть після тижнів важкої праці робітники перекопали лише невелику частину стародавнього поля бою.

Чет і її товариші-Хоробрі працювали разом, вгамовуючи свій гнів. Вони мовчали, коли поруч опинялися охоронці з піщаних Лютих, але розмовляли швидко й тихо, коли залишалися наодинці, використовуючи щось схоже на таємну мову.

Ґлік підчепила тонкий шар скла, обережно, щоб не тріснув, бо піщані Люті поб’ють її, якщо вона його пошкодить. Вона не знала, чому цей моторошний обсидіан був таким важливим для Лютих, але, торкаючись чорного скла, вона щоразу відчувала, як її пальці пульсують. Невидима сила жебоніла з цього давно зруйнованого місця, цього вмістилища магії.

Раптом чоловік-Хоробрий закричав від сильного болю. Ґлік ніколи не чула такого крику від воїнів-напівкровок, навіть під час жорстких бойових тренувань.

— Я порізався! Як глибоко! Допоможіть мені, поки я не стік кров’ю!

Ґлік стривожено підвела очі. Чет працювала біля потерпілого, а ще двоє Хоробрих поспішили на допомогу.

— Допоможіть мені! Боляче! — голос Хороброго звучав якось дивно.

Троє охоронців підбігли до нього, залишивши своїх ауґів. Коли один з Лютих нахилився над чоловіком, що корчився на землі, удаваний поранений кинувся на нього, схопивши гострий, як бритва, шматок димчастого скла. Змахнувши уламком, Хоробрий розсік охоронцеві шию під підборіддям. Хлинула кров.

Тепер Ґлік зрозуміла, що поранення було хитрістю! Чет зчепилася з другим охоронцем-Лютим і спробувала вихопити в нього спис. Поки вони боролися, руків’я зброї зламалося, і Чет увігнала гострий кінець в груди охоронця. То все це було сплановано!

Двоє інших Хоробрих накинулися на останнього охоронця і повалили його на землю. Вони розтрощили йому голову об нерівну брилу обсидіану, і його кров та мозок заляпали блискуче скло.

— Тікайте! — заволала Чет змученим робітникам. — Всі тікайте!

На ауґах наближалися інші піщані Люті, кількісно значно переважаючи втікачів, але Хоробрі бігли разом, щоб мати змогу згуртуватися і дати відсіч переслідувачам. Роззброївши вбитих ними охоронців, Хоробрі тепер мали зброю і, якщо доведеться, битимуться на смерть.

Цей рейвах дав Ґлік можливість, якої вона чекала весь цей час, і вона була готова. Дівчина не могла допомогти Хоробрим у рукопашному бою, але могла втекти. Якщо вона вибереться звідси, то зможе знайти утауків, розповісти їм усе й попередити — і відправити підмогу. За секунду її вже не було.

Під місячним сяйвом раби кинулися до трав’янистих пагорбів, що про-стяглися за поплавленим полем бою, а Ґлік побігла вглиб кам’янистих завалів по вкритій обсидіаном рівнині. Ця місцевість була набагато небезпечнішою, тому Люті не стали б очікувати, що вона там сховається. Вона рухалася так швидко, як тільки могла.

Звуки бою — брязкіт сталі, стук дерев’яних держаків — луною котилися за Ґлік. Вона перебиралася через брили, але не могла дозволити собі спіткнутися. Підошви її черевиків уже були порізані. Одне падіння — і їй могло перерізати горло. Вона ледве бачила хаотичне нагромадження обсидіану при місячному світлі.

Позаду неї розходився туман блакитних блискавок, павутиння яскравих ліній. Вигук Хороброго перетворився на крик, і цього разу біль був справжнім. Маг Івун вступив у бій, вивільнивши частину магії, що вирувала під зруйнованим полем битви.

Ґлік, не спиняючись, бігла далі, пробираючись до осердя стародавнього поля бою. Вона обігнула велику обсидіанову брилу, що була вища за неї і така висока, що затуляла місяць. Підвернувши ногу на камені, Ґлік послизнулася, вхопилася за гострий край і зашипіла від болю. Дівчина пригасла порізану долоню до грудей і продовжувала бігти.