Кевин Андерсон – Війна помсти (страница 52)

— Цей чоловік зробив тобі боляче, Елліель. Мені потрібно багато чого з ним обговорити.

Елліель посміхнулася йому. Тон часто дивував її своєю теплотою.

— Сподіваюся, у тебе буде можливість. Мені теж є що обговорити з ним. — Вона перевела погляд на північ. — Але давай зосередимося на одному ворогові за раз. — А що, як Тон справді був перевтіленням бога? Це здавалося неможливим, але після зустрічі з ним вона вже бачила стільки всього, що здавалося неможливим...

Холодний вітер розсіював сніг, що летів з неба і вкривав дорогу білим покривалом. Елліель видихала хмарки повітря, які нагадували білий дим, і щільніше горнулася у свою чорну накидку. Коні пирхали. Маленькі бурульки звисали з їхніх носів, але вони не зупинялися.

Коли стало ще холодніше, коні почали рухатися повільніше, важче дихати. На мордах у них намерзло ще більше льоду, і він виблискував навколо їхніх губ та носів. Кінські копита хрускотіли по твердій сніговій корі. Навіть маючи на собі додатковий вовняний одяг, Елліель відчувала пронизливий холод. Її руки в шкіряних рукавицях заніміли.

Хуртовина дедалі посилювалася, але Тона, здавалося, анітрохи не бентежив холод! За допомогою магії він відвернув шквальний вітер і утворив клин попереду них, щоб вони з Елліель могли їхати, хоч трохи захистившись від його люті.

— Це не природна буря, — заявив він. — Це захист Лютих, щоб відбити охоту у надто допитливих мандрівників.

— Мені не відбило охоту, — відповіла Елліель, але її зуби цокотіли. — Ми що, вже у землях крижаних Лютих?

Тон дещо розгублено посміхнувся їй. Його довге темне волосся було поцятковане сніжинками.

— Я думаю, що вони вважають весь світ своєю землею.

Явно стурбований тим, наскільки замерзлою виглядає Елліель, Тон, зробивши жест витягнутою рукою, вирізав ширший прохід у поривах вітру. Навколо онімілих вух Елліель запала тиша. Хоча холод залишався досить сильним, стало дещо легше. Коні теж повеселішали й прискорили крок.

Північні ліси скінчилися, і вони опинилися в пустелі снігових заметів, перемежованій високими крутими чорними скелями. Сніг ще лютіше задував на них зусібіч, немов розгніваний тим, що Тон заважав йому.

Коли сірі хмари ненадовго розвіялися, Елліель помітила вдалині вежі з блакитної криги і стіни бастіонів, які виглядали більшими і водночас витонченішими, ніж масивна фортеця з крижаних блоків, що загрозливо височіла над озером Бакал. Хоробра глибоко вдихнула холодне повітря.

— Думаєш, вони знають, що ми наближаємося?

— Звичайно. І я теж знаю, де вони.

Не минуло й години, як у повітрі щось дзенькнуло, наче лопнула надто сильно натягнута струна, і завивання хуртовини навколо захисного щита Тона стихло. Вітер вщух, сніг осів на землю, а біла завіса сніжинок розвіялася. Обидва коні захропли, і Елліель погладила свого коня по шиї, відчуваючи, як у ньому зростає напруження.

Перед ними з’явилися троє біловолосих воїнів Лютих у блакитно-крижаних і срібних обладунках. Вони були озброєні, а їхні гнівні лиця, з гострими, різко окресленими рисами, нагадували лезо коси. Воїни їхали на кошлатих білих істотах, що скидалися на коней, схрещених з дикими вовками.

За ними показалися п’ять саней з металу й шкіри, в яких їхали лисі маги. У кожні сани був запряжений гурт невисоких мамулів, що важко брели по снігу.

— Стояти, — скомандував один з воїнів.

Двоє вершників притримали своїх коней. Тон сказав:

— Ми приїхали здалеку, щоб зустрітися з королевою крижаних Лютих Онн. Будь ласка, відведіть нас до неї. Вона має відомості, з якими мені потрібно ознайомитися.

Воїни здійняли списи з кришталевими наконечниками.

— Вас не запрошували. Тому вам тут не раді. Ви вторглися в наші володіння. — Їхній очільник жестом показав своїм супутникам. — Схопіть їх та їхніх тварин.

Елліель затиснула золотий реймер навколо зап’ястя і запалила полум’яну зброю, потім високо підняла яскраво-помаранчеве полум’я.

Тон зісковзнув із сідла і зробив крок уперед, не звертаючи уваги на гарчання вовкоконей. Він цілком спокійно звернувся до воїнів у броні.

— Я висловився зрозуміло. Ми мандрівники, які бажають побачити королеву Онн. — Він жестом вказав на палац удалині. — Ми поїдемо туди самі, якщо ви не хочете нам допомогти. — Коли воїни не відповіли, Тон стишив голос. — Я можу змусити вас зійти з нашого шляху.

Обурені воїни наставили списи, так наче збиралися простромити Тона. Запряжені в сани мамули заворушилися у своїх упряжках. Маги підняли руки, щоб викликати з повітря сили магії.

— Ти не крижаний Лютий, — прогарчав один з магів. — Отже, ти ворог.

Тон відкинув чорне волосся.

— Ні, я не крижаний Лютий... і ви не захочете, щоб я став вашим ворогом. — Він, нетерпляче фиркнувши, підняв ногу і різко опустив її на ущільнений сніг.

Могутня ударна хвиля брижами прокотилася по замерзлій землі. Щільний лід мерехтів і пульсував. Вовкоконі стали дибки, розсікаючи кігтями повітря. Сани магів перекинулися, і ті опинилися на холодній землі. Упряжі лопнули, мамули кинулися врозтіч.

Тон тупнув вдруге, і лід та сніг довкола розтанули й знов замерзли до ідеального скляного блиску — вкрите хвилями дзеркало, що простягнулося на п’ятдесят футів навколо них.

Вражені побаченим маги заметушилися, щоб якось захиститись. Вовкоконі помчали геть, їхні кігті скреготіли по свіжій гладкій кризі. Воїни, миттєво втративши свої гордовиті пози, зайняли захисні стійки.

Стоячи зі схрещеними на грудях руками, Тон сказав:

— Ми прийшли зустрітися з королевою Онн. Пропоную вам провести нас до неї.

Цього разу, лише на мить завагавшись, крижані Люті погодилися відвести їх до крижаного палацу.

50

Провівши кілька днів на одній стоянці, табір Шелли дін Орр знявся з місця і вирушив у дорогу по безлюдній місцевості. Пенда та її батько у валці з кількох фургонів пустилися світ за очі через пагорби Судерри, рухаючись загалом на північ, як заманулося старій жінці.

Батько й донька їхали в головному фургоні, сидячи по обидва боки від Шелли. Великі дерев’яні колеса підстрибували на вибоїстій дорозі, проте сидіння праматері було встелене такою кількістю ковдр і хутра, що вона ледве помічала тряску.

Пенда обхопила руками живіт. Коли вона жила серед утауків, то багато разів бачила, як молоді жінки народжують, але все одно відчувала тривогу. Найсумнішим було те, що їй, мабуть, доведеться народжувати без Адана Старфолла, якщо він не зможе дістатися до них вчасно. Коли фургон потрапив у особливо нерівну колію, жінка здригнулася, відчувши раптом різкий біль у животі.

Шелла дін Орр гримнула:

— Обережно! Кра, ти хочеш викинути дівчині дитину?

— Вибачте, мамо, — гукнув Еміль, який правив кіньми.

Сидячи поруч зі старою, Гейл Орр коротким кинджалом нарізав для неї шматочки свіжого яблука. Коли колесо потрапило в наступну вибоїну, Гейл поранив великий палець і зашипів не так від болю, як від несподіванки. Яблуко, впавши йому на коліна, покотилося далі, але він зловив його обрубком лівої руки.

Шелла насупилася.

— Будь обережний з гострими предметами. Не змушуй мене відрізати тобі другу руку, якщо якась зараза потрапить у рану. — Її зморщені губи скривилися. — Ти мав би засвоїти урок з першого разу.

Гейл почервонів від нагадування про те, як втратив руку після дурної бійки на ножах у юності. Однак він прийняв незлобливе піддражнювання.

— Кра! Я спробую зберегти іншу. Це моя улюблена рука.

Стара жінка провадила далі:

— Моє правило — робити лише одну ампутацію на людину. Якби я відрізала тобі обидві руки, то зразу було б видно, хто в мене улюбленець серед онуків.

Сидячи на плечі Пенди, Ксар дивився на дерева, що пропливали повз нього. Птах-рептилія залишався невтішним відтоді, як Арі полетіла від них у ніч снів про драконів. Оскільки Пенда не мала прямого сердечного зв’язку з Арі, їй було сумно, адже вона не знала, чому Арі зникла. Вона не могла на такій відстані відчути ска із синім оперенням. Чи молода пташка-рептилія вирушила на пошуки бідолашної Ґлік або ж просто втекла?

Ксар розпушив пір’я, підібгав крила й поклав голову на довге темне волосся Пенди.

— Скажи Арі, щоб повернулася, — прошепотіла йому Пенда. — Я хвилююся за неї.

Ксар клацнув дзьобом у відповідь.

Шелла нахилилася вперед і примружила очі з молочною плівкою катаракти. Пенда ніколи не знала, наскільки насправді бачить стара.

— Я хочу знову їхати на північ, поки не стане надто холодно.

— Чи є щось, що тобі потрібно побачити востаннє, мамо? — спитав Гейл.

Обличчя Шелли дін Орр сердито зморщилося.

— Востаннє? Не поспішай віддавати мене смерті! Мій спадок займає вже чотири томи, і я сподіваюся заповнити принаймні п’ятий. Пильнуй власну історію і зроби щось важливе у своєму житті.

Гейл засміявся.

— Моя донька — це єдиний спадок, якого я міг би бажати.

— То правда. — Шелла, простягнувши руку, лагідно погладила живіт Пенди. — Але вона ще не закінчила.

Дорога пролягала через ділянку лісу, де клени загинули від іржі, і від дерев залишилися тільки голі темні стовбури та гілки, схожі на поспіхом накреслені вугіллям обриси. Примружившись, Шелла здригнулася так сильно, що аж кістки заторохкотіли.

Пенда також відчула хвилю занепокоєння.

Еміль зупинив коней.