Кевин Андерсон – Війна помсти (страница 53)

— Лісові павуки! Подивіться, скільки їх тут!

— Їх сотні, — сказав Бурдон, інший небіж.

— Нешкідливі створіння, — відповіла Шелла.

Пенда знала, що це правда, проте все одно відчувала дивний страх. Щось було не так.

— Кра, ми смажили їх, коли я був хлопчиком, — сказав Гейл. — Їх потрібно готувати повільно, щоб тіла не лускали, але після того, як відірвеш ці гострі лапки, вони дуже смачні.

Пенда та її батько вилізли з фургона і підійшли до утауків, які стояли біля чудернацьких дерев. Лісові павуки використовували каркас мертвих кленів, щоб розкинути своє павутиння між гілками. Мереживо павутини вловлювало крихітні крапельки туману, створюючи візерунки, і здавалося, ніби срібні нитки переплітаються прямо в повітрі. Павуки розміром з волоські горіхи висіли нерухомо, чекаючи, поки комахи потраплять у липкі сіті.

Гейл сперся обрубком кисті на стегно.

— Ніколи не бачив таких візерунків раніше!

— Вони не природні, — мовила Пенда, і в неї по шкірі поповзли сироти. Ска зірвався з її плеча й злетів у повітря, кружляючи вдалині від переплетених ниток.

Кожна велика й міцна сітка павутиння була сплетена колами, ідеальними колами, не схожими ні на що у природі, кільце в кільці, що робило павутиння схожим на мішені для стрільби з лука. У кожному яблучку сиділо по лісовому павуку, немов очікуючи похвали за свою неповторну павутинову роботу. Утауки благоговійно зашепотіли, не знаючи, це поганий знак чи привід для надії.

Пенда намалювала коло довкруж серця.

— Початок є кінцем є початком. — Її батько повторив ці слова, як і інші утауки.

Вони стали табором за багато миль від моторошного мертвого лісу. Пенда спала просто неба біля залишків багаття, згорнувшись калачиком під ковдрами, щоб якось зігрітися без Адана.

Ксар розбудив жінку посеред ночі, сівши їй на груди й смикаючи за ковдру. Він шипів і щебетав їй у обличчя. Пенда сіла, стривожена, але через їхній сердечний зв’язок відчула тільки збудження, що пронизувало емоції ска.

— Що сталося?

Вона відсунула ковдру, і птах-рептилія підхопився в повітря. Він видав різкий брязкітливий звук, на який хтось відгукнувся з нічного неба. Пенда не могла нічого розгледіти у відблисках слабкого багаття, тому прислухалася до відповіді. Це була інша ска — Арі! Дві пташки-рептилії закружляли в повітрі, танцюючи і граючись у польоті, а потім обидві приземлилися біля Пенди.

— Арі, з тобою все гаразд! — Вона погладила синю ска по голові, провела пальцями по темно-голубому пір’ю. Арі клацнула і щось затріскотіла. — Де ти була? Що бачила? — Пенда торкнулася її комірця й зняла діамант «сльоза матері».

Бурмочучи щось у напівсні, Гейл перевернувся на своїй постілі та протер очі долонею однієї руки.

— Кра, ти не могла б вгамувати своїх ска? — Потім він зрозумів, що повернулася Арі. — О, обоє ска тут? А де була мала?

— Я саме збираюся дізнатись. — Пенда активувала діамант «сльоза матері», і з нього виринули зображення — пустельні каньйони, високі стіни скель... і табір піщаних Лютих, заповнений знесиленими людьми-в’язнями. Пенді перехопило подих. — Арі полетіла за сердечним зв’язком і знайшла Ґлік.

— Кра, одинокий ска не зможе врятувати цих бідолах. — Гейл нахилився ближче до зловісних зображень у повітрі. — Поглянь, зараз людей стало набагато більше.

Пенда заскреготала зубами.

— І Лютих більше. Навіть маг є.

На записаних зображеннях було видно, як розлючені піщані Люті потрясають кулаками, коли Арі опускається нижче, щоб краще усе розгледіти, — так, ніби вони вважають птахів-рептилій загрозою. Діамант «сльоза матері» також показав групу худорлявих гордовитих вершників, які прибули в табір на ауґах, вельмож і воїнів в обладунках, бундючних і пихатих, їхній очільник мав гостре підборіддя, великі очі та зневажливу посмішку, що наче прилипла до його обличчя.

Пенда впізнала його.

— Це Кво, брат королеви. — Огидний присмак наповнив її рот, наче вона з’їла гниле м’ясо, змішане із сіркою. — Він вечеряв зі мною і Аданом, називаючи нас союзниками... і він напряму причетний до цих жахливих таборів! Він усе знає! Можливо, він навіть керує ними.

— Він вважає, що ми нічого не знаємо, моє серденько, — сказав Гейл.

— Але ми знаємо, що відбувається! — Жінка погладила Арі, яка, здавалося, не могла місця собі знайти, через те що їй не вдалося врятувати свою людину. — Завдяки цим новим зображенням ми знаємо більше про табори. Молодець, Арі. — Пташка-рептилія прийняла похвалу. — Але я не бачу Ґлік на цих картинках.

— Хотів би я, щоб ми могли вирушити туди й звільнити всіх цих в’язнів, — сказав Гейл. — Але навіть разом з племенами утауків та армією Судерри навряд чи нас буде достатньо.

— Проти піщаних Лютих? Нас просто переб’ють. Ні, мій Старфолл має рацію. Наш головний захист полягає в тому, що вони вважають, ніби ми нічого не знаємо. Ми повинні знайти слушну нагоду.

Пенда знову торкнулася діаманта «сльоза матері» і нахилилася до Арі. Вона говорила прямо у діамант, записуючи підбадьорливе повідомлення, на той випадок, якщо ска знову коли-небудь знайде дівчину.

— Ґлік, моя люба сестро, ми знаємо, де ти. Ми знаємо про віроломство піщаних Лютих. Будь ласка, не втрачай надії! Адан Старфолл і я прийдемо за тобою. Ми намагаємося знайти спосіб це зробити.

Гейл нахилився до неї.

— А утауки допоможуть.

— Ми прийдемо за тобою, — повторила Пенда і намалювала коло довкруж серця.

51

Після того, як Елліель і Тон вирушили на північ, Колланан розпочав підготовку Феллстаффа до війни.

Поки його солдати проходили бойову підготовку, він щодня вдивлявся вдалечінь з міських стін, очікуючи побачити армію блідошкірих воїнів, яка наближається, щоб помститися їм. Зброю та обладунки розвозили по всьому королівству, готуючи до війни села та міста. У певних округах лорди Бален, Алькок та Ібер будували опорні пункти в покинутих зруйнованих містах Лютих, укріплюючи стіни й оборонні споруди, щоб захистити свій народ.

Із щемливою мукою Колланан згадував тихі й спокійні дні із Джакі та онуками, але цих днів уже не повернути. Коли-небудь, у далекому майбутньому, як сподівався Колл, він і Тафіра, і вся Нортерра — ні, вся Співдружність — досягнуть злагоди та миру. Але Люті хочуть зруйнувати світ раніше.

Королева By пообіцяла відрядити великий загін піщаних Лютих для атаки на озеро Бакал, але Колл боявся, що ворог нападе раніше, ніж прибуде підкріплення. А поки йому потрібно дізнатися, що відбувається у крижаній фортеці.

Узявши в супутники Ласіса, конаґ рушив на північ до спустошеного замерзлого озера та фортеці крижаних Лютих. Після двох днів швидкої скачки вони піднялися на вершину хребта і побачили те, що мало б бути процвітаючим містечком на прекрасному березі озера, від якого далеко у воду тягнуться пристані, а на хвилях погойдуються рибальські човни.

— Все зникло, — прошепотів Колл, знову вражений болючим доказом того, що ціле містечко, де мешкала його донька, знищено.

Вони з Ласісом сховалися серед сріблястих сосен. Не так давно його загін завдав руйнувань фортеці, підпалив віддалені хижки, де мешкали мамули, і вбив багатьох воїнів Лютих, перш ніж відступити. Вони вжалили — і вжалили боляче.

Тепер Люті відновлювали свою фортецю. Колл і Ласіс побачили чимало робітників Лютих, які вирізали з озера велетенські крижані блоки і надавали їм певної форми, щоб відбудувати стіни. Маги утворювали нові крижані плити, щоб залатати мури зловісної твердині і зробити її ще більшою, ніж раніше.

— Таке враження, що ми й не нападали, — простогнав Колл.

— Вони не забудуть, що ми зробили, Володарю, — відказав Ласіс. — З допомогою піщаних Лютих ми зможемо зруйнувати ці стіни.

Навколо них, серед принишклих на холоді й притрушених інеєм сосен, Колланан почув тихий шелест у кущах і побачив фігурки, що рухалися по снігу. Миттєво насторожившись, Хоробрий хутко зістрибнув із сідла і приготувався захищати свого короля. Шторм шарпнувся з одного боку в інший, а Колланан потягнувся до свого бойового молота.

— Ми не збираємося битися, — попередив він Ласіса. — Якщо крижані Люті нас помітять, ми дмухнемо звідси, як від самих демонів.

Вони спробували розпізнати скрадливі звуки. Зарозумілі Люті ніколи б не стали крастися лісом, щоб влаштувати засідку, а ці невідомі спостерігачі були зовсім непомітними і діяли крадькома.

— Виходьте! — Звичайний голос Колла пролунав у лісі надто голосно.

Хоробрий стояв перед чорним бойовим конем короля з мечем напоготові.

Маленькі фігурки вибралися з лісу і витріщилися на двох чоловіків. Вони мали м’які невиразні риси, ніби то був просто начерк людського обличчя, а не закінчений витвір. Показалися шість істот, але король відчував, що в тіні дерев їх ховається набагато більше.

— Це мамули, Володарю, — пояснив Ласіс, а потім ступив уперед, заговоривши тихше. — Я знаю їх. Вони допомогли мені вижити після королеви Онн... — Він важко ковтнув, і білий шрам на його шиї смикнувся.

Колл зіскочив з коня і поклав молот на плече, проте мамули не здавалися наляканими. Вони підійшли ближче і щось гомоніли мовою, якої Колл не розумів.

Ласіс вклав меч у піхви, простягнув обидві руки.

— Після того, як королева Онн викинула моє тіло з палацу, ці істоти врятували мене, допомогли повернутися додому, до вас, Володарю.

— Я знаю, — відказав Колл. Схоже, низькорослі істоти не виявляли особливої відданості своїм кривдникам. Король став поруч з одягненим у чорне Хоробрим. — Я король Колланан. Ви друзі чи вороги?