Кевин Андерсон – Війна помсти (страница 51)
Кловус здивувався.
— Але ж вони можуть робити свою шкіру твердою. Як це сталося?
Заха знизав плечима, і це вже починало виводити жерця із себе.
— Я не можу пояснити, верховний жерче. Я знайшов велику пляму крові на
Думки Кловуса закрутилися.
— Сила? Яка сила могла це зробити?
— Не знаю, але потім я дещо згадав. — Заха заговорив про інше. — Коли
Збентежившись, Кловус поглянув на пластини чорного скла, але всі питання тонули в них, не отримуючи жодних відповідей. Очі Кловуса примружилися.
— Дуже своєчасно, чи не так, з’явилася ця невидима сила, яку ти звинувачуєш? Що це могло бути?
Заха знову знизав плечима, дратуючи жерця ще більше.
— Невідомо.
Емпра Ілуріс лежала в комі, абсолютно безпорадна, відтоді як повернулася з острова Фулкор. Хоча жінка була правителькою Ішари і народ шанував її, вона не володіла власною магією — Кловус давно знав це. Ілуріс навіть не могла мати дітей! Він подивився на непрозоре димчасте скло. Невже вона якимось чином заручилася допомогою божка? Але ж Кловус точно знав би про це! У його розумі, як коліщатка, закрутилися думки.
— Де зараз емпра?
Заха знову знизав плечима.
— Невідомо. Її та інших немає. Мабуть, знайшли схованку або покинули палац.
Кловус накинувся на нього:
— Ти можеш відповісти бодай на якесь моє питання чи ти зовсім ні на що не здатний?
У темних очах спалахнув крихітний вогник гніву.
— Чорні вугри ніколи не бувають ні на що не здатними, верховний жерче.
Кловус почав розходжувати по підземній залі.
— Куди вони могли подітися? — пробурмотів він, ставлячи це питання не тільки асасину, але й собі. — Вона поранена, непритомна — справжній тягар. Їм довелося б нести її з високої вежі. Семі — неосвічена вулична дівка. Чи могла вона це спланувати, завбачливо приготувавши припаси? Вони не знали, що ми нападемо.
— Це не здається можливим, верховний жерче, але після смерті камергера Нерева вони могли здогадалися, що їм загрожує небезпека.
— Її вбивство не мало стати проблемою! — Кловус підвів очі, задумавшись про нові труднощі. — Якщо у нас немає відповідей, то їх не повинно бути і в інших. Ти очистив покої, прибрав всі тіла?
— Так. — Тепер у голосі Захи з’явилися зверхні нотки, наче його образили тим, що запитали таке. — Ми відмили плями крові, прибрали всі ознаки боротьби. Кімната емпри цілком чиста.
— Свідки?
— Двоє слуг зайшли до вежі, поки ми прибирали, і ми вбили їх. Один дрібний служитель з Ішикі вдерся туди, щоб попросити підпису емпри. Він виявився дурнем, і його теж не стало.
— Як нам це пояснити? — спитав Кловус. — Для будь-кого стороннього вона просто зникла безслідно.
— Так і сталося насправді.
На стіні мерехтіли смолоскипи. У цій залі з кам’яними стінами відчувалася гнітюча вага величезного храму над нею. Туманні, просякнуті магією двері заклинання в стіні залишалися нерухомими, але Кловус відчував, що там, у власному потойбічному світі, ворушиться божок.
Заха рішуче промовив:
— Ми могли б залишити мертвих бійців Яструбиної варти, і це могло б викликати чутки про те, що вони влаштували змову і вбили її. — Він завагався. — Але я сумніваюся, що люди повірять у це.
Кловус роздратовано пирхнув.
— А у що ж тоді вони повірять? Якщо ми не дамо людям чогось певного, вони вигадають свої власні байки. І звісно ж, підозра впаде на мене! — Він похитав головою. Налякані люди повірять у що завгодно, якщо їх належним чином спонукати до цього. А тут, в Ішарі, землі, сповненій магії, щира віра людей може проявитися і стати правдою. — Ми повинні знайти Ілуріс до того, як це зробить хтось інший. Поки що ми нічого не скажемо. Залишимо це великою таємницею.
— Це і є велика таємниця, верховний жерче.
Кловус провів кінчиком пальця по нижній губі.
— Нехай розходяться усі ідеї, аби тільки вони не зачіпали мене, і ми дозволимо чуткам визначити, в якому напрямку нам рухатися.
— Почуй нас, убережи нас, — мовив Заха.
— Так, звісно.
Наступного дня у сутінках на храмову площу, де Кловус проводив богослужіння перед великим натовпом, в’їхав спітнілий, вкритий пилюкою вершник. Верховний жрець підняв руки, заохочуючи людей до співу і молитви.
На вкритому піною коні вершник помчав уперед, збиваючи на своєму шляху людей і прокладаючи собі прохід до храмового входу, що здіймався над землею. Чоловік махнув рукою у шкіряній рукавичці.
— Дорогу!
Кловус впізнав у посланці, що був одягнений в зелено-коричневе вбрання із символами Тамбурдинського округу, помічника тамтешньої жриці.
Співи урвалися, і шум натовпу стих, перетворившись на шепіт, коли вершник, поспішаючи до верховного жерця, вигукнув свою звістку раніше, ніж дістався кам’яних сходів.
— Варвари напали! — Його голос був хрипким, наче він уже занадто багато кричав. — Гетррени заполонили Тамбурдин!
Кловус сполохано відвернувся від жертовного вівтаря. Поруч з ним один з його ур-жерців прошепотів, ніби прикликаючи демона:
—
Ці жорстокі варвари вбивали мисливців, грабували та спалювали села, намагалися зруйнувати стіни головного міста Тамбурдина. Під час їхнього останнього набігу, який очолювала Маґда, потворна груба жінка, Кловус і жриця Нере випустили на них місцевого божка, спрямувавши всю цю масу гніву й дикої енергії на те, щоб зупинити набіг. Божок прогнав гетрренів назад у дикі ліси, і Кловус сподівався, що Маґда засвоїла цей урок. Очевидно, що ні.
Однак тепер він зрозумів, що ця звістка давала йому нову можливість — чудовий привід відволікти людей від турбот про емпру. Здійнявши руки і швидко все обдумавши, Кловус закликав натовп до тиші. Домчавши до новозбудованих сходів храму, втомлений гонець зісковзнув із сідла, вхопившись за гриву коня, щоб не впасти. Сам кінь здригався, ледве тримаючись на ногах.
Кловус спустився назустріч розчервонілому вершнику, який випалив:
— Верховний жерче, вони спалили віддалені села, вдарили по міських стінах! Жриця Нере ще раз спробувала налякати їх божком, але з лісу вискочило ще більше гетрренів. Сотні наших людей було вбито, і їй довелося відкликати божка. Вона благає вас про допомогу.
— Почуй нас, убережи нас! — відгукнувся натовп.
Кловус уже збагнув, який це прекрасний спосіб відволікти увагу людей, і це точно змусить народ припинити перешіптування про зникнення емпри Ілуріс. Над ними нависла зовнішня загроза, навіть ближча, ніж Співдружність.
— Поки ми готуємося до війни з безбожниками старого світу, Ішару атакують з іншого боку! Я мушу захистити нас від усіх ворогів. Емпри Ілуріс поки що немає, але моліться, щоб вона повернулася.
— Почуй нас, убережи нас! — виголосив він, і покірний натовп повторив його слова.
— Як тільки будуть виконані необхідні приготування, я вирушу на південь із загоном ішаранської армії, щоб допомогти захистити Тамбурдин разом з їхнім божком. — Підкреслюючи свою значущість, він додав. — Я, ваш верховний жрець, протистоятиму самій Маґді.
Кловус посміхнувся з цілковитою впевненістю. Ніщо так не могло відволікти увагу країни в скорботі, як справжня битва. Армія на марші справлятиме яскраве враження, коли буде проходити крізь округи Ішари, щоб протистояти новій загрозі. Однак солдати будуть потрібні лише для виду. У Кловуса була інша ідея. Ці варвари могли виявитися надзвичайно корисними.
49
Прямуючи з Тоном на північ, до земель крижаних Лютих, Елліель усвідомила, що їхнє завдання небезпечне, навіть безрозсудно сміливе. Проте король Колланан був готовий ризикнути заради крихітного шансу врятувати свого онука, а Тон конче хотів дізнатися більше про історію Лютих і про себе самого.
Їхні міцні північні коні були звичними до холоду, а Елліель надягла побільше теплого одягу на додачу до свого чорного однострою. Вони їхали тихими дорогами, оминаючи озеро Бакал і прямуючи просто до замерзлих земель. Клапті снігових заметів укривали землю між рідкісними безлистими деревами.
Тон, що їхав поруч із нею, був настільки впевненим і безстрашним, що міг здатися легковажним, але Елліель знала, що не варто його недооцінювати. Як Хоробра, вона теж не була беззахисною.
Тон був налаштований оптимістично, сподіваючись, що королева крижаних Лютих допоможе йому знайти відповіді на його запитання. Поглинена тишею, Елліель міркувала про те, скільки часу вона провела без минулого, намагаючись заново віднайти свій спадок. Вона несвідомо торкнулася свого обличчя там, де руна забуття все ще була викарбувана на її шкірі. Тепер багато чого було інакше. Вона знову стала Хороброю, зобов’язаною короля Нортерри. Та все ж вона не могла забути те, що Уто і Кейд заподіяли їй. Хоробрий конаґа мав уособлювати честь Хоробрих для всіх трьох королівств.
— З виразу твого обличчя я бачу, що ти обмірковуєш щось важливе, — мовив Тон, вириваючи її із задуми.
— Я думаю про... Уто. — В інтонації, з якою вона вимовила це ім’я, прозвучала, здавалося, вся її історія.
Обличчя Тона сповнилося співчуттям.