Кевин Андерсон – Війна помсти (страница 37)

Кору нахмурилася, почувши цю новину.

— Як це сталося? — Вона озирнулася довкола, уважно придивляючись до метушливого руху в гроті заклинального сну. Все більше магів і робітників нижчих каст збиралися біля інших камер, явно збагнувши, що діяти треба терміново.

Один з воїнів палицею розбивав крижаний бар’єр, щоб звільнити мешканців камер. Інші витягали все більше й більше тіл.

Кору мислила практично.

— Скільки загиблих? Серед нас є зрадник?

Маг, що стояв найближче, подивився на неї.

— Хто може зрадити нас ізсередини?

Другий маг торкнувся твердої сірої шкіри холодного трупа Ґури і похитав головою.

— Магія у світі не відновилася настільки, наскільки ми сподівалися. Зануривши тисячі крижаних Лютих у сон, ми використали значну частину цієї магії, і вона, мабуть, ослабла. Можливо, ми недостатньо ретельно стежили за камерами протягом століть. Ми не могли б дізнатися, що щось пішло не так, поки не спробували б їх розбудити.

Кору спробувала приховати радісне передчуття у своєму голосі.

— Моя матір зараз спить у заклинальному сні? Якщо вона помре, це буде трагедією. — Тон, яким вона це говорила, свідчив зовсім про інше.

— Ні, леді Кору. Королева Онн сидить на троні, жива і здорова. Вона наказала нам підняти всіх Лютих із заклинального сну.

— Нарешті ми готуємось до останньої війни, — додав інший маг, — щоб знищити піщаних Лютих.

Кору випросталася. М’язи її спини були сильними, руки гладенькими, а груди повними й досконало окресленими, ніби сам бог створив її. Вона була воїтелькою і мислила як тактик. Королева Онн дозволяла собі занадто часто відволікатися, але для Кору все мало чітко визначену і продуману мету.

— Тоді скоро настане час розбудити дракона.

Гучний крик пролунав з рівня нижче, де знайшли мертвим ще одного Лютого в розталій камері. Кору відійшла від метушливого натовпу. Вона вижила. Про це свідчили шрами на її тілі, і тепер, рухаючись оголеною серед інших Лютих, вона сподівалася, що вони помічали її шрами та її красу.

Кору вирішила одягтися перед тим, як побачитися з матір’ю.

36

Запах живиці та олії в королівських палатах заспокоював Мандана. Ставши конаґом, він переніс усі мапи, улюблені меблі та ідеалізований портрет своєї матері у ці набагато просторіші покої, що раніше належали конаґу Конндуру. Знову й знову Уто спонукав його думати про себе як про правителя Співдружності.

Мандан волів би планувати власне весілля, мріючи про радість, яка обов’язково настане, проте спершу він хотів закінчити цю картину. Свічки наповнювали кімнату теплим затишним світлом, а з відчинених вікон долинав прохолодний нічний вітерець, який розвіював випари фарби. Конаґ стояв перед мольбертом і широкими рухами розмазував пензлем по всій палітрі густо накладені фарби різних тонів. Саме для цієї картини Мандан Повелитель кольорів потребував багато червоної фарби.

Над його ліжком висів чудовий портрет його матері. Королева Мейра була найпрекраснішою жінкою, яку він коли-небудь бачив, і він пам’ятав, як вона пестила його, дбала, співала йому. Ліра була так схожа на неї...

Мандан був первістком Мейри, і він був для неї цілим світом, так само, як і вона для нього. Він знав, що вона любила й Адана, свого другого сина, але наступна дитина, її мертвонароджена донька, зламала її. Мейра так і не змогла оправитися від цього горя, хай би як сильно Мандан не любив її і не намагався показати, що він — це все, що їй потрібно. Мейра померла від сонної хвороби — він знав, що то не було правдою, — у грозову ніч. Маленький Мандан знайшов її холодне тіло. Він пам’ятав, як тряс і тряс її, але вона не прокидалася...

Із зусиллям відігнавши ці думки, він повернувся до картини. Деталі вимальовувалися добре, і Мандан працював, сповнений агресивної енергії. Йому вдалося пригадати кожного ішаранського раба, якого він звинуватив у вбивстві леді Альмеди, і тепер він малював їх виразно і яскраво, зображуючи їхні роззявлені роти, страждання від болю, благальні погляди їхніх очей. Він також додав тінь чистого зла, що йшла зсередини кожного з них.

Вибравши менший пензлик, він перейшов на тонший штрих і більш насичений червоний пігмент, підкреслюючи місця, де у в’язнів була здерта шкіра. Після катувань вони обвисли на дерев’яних палях, не в змозі стояти з перебитими колінами.

Ця картина покаже всім мешканцям Співдружності, що саме сталося. На жаль, Уто не дозволяв йому поки що виставляти роботу, бо це розкрило б існування ішаранських в’язнів, які збирали морські перли. Нічого, він повісить картину згодом, коли розпочнеться відкрита війна. Можливо, він урочисто продемонструє її на своєму весіллі.

Не відводячи очей від картини, Мандан заговорив до нетерплячого відвідувача, що теж був у кімнаті.

— Ішаранці! Ви ненавидите їх так само, як і я, лорде Ґоране?

Його лорд-васал сидів у пишно оздобленому кріслі, пітніючи та почуваючись незручно. Чоловіки розділили трапезу, перш ніж конаґ повернувся до малювання. Ґоран був людиною з надмірним почуттям власної значущості і не надто скромним, щоб не турбувати своїми скаргами безпосередньо Мандана.

— Звичайно, Володарю! Ішаранці — тварини! Але це все одно не дає відповіді на питання про мою особисту Хоробру. — У його голосі з’явилися плаксиві нотки, які посилювалися щоразу, коли він повторював свою скаргу. — Було надзвичайно важливо, щоб Клеа супроводжувала посольство на острів Фулкор. Уто наполягав на цьому, і я був готовий пожертвувати своїм захистом заради блага країни. Але чому вона повинна залишатися там зараз? Хіба ви не можете призначити караульним Фулкора справжнього військового командира? Коли я зможу отримати назад свою зобов’язану Хоробру?

Замислено стиснувши губи, Мандан бризнув іще крові на чоло одного з приречених рабів.

— Клеа перебуває на острові Фулкор за моїм наказом, і вона там залишиться. — Він домалював ще лахміть на тілах в’язнів. Гнів до мерзенного ворога надихав його.

Мандан вправно володів фарбами та пензлями. Він навчався у найкращих наставників. Однак більшість його попередніх робіт були портретами людей, які сиділи нерухомо, бо це давало йому можливість найкраще відтворювати їхні обличчя. Колись він хотів написати фрески із зображенням історичних битв, армій загарбників, з якими зіткнулася королева Креска на родючих землях злиття двох річок, або змалювати момент підняття перших стягів при заснуванні Баннрії дві тисячі років тому.

Для цієї ж роботи він спочатку розглядав набагато драматичнішу сцену, яка показувала б Хороброго Уто з вогнем, що струменить з його золотого реймера, коли він вражає огидних в’язнів, але зображення такої сцени виходило за межі його мистецьких здібностей.

Ґоран нервово склав долоні разом.

— Тоді я шанобливо прошу, щоб корона надала мені іншого Хороброго. Що ще мені робити для захисту?

Молодий конаґ відвернувся від картини і сердито подивився на нього.

— Ми всі повинні йти на жертви заради Співдружності. — Він замислено подивився на свою незавершену картину, на якій були зображені іноземні злочинці, приречені до страти.

Не постукавши, до покоїв короля увійшов Уто. Він виглядав розлюченим. Його чорні чоботи лунко гупали по кахляній підлозі.

— Щойно до тронної зали прибув посланець. Ходімо зі мною, щоб ви могли почути, що він скаже.

Ґоран, і без того вже збентежений моторошною картиною, злякано здригнувся, мимохіть штовхнувши таріль із залишками їжі.

Мандан опустив пензель.

— Вже пізно, Уто. Є список прохачів, з якими я зустрінуся завтра вранці. Можемо ми просто додати в нього ім’я цієї людини?

— Ходімо зараз, Мандане! — гаркнув Уто, і юнак, з брязкотом відклавши палітру та пензлик, вийшов з кімнати слідом за Хоробрим. Ґоран поспішив за ними. Не сповільнюючи сягнистого кроку, Уто пояснював, поки вони йшли коридором. — Судно постачання з острова Фулкор щойно повернулося з поганими новинами. — Він заскреготав зубами, ніби хотів перегризти комусь горлянку.

Мандан уже задихався від швидкої ходи і пітнів від тривоги.

— Що сталося?

Уто не відповів, а Ґоран розважливо притримав язика за зубами, — і вони влетіли до тронної зали.

Капітан судна стояв з темною повстяною шапкою в руці і м’яв її так, як пекар туге тісто. Він явно боявся говорити те, що збирався сказати.

Коли Мандан побачив вираз обличчя цього чоловіка, його серце впало.

Без усяких формальностей капітан випалив:

— Мій корабель врятувався, Володарю. Тільки нам вдалося втекти з острова Фулкор. Фортеця пала! Сім ішаранських військових кораблів атакували з моря, а потім ішаранці захопили острів.

Побілівши, Мандан кинув лютий погляд на Уто.

— Ми залишили там такі сили, три військові кораблі. Клеа повинна була захищати фортецю.

Уто відповів глухим голосом, у якому чулася безпросвітність.

— Ішаранці привезли божка.

У Мандана підкосилися коліна. Він, спотикаючись, піднявся сходами на поміст і важко сів на трон.

— Божка?

— Такого ж, як вони привезли в Міррабай. Острів Фулкор ближче до Ішари, тому божок мав ще більше сил для нападу.

Капітан судна заговорив поспіхом, так, ніби паніка від побаченого досі не пройшла, залишаючись цілковито реальною.

— Божок потопив наші військові кораблі, роздер їх на друзки, а потім піднявся на скелі і увірвався до фортеці. Мій корабель уже відпливав, і ми бачили вогонь і дим, бачили солдатів, які билися за своє життя на стінах фортеці. Ніхто не витримав би такої атаки. А проти божка...