Кевин Андерсон – Боги і дракони (страница 9)

— То тепер ти історик? — насмішкувато спитала By. — Шкода, що ми віддали всі ті документи цьому дивнуватому Тону. Щось не пригадую, щоб ти їх читав.

— Це загальновідомий факт, — зневажливо відказав Аксус. — Але в майбутній війні ми явно витратимо тисячі й тисячі людських життів. Вони нам потрібні.

— Для цього вони й існують, — кинула By.

Шкіра на виголеній голові мага зморщилася, коли він насупив брови.

— Так, саме для цього, однак нерозумно марно витрачати їх зараз. Краще зберегти людей для знищення крижаних Лютих і не дати їм померти через недбалість і тяжкі умови праці.

Чмихнувши, By перевела погляд на пилові вихори, що кружляли по пустелі.

— Я наполягаю на тому, щоб деяких крижаних Лютих я вбила сама, їхня королева — моя.

— Сумніваюся, що звичайна людина здатна вбити королеву крижаних Лютих, — зауважив Аксус.

— До чого ти ведеш? У мене немає часу на порожні балачки. — Насправді часу вона мала вдосталь, адже до повернення Кво в неї фактично були зв'язані руки.

— Ми відправили багато димчастого скла, щоб озброїти воїнів армії Судерри, проте рабів, які добувають чорне скло, вмирає надто багато. Умови праці важкі, і ми не зможемо отримати від них кращих результатів, якщо вони й далі будуть так мерти.

— То що — нам подарувати їм парфуми чи набрати гарячу ванну? — насмішкувато спитала By.

— Ні, але розпоряджатися ними варто краще. Якщо ви навчили бригаду робітників, а потім через недогляд допустили, щоб усі померли, то вони більше ніколи не зможуть працювати на вас. Тоді доведеться ловити інших людей та вчити їх наново. Але якщо слідкувати за їхнім здоров'ям і дозволяти працювати позмінно, даючи їм відпочивати й відновлювати сили, достатньо годувати, тоді ви матимете вмілих робітників, які добуватимуть для нас більше й більше димчастого скла. — Його обличчя набуло суворого вигляду. — Віддайте наказ магу Івуну, щоб він зняв виснажену бригаду з розкопок, повернув їх у людський табір в каньйоні і відправив працювати нову бригаду. Можна використовувати бригади позмінно, тоді одна з них завжди буде свіжою та продуктивною. А ви матимете більше димчастого скла при меншій кількості робітників.

By нахмурила брови. Їй не подобалося втручатися в ті жорсткі методи, якими Івун забезпечував видобуток скла своїми нещасними полоненими, проте вона мусила визнати, що Аксус таки мав рацію.

— Ти мене переконав. Гаразд, я так і зроблю. Маг Івун виконає мій наказ.

— Звичайно ж, виконає.

By відвернулася від пустельного краєвиду. Навколо вежі з пісковика здійнявся вітер, висвистуючи, коли проносився крізь її щойно створені арки й шпилі.

— Тепер мені дещо потрібно від тебе, Аксусе. Де мій брат? Використай свою магію. Знайди Кво.

— Я можу розпочати пошуки, спрямувати пасма магії за вітрами, але мені знадобиться щось, що належить йому, щоб встановити зв'язок.

By потягнулася до свого волосся і стала перебирати вплетені в нього дзвіночки, кільця й коштовності. Вона знайшла маленький золотий диск, який багато років тому подарував їй брат. By різко смикнула, вирвавши прикрасу з волосся, і передала її Аксусу.

Маг опустився навколішки і поклав диск на підлогу балкону з пісковика, а потім торкнувся кінчиком пальця до твердого каменю. Він провів коло довкруж диска, і в місці дотику пісковик розпадався, перетворюючись на піщинки. Ребром долоні маг згріб пісок на диск і сформував з нього щось на зразок конуса. Піщинки виблискували на яскравому сонці.

— Цей піщаний компас вкаже на вашого брата. — Він провів рукою в повітрі, викликаючи яскраві потоки магії. Конус із піску закрутився, став більш пласким, а потім з нього утворився тонкий циліндр, який, смикнувшись, витягнувся, нагадуючи вказівний палець. Стрілка піщаного компаса зарухалася, вказуючи спершу на південь, потім на північ, хаотично переміщуючись між усіма чотирма сторонами світу.

— Де він? — запитала By.

Аксус нахмурився, напружуючись сильніше. Стрілка компаса, здавалось, коливалася в нерішучості, а потім раптом розпалася на кілька менших частин, що розлетілися в різні боки. Піщана конструкція розсипалася на окремі піщинки, які розвіяв вітер, що ставав дедалі сильнішим.

— Нічого не розумію, — пробурмотів Аксус. — Магія не може визначити, де перебуває Кво... так, наче його ніде немає.

— Якщо мій брат ховається від мене, вигадавши якусь дитячу витівку... — буркнула By. — Почекаємо, поки він нарешті візьметься за розум. А я поки що відправлю листа магу Івуну. Ми завжди зможемо використовувати людей для тих чи інших потреб. Немає сенсу заганяти цих нещасних в могилу.

8

Вдивляючись у небо над рівниною Чорного скла, Ґлік побачила крилатих істот, які кружляли далеко за межами досяжності стріл піщаних Лютих. На відміну від її прекрасної Арі, ці дикі ска не були поєднані сердечним зв'язком з нею, але дівчина все одно тягнулася до барвистих птахів-рептилій. Їй треба було попередити їх, щоб вони трималися подалі від невільницького табору. Її викрадачі ненавиділи невгамовних ска, називали їх шпигунами або маленькими драконами та одразу ж намагалися їх вбити.

Ґлік сягнула рукою в кишеню своїх подертих штанів, знайшла там синє перо Арі, яке пташка втратила, коли Люті спробували поцілити в неї стрілами. Нажаханій ска ледве вдалося втекти, після того як вона доставила таємне послання від королеви Пенди. Ховаючи руку від наглядачів, Ґлік погладила м'яку пір'їнку. Її серце й досі відчувало Арі. Одного дня Ґлік і всі ці нещасні в'язні знайдуть спосіб стати вільними.

Вкриті синцями і вкрай виснажені раби гарували під розсіяними променями ранкового сонця, добуваючи обсидіан із сплюндрованої магією землі, їм дозволяли використовувати зубила, кайла, дерев'яні молотки та клини, щоб розколювати застиглі калюжі маслянистої непроглядної темряви, після чого, обмотавши руки шматками тканини, вони носили уламки обсидіану до возів, що стояли неподалік. Ґлік стільки разів різала руки об ці уламки, що її шкіра була вкрита густою сіткою зі струпів і шрамів. Щоразу, коли кров з її ранок торкалася гострих, мов лезо, країв димчастого скла, у розум Ґлік потоком линули образи й видіння, які душили її й доводили до межі божевілля.

Воїни Лютих, сидячи верхи на масивних рептиліях і тримаючи в руках списи, пильнували в'язнів. Маг Івун важко походжав поміж людей, рявкаючи на них, щоб працювали швидше, а інші Люті час від часу роздавали трохи теплуватої води та іноді — шматки їжі.

Чет, Хоробра і товаришка Ґлік, працювала завзято, черпаючи сили радше в гніві, ніж у страху. Піщані Люті вважали, що всі викрадені ними люди радо долучаться до їхньої справи, як би викрадачі з ними не обходилися. Якщо Люті нібито були вищою расою, творцями людства, Ґлік не розуміла, чому вони такі тупі.

Ауґа притягнув порожній віз до ділянки, де велися розкопки, і похмурі робітники понесли до нього уламки димчастого скла, складаючи їх на дно воза. Ця бригада пропрацювала тут багато тижнів поспіль і вже відправила чимало вантажів магічного обсидіану королеві By, проте чорна рівнина все одно здавалася нескінченним його джерелом, велетенським шрамом на поверхні цих земель.

Під час стародавніх воєн Лютих тут було величезне поле бою, місце однієї з найкривавіших битв двох рас. Саме тут Ґлік бачила видіння: армії Лютих у розкішних обладунках, довжелезні шеренги ауґів і вовкоконей протиборчих сил. У центрі цієї долини розкинулося велетенське місто, де видатні маги створювали магічні машини, химерну зброю та дивовижні пристрої для боротьби з Оссусом. Але натомість Люті атакували одне одного. Маги в обложеному місті пустили в хід свою таємну зброю, викликавши потужну магію, призначену для вбивства великого дракона. Ця неймовірна й страшна сила спустошила всю долину, знищила незліченні тисячі людських солдатів, армії обох рас Лютих, а також ціле місто, залишивши тільки розплавлене й напоєне кров'ю скло, просякнуте магією.

Тепер, стоячи навколішки перед озером димчастого скла неправильної форми, Ґлік приготувалася вдарити по ньому киркою, яку тримала в руках, але раптом відчула запаморочення, намагаючись відігнати видіння, що маяло на периферії її зору і десь у глибинах розуму. Всередині кола. Поза колом.

Воїн-Лютий направив свого ауґу до Ґлік, і вона почула звук важких кроків рептилії.

— Ти. Працюй.

Ґлік машинально підняла кирку й удала, що продовжує добувати скло. Несподівано поруч опинилася Чет.

— Я їй допоможу.

Хоробра, нахилившись, вдарила киркою по поверхні димчастого скла. Від удару пішли нерівні тріщини, і вони вдвох стали діставати чорні уламки. Дівчина-сирота вдячно кивнула товаришці.

Обличчя Чет було вкрите синцями, на щоках і шиї виднілися струпи. Вона вовком глянула на воїна Лютих, що нависав над ними.

— Ми всі працюємо вже з останніх сил. Хіба ви не достатньо нас покарали?

— Ні, — відказав Лютий. — Ніколи не буде достатньо.

Після невдалої спроби втечі кілька днів тому з полоненими обходилися жорстоко. Декількох в'язнів було вбито, а кілька охоронців-Лютих загинули від рук втікачів. Полонених оточили, когось побили, а потім урізали пайку, але водночас вимагали, щоб вони видобували стільки ж димчастого скла, як і раніше. Ґлік, коли їй доводилося ковтати, щоразу відчувала в роті смак пилюки й крейди. Вони з Чет віднесли зібрані уламки обсидіану до возу та склали їх на інші шматки скла.