Кевин Андерсон – Боги і дракони (страница 10)
Маг Івун уважно подивлявся на робітників і оцінював, як швидко зростають стоси чорного скла у возі, нагадуючи Ґлік пасічника, що стежить за своїм вуликом.
— Коли віз наповниться, ви отримаєте свою пайку води та їжі.
Чорнороби, піднявши голови, з недовірою глянули на мага. У Ґлік забурчало в животі від самої лише згадки про їжу. Чет сердито зиркнула на Лютого.
І тоді Івун здивував їх.
— Вам знадобляться сили для подорожі. Ми залишаємо це місце. Королева By наказала мені повернутися до головного табору в каньйонах, де вам дадуть іншу роботу. Я наберу іншу групу робітників і відправлю їх сюди з магинею Горавою. — Він тримав свою висохлу руку біля грудей, але схожа на клішню кінцівка все більше марніла. Усихання, схоже, посилювалося, через те що маг втратив багато своєї магії.
— То ми вирушаємо додому? — не вірячи своїм вухам, радісно запитав один з робітників.
— Не додому! — гаркнула Чет. — Нас просто відправляють з однієї в'язниці в іншу.
— Ви існуєте для того, щоб виконувати все, чого забажають Люті, — заявив Івун. — Якби не ми, вашу расу ніколи б не було створено.
— Не чекайте від мене вдячності, — пробурмотіла, відвівши погляд, Чет.
Ґлік побачила, що над ними кружляє ще кілька ска, щасливих і вільних.
Дівчина подумала про Арі і сповнене надії повідомлення, яке Пенда надіслала їй через діамант «сльоза матері» на комірці ска. Пенда пообіцяла своїй названій сестрі, що спробує врятувати їх. Як-небудь.
Для самої Ґлік це була тоненька ниточка надії, але коли в людини немає нічого іншого, то й неможливе здається більш імовірним. Вона намалювала коло довкруж свого серця. «Початок є кінцем є початком».
Немає нічого неможливого, і вона переживе ще один день. Всі вони зможуть знайти вихід.
9
Коли Адан у супроводі загону вартових Стяга дістався Феллстаффа, він, здавалося, мав би відчути полегшення, побачивши міцні зовнішні стіни та величний замок, який здіймався в найвищій точці старого міста. Але з наближенням до головної брами ставало все очевиднішим, що над столицею Нортерри висить, немов дим, пелена скорботи.
Хоча Сінан тримав прапор високо, рухаючись на чолі кавалькади, люди не вибігали їм назустріч, щоб привітати Адана. Селяни працювали в полях, збираючи врожай пшениці, або зривали пізні фрукти в садах, але частенько поглядали нишком на міські мури та вдивлялися вдалину, наче готові будь-якої миті кинутися тікати.
Новина про прибуття короля Адана із супроводом швидко досягла міста, і охоронці на стіні подали їм знак заїжджати всередину. Ласіс, Хоробрий його дядька, виїхав їм назустріч і коротко кивнув на знак поваги.
— Королю Адане, ви прибули в непрості часі. Ходімо, я проведу вас у донжон, але не можу обіцяти, що Колланан вас прийме.
Занепокоєння Адана посилилося.
— Чому він зможе мене не прийняти? У нас нагальні новини.
— Вже надто багато нагальних новин. — Ласіс відвів погляд, наче якась невидима тверда рука стиснула йому серце. — Королева Тафіра мертва, її вбили Люті. На одне з наших міст напав конаґ Мандан. У нас війна з двома ворогами.
Почувши його слова, капітан Ельціор скрикнув у розпачі. Адан, пришпоривши коня, рушив уперед.
— Розкажи нам детальніше по дорозі до замку.
Адан дізнався про загрозу з боку крижаних Лютих, коли побував тут востаннє, але історія, яку розповів Ласіс, вразила його до глибини душі. Поки їхні коні ступали по вимощених вулицях міста, Адан мовчки розмірковував над розповіддю Хороброго, знаючи, що новини, які він привіз, зроблять ситуацію ще складнішою.
На подвір'ї обслуга замку займалася своїми справами з похмурою зосередженістю. Під час попередніх візитів Адан часто спостерігав, що слуги розмовляли поміж собою, коли прали одяг у баліях або чистили овочі. Тепер же ті, що не були зайняті замковими справами, билися на палицях і дерев'яних мечах, намагаючись підготуватися до майбутніх битв. Всі поводилися, як полохливі олені, що бояться кожної тіні, в якій може причаїтися хижак.
На стайні юнак Покл, якого Адан і Колл колись врятували неподалік від озера Бакал, взяв у них віжки. Гості спішилися і рушили за Ласісом до замку.
Адан нагадав собі, що привіз також і радісну новину — звістку про народження донечки. На мить він дозволив собі відчути тепло, уявивши Пенду та маленьку Оук. Можливо, його дядько зрадіє такій дещиці надії. Принаймні, це вже було щось...
Король Колланан Молот усамітнився у своїй тронній залі, щоб зануритися в роздуми, проте його думки лише безупинно кружляли в безпросвітному темному коловороті. Ревіння полум'я в каміні не могло розвіяти холод реальності. Поруч з його дерев'яним троном стояв порожній другий трон, який належав королеві Тафірі. Дружина завжди сиділа поруч, завжди давала поради, завжди любила його. Тепер, коли він залишився наодинці зі своїми думками й спогадами, йому ставало все більш моторошно у передчутті майбутніх подій.
Наодинці.
Перед троном на масивному столі лежали детальні мапи Нортерри, на яких були зображені всі вісім округів, численні міста й селища, відомі та ймовірні маршрути на схід через гори Хребет дракона. На інших мапах були показані дороги вздовж ріки Блакитноводої, пристані для річкових човнів і розташовані неподалік міста. На одній з мап було дуже приблизно зображено пустки далеко на півночі, які населяли крижані Люті. На офіційній мапі трьох королівств Колл вивчав місце злиття двох річок, клин землі, на якому стояв замок Конвери, де правив його схиблений небіж Мандан. Він позначив володіння лорда Кейда на горбистому північно-східному узбережжі, звідки прийшла армія безжальних нападників, які збиралися вирізати Янтон. Король бачив загрози з усіх боків.
Смолистий сучок на сосновій гілці голосно тріснув у каміні, змусивши Колла сахнутися. Він перебував на межі зриву вже багато тижнів поспіль... здавалося, вічно.
Почувши кроки в коридорі, він на мить заплющив очі, щоб зібратися з думками. Кожен відвідувач приносив погані новини, кожне донесення позбавляло його ще кількох доступних раніше можливостей і змушувало діяти певним чином... і кожна така дія вела до ще більш болючого вибору.
Але зараз не час залишатися осторонь. Після пережитих втрат серце короля заповнила порожнеча, але він все одно залишався королем Нортерри і не збирався нехтувати своїми обов'язками. Він був — і є — вершителем правосуддя для свого народу.
Колланан глибоко вдихнув, мимохіть погладив бороду так, як це полюбляла робити Тафіра, і розплющив очі. На мить королю здалося, що йому привиділося те, що він побачив.
Перед ним стояв Адан Старфолл, одягнений у дорожній одяг, а не в королівські шати. Він був вкритий пилюкою, а обличчя було сповнене скорботи й співчуття.
— Дядьку, я знаю.
Очі Колла зблиснули.
— Адане...
Коли він спробував підвестися з масивного трону, задубілі ноги нагадали йому про його вік, а горе і брак догляду за собою ще більше сповільнювали його рухи. Коллу було вже п'ятдесят, але він ніколи не мав наміру розслаблятися чи відходити від справ. Тепер сама лише думка про це нагадала йому, що він збирався зустріти старість разом з Тафірою в мирному королівстві, правлячи фермерами і мисливцями, шахтарями, ремісниками і селянами, єдиною турботою яких могла бути хіба що домашня сварка чи поодинокий розбійник. Спогади та почуття жалю сколихнулися всередині нього, мов густі тіні в темряві, але він відігнав їх від себе. Колл глибоко вдихнув, намагаючись заповнити порожнечу в грудях.
— Ох, Адане, мені стільки всього треба тобі розповісти. Не знаю, чи зможу я все це витримати.
Адан за кілька швидких кроків опинився біля трону, де, мов могутній дуб, застиг Колланан, і міцно обійняв дядька. Чоловіки розгойдувалися з боку в бік, не в змозі вимовити слова, які в них обох рвалися назовні.
— Не треба. Я вже знаю достатньо.
Коли Адан випустив дядька з обіймів, до них наблизилися Елліель і Тон, а за ними підійшов і мовчазний Ґант. Прибігла навіть вчена дівчина Шадрі, тримаючи в руках стос документів, наче вони були свого роду її бронею.
Колланан намагався пробитися крізь туман власного горя, поки нарешті його думки не прояснилися. Він раптом збагнув, що ще не пройшло достатньо часу для того, щоб його посланець дістався Баннрії з новинами про смерть Тафіри чи напад на Янтон, а отже Адан, вочевидь, приїхав з якоїсь іншої причини.
Колланан узяв свій бойовий молот, який тепер постійно тримав десь поблизу себе. Колись він висів на стіні як реліквія, яку король сподівався більше ніколи не брати до рук.
— Адане, чому ти приїхав? Розповідай.
— Через піщаних Лютих. Королева By відправила загін, щоб допомогти вам у битві на озері Бакал. — Він відвів очі, очевидно не договоривши всього.
— І вони таки допомогли, — визнав Колланан.
— Саме Тон зруйнував крижані стіни, — втрутилася Елліель, — навіть якщо піщані Люті й допомагали.
— А потім вони не залишилися нам допомагати, — прогарчав Колл. — Піщані Люті поїхали геть. Якби вони залишилися, можливо, Тафіра не...
— Кво та його воїни мали інше завдання, — похмуро відказав Адан. — Так, вони допомогли тобі на озері Бакал, однак їхньою справжньою метою було вистежити мою Пенду. Вона ховалася серед утауків, аби народити в безпеці.
Щоки Колла спалахнули жаром.
— Їм потрібна була твоя дружина?
— By хотіла нашу