Кевин Андерсон – Боги і дракони (страница 8)
— Якщо ви вирушаєте у справах Хоробрих, хіба ми всі не маємо теж їхати з вами? — запитала молодша дівчинка.
Онзу посміхнувся від думки, що бувалий старий учитель-Хоробрий під час протистояння з Уто буде виступати в супроводі зграйки дітей, але водночас він пишався їхньою відданістю.
— Я коли-небудь давав вам привід непокоїтися за мене? Хіба я коли-небудь програвав бій? — Учні похитали головами. — Тому не сумнівайтеся в мені й тепер.
Хоча по ранках після сну суглоби й м'язи в Онзу частенько боліли, все ж він залишався гнучким і спритним. Він наполегливо тренувався з дітьми, бо не міг дозволити собі ставати слабшим як боєць.
Коли його кінь був готовий, Онзу скочив у сідло так, ніби йому було не більше двадцяти років. Виїхавши із селища, він галопом помчав лісовими стежками, що пролягали через буковий ліс, поки не опинився біля потічка, вздовж якого ширша стежина вела до найближчого міста. Хоробрий бував там раз на один чи два місяці, щоб купити припасів, хоча чимало крамарів і ковалів просто віддавали йому все, що йому було потрібно. Вони не брали грошей, бо були раді, що Хоробрі поруч.
Щойно в'їхавши в місто, Онзу помітив якусь метушню на невеликій ринковій площі, де люди зібралися навколо якогось незнайомця, що виглядав розгубленим і спантеличеним. Молодик був одягнений у бруднувато-сірий одяг, а його кострубате біляве волосся виглядало так, наче він сам обрізав його тупим кинджалом. Незнайомець стояв, піднявши догори руки і благаючи селян відповісти на його запитання.
Онзу вразили очі цього чоловіка, що мали характерну мигдалеподібну форму, притаманну расі Хоробрих, хоча на ньому й не було традиційних чорних обладунків. Коли вчитель під'їхав ближче, незнайомець повернувся до нього, і стало видно татуювання, що спотворювало його обличчя. Онзу знав цей складний візерунок — знав надто добре.
Руна забуття.
Риси обличчя юнака були схожими на його власні, хоча й виглядали м'якшими. У Онзу перехопило подих, коли він зрозумів, хто перед ним, — це його власний зганьблений син. Ондер.
Молодий чоловік зрозумів, що перед ним учитель, проте більше він не пам'ятав нічого.
— Згляньтеся, прошу! — Він почав проштовхуватися до Онзу повз селян. — Ви перший Хоробрий, якого я зустрів. Ніхто не хоче допомогти мені чи бодай щось пояснити. Хтось сказав, що поблизу розташоване тренувальне селище, це правда? Я прийшов сюди, сподіваючись... сподіваючись, що...
— У селищі тобі робити нічого, — різко відказав Онзу. Не спішившись, він дивився згори на зганьбленого юнака. — Не шукай Хоробрих. Цієї частини тебе більше не існує. Будуй своє життя наново, створюй новий спадок.
— Вони говорили те саме. — Ондер торкнувся свого обличчя. — Але через цей знак я не знаю, що насправді сталося. Мені відомо тільки те, що мені сказали. — Він засунув руку в кишеню туніки й дістав брудний, весь у плямах аркуш паперу. — Це лист, підписаний Хоробрим на ймення Уто. Він стверджує, що я боягуз, що я втік від божка і що через це мене позбавили моєї справи, мого імені, мого минулого... всього. — Його обличчя зблідло. — Я цього не пам'ятаю. — Молодий чоловік подивився вгору на вчителя. — Невже я дійсно міг таке вчинити?
— Так, — кинув Онзу. — Так, ти це зробив. Це сталося в місті Міррабай. Його атакували ішаранські нападники, вони привезли свого божка. Ви з Уто билися проти нього, але ти покинув Уто і втік, залишивши його самого протистояти чудовиську.
— Ні, — простогнав юнак. — Я не міг би цього зробити. Чому я таке скоїв?
— Бо ти злякався. — У голосі Онзу не було милосердя. — Правдивість цієї історії підтвердили багато свідків.
Селяни стояли осторонь, дослухаючись до їхньої розмови і перешіптуючись.
— Що мені зробити, щоб це виправити? — благав Ондер. — Як спокутувати свою провину? Я зроблю все, що завгодно.
— Ти вже довів, що не зробиш
— Я навіть не пам'ятаю цього!
— Ти не пам'ятаєш, що ти зробив? — накинувся на нього Онзу. — Чи ти не пам'ятаєш свій обов'язок? Що саме ти не пам'ятаєш?
— Я докладу більше зусиль. Хіба ви не можете мені допомогти? Не можете мене навчати?
Слова вчителя вдарили молодого чоловіка, мов батіг.
— Я вже колись навчав тебе, і ти мене підвів.
Молодий чоловік поглянув на лист, який стискав у руці.
— Якщо я не пам'ятаю цього, то як я можу бути тим самим чоловіком? — Його голос урвався. — Навіть якщо це правда, як ви можете судити про мене по найгіршій помилці, яку я вчинив за все своє життя? По одному-єдиному випадку? Як це може бути свідченням честі Хороброго?
Онзу поборов зневагу всередині себе й опанував свій гнів. Він приїхав сюди, щоб купити їжу та припаси, знайти домівки для своїх юних учнів і розповісти людям, що він вирушає у важливу подорож. Однак тепер, коли вчитель зустрів свого зганьбленого сина, його думки стали розповзатися в різні боки, немов зотлілі нитки в старій ковдрі. Він пригадав слова, промовлені його вчителем багато десятиліть тому.
— Після того, як я закінчу свої справи в цьому місті, у мене буде завдання для тебе. — неохоче сказав Онзу, зітхнувши. — Можливо, ти саме та людина, яка зможе виконати обов'язок Хороброго, який не під силу нікому іншому.
Молодий чоловік не зводив з нього погляду, і в його очах засвітилася надія.
— Ви зробите це, навіть попри те, що Уто затаврував мене як боягуза?
Гостре лезо люті пронизало Онзу.
— Уто скоїв злочини набагато гірші за всі твої разом узяті.
7
Огорнута хвилями спеки, оточена примарними міражами, королева піщаних Лютих пильно вдивлялася у безводну пустельну порожнечу. Роздратована та знуджена в очікуванні кінця світу й винагороди для свого народу, By обмірковувала свій наступний крок. Їй не терпілося розпочати напад на своїх ворогів — крижаних Лютих.
Її воїни та маги, володіючи зброєю та магією, були смертельно небезпечними, проте By мала ще й таємну перевагу — армію короля Адана, яку вона забезпечувала могутньою зброєю з димчастого скла. By розраховувала, що в її розпорядженні буде достатньо людських військ, щоб завдати серйозної шкоди ворогам. А після перемоги над крижаними Лютими By та її армія зможуть розбудити дракона, як і заповідав їм Кур. Після тисячоліть очікування кінець світу неминуче настане.
Але наразі By доводилося чекати у своєму пісковиковому палаці — і їй вже уривався терпець. Кво, її брат, вирушив на північ із загоном магів та воїнів, щоб допомогти королю Колланану в боротьбі з крижаними Лютими, хоча справжнім завданням Кво було знайти вагітну дружину Адана, яка знехтувала запрошенням By. Сама By ще не знала, що робитиме з людським немовлям, проте, можливо, вона могла б використати його, щоб домогтися покори від короля Адана. Гарний молодий король часто виявляв упертість.
Королева стиснула вуста, її обличчя спохмурніло. Брата не було вже досить давно, і вона досі не отримала від нього жодної звістки. Він завжди був сам по собі і, крім того, дуже легко відволікався на що завгодно, а він потрібен їй тут, щоб допомагати в справжній війні.
Силою думки By змінила форму башти й розширила балкон за допомогою струменів шиплячого піску, пройшовшись по масивних опорних колонах і створивши з них більш витончені арки. Завдяки цьому їй відкрився вид на похмурі вулканічні гори з чорними вершинами, схожими на обламані зуби. Пилові смерчі й вихори піску танцювали над пустелею.
Її маги практикувалися викликати залишки магії з виснаженої землі. Вони ставали все більш вправними і вже виглядали готовими розбити армію крижаних Лютих і позбавити від них світ. Під прапором By Люті пронесуться по всій землі, мов руйнівний піщаний смерч. Це будуть славні дні!
Хай би тільки її брат вже більше не барився і нарешті повернувся.
By відчувала заспокійливий запах піску та спеки. Її довге золотаве волосся було ніби зіткане з ниток яскравого сонячного світла. А її очі кольору міді виблискували, коли вона спостерігала за маневрами своїх воїнів посеред пустелі. Озброєні списами й мечами бійці верхи на ауґах сформували кавалерійські загони, і королева планувала значно збільшити власні сили за допомогою армії Судерри. Таким військом був би вражений навіть сам Кур.
Її думки перервав грубуватий голос.
— Я повинен поговорити з вами, моя королево. — By впізнала хрипкий голос свого головного мага Аксуса. — Мене непокоїть людський табір рабів, і ви повинні зважити на це.
Королева підняла брови.
— О, я повинна? — Зараз By піддражнювала мага, але будь-якої миті вона могла розгніватися не на жарт.
Аксус залишився стояти у дверях башти, анітрохи не злякавшись і не знітившись. То був високий худорлявий чоловік з лисою, мов гладкий валун, головою. На ньому була мантія з іржаво-червоної шкіри, вкрита пігментами, виділеними з крові тих, хто помер у муках.
— Я ніколи не боявся висловлювати вам свою думку. Саме цього ви від мене вимагали.
— Часом мене це дратує.
— І все ж ви повинні мене вислухати, — продовжував наполягати маг.
— Про що саме? Ти весь час торочиш про цих людей і про їхній добробут.
— Вони є ресурсом, який не варто безглуздо марнувати. — Аксус сховав руки у вишитих рунами рукавах мантії. — Люди швидко розмножуються. Саме тому вони змогли успішно відбудувати світ навіть після наших воєн. Вони вижили, зайняли своє місце у світі і поновили свою чисельність, поки ми відновлювалися, поринувши на тисячоліття в заклинальний сон.