Кевин Андерсон – Боги і дракони (страница 7)

Задоволена Маґда всміхнулася.

— Якщо твої кораблі доставлять нас туди, мої гетррени зроблять все інше.

Кловус з радістю дав на то своє благословення.

У таємній кімнаті під палацом застогнала емпра Ілуріс. Вона спробувала сісти, але її тіло, як їй здалося, було зроблене із сухих патичків і паперу. Її думки повнилися привидами, шепотінням, порожнечею. Коли вона кліпнула, то побачила тільки темряву, яка помалу стала заповнюватися жовто-помаранчевим світлом свічок. У вухах гуділо, але замість відлуння у власній голові емпра почала чути реальні голоси навколо. Вона почувала себе такою слабкою!

Одне з облич, які схилилися над нею, належало юній дівчині з впалими щоками та темними колами під очима. Дівчина здавалася знайомою, проте Ілуріс не могла пригадати її ім'я.

У спалаху спогадів їй привиділося, як ця розбишака видирається нагору по ґратах, намагаючись проникнути в її королівські покої в... окрузі Прірарі? Точно, у маєтку губернатора. Ця дівчина наполягала на розмові з емпрою.

Семі! Так, її звати Семі.

Після цього спогаду в пам'яті залишався великий провал, проте емпра зрозуміла, що в її житті відбувалося набагато більше подій. Трохи згодом з глибин розуму виринули назовні інші подробиці. Вона пригадала, що взяла цю дівчину під свою опіку, розмовляла з нею про правління Ішарою.

— Емпро, ви прийшли до тями! Восе, принеси їй води!

Чоловік у потьмянілих золотих обладунках та засмальцьованому червоному плащі нахилився до її ліжка, простягаючи чашку теплуватої води. Ілуріс згадала свою Яструбину варту, впізнала красиві риси цього чоловіка та його кривуватий, колись давно зламаний ніс — це був каптані Вос.

Емпра сьорбнула води, зробивши тільки один ковток, а потім відштовхнула чашку. Голова розколювалася від болю, ніби тріщини на черепі й досі не зажили.

Вона пригадала, що вдарилася головою, перш ніж усе навкруги стало чорним і холодним. Вона билася в якомусь місці... на неї напав чоловік, схожий на Хороброго конаґа Конндура, але то був не він. Ще був вогонь, і риси того чоловіка змінилися...

Раптова хвиля страху змусила емпру здригнутися, коли вона згадала бійку в зачиненій кімнаті на острові Фулкор. Штормова ніч... якийсь чоловік хотів її вбити, і вона пригадала ще дещо — спалах сили. Невидима сила постала з повітря — і з її серця. А потім емпра спіткнулася і впала, поринувши в оглушливий вир болю та чорноти.

— Де? — видихнула вона, ще не в змозі вимовляти слова. Потім знову ковтнула води, дозволяючи рідині змочити горло. — Чому?

Семі й Вос були поруч, вони обіймали й торкалися її, наче намагаючись переконатися, що це справді Ілуріс.

— Ми так непокоїлися, Матір, — простогнав Вос. — Ми захищали вас.

— Ви лежали при смерті багато-багато тижнів, — поспіхом додала Семі. — Верховний жрець Кловус намагався вас убити. Він захопив владу в Ішарі.

— Або думає, що захопив, — заперечив Вос. — Але тепер ви зможете повернутися.

Інші бійці Яструбиної варти підійшли ближче, дивлячись на емпру з любов'ю, але водночас сповнені вбивчого гніву й готові виступити проти зрадників, через яких емпра опинилася тут у такому стані. Вони виглядали занедбаними, неголеними, зовсім не схожими на тих гордовитих і славних вартових, якими вона їх пам'ятала.

— Що... сталося? — Запитання було вкрай широким і вимагало багатьох відповідей.

Тепер Ілуріс могла бачити більше. Повернувши голову, вона зрозуміла, що перебуває в погано освітленій кімнаті з кам'яними стінами. Люди, що скупчилися тут, виглядали схожими на втікачів від страшного шторму.

Семі пояснила, що відбулося тієї ночі на острові Фулкор і де Ілуріс тепер. Багато з того, що розповідала дівчина, не мало для емпри жодного сенсу. Вона намагалася розкласти сказане по комірках власних спогадів, але їй бракувало багатьох великих шматків, наче її пам'ять стала схожою на будівлю зі зруйнованими стінами й вибитими вікнами.

Відчуваючи сильну слабкість, Ілуріс хотіла знову прилягти, однак змушувала себе сидіти. Якщо вірити словам Семі та Воса, вона й так надто довго пролежала. Їй потрібно залишатися при тямі.

Силкуючись знову зібрати власні думки докупи, Ілуріс раптом відчула дивовижну хвилю сили, схожу на прохолодний свіжий вітерець після літнього дощу. Вона примружила очі, намагаючись зосередитися, щоб зрозуміти, звідки взявся цей невидимий потік життя. Перед її зором мерехтіло надто багато образів і відсвітів, проте їй вдалося помітити неясну пульсацію в повітрі, від якої линуло тепло, сила й підтримка. Ця сутність здавалася... живою й наділеною почуттями.

Емпра простягнула худу руку й зігнула пальці, ніби підкликаючи це до себе. Повітря навколо неї пішло брижами.

— Що це?

Обличчя Семі спалахнуло від радісного здивування. Вона зробила крок назад і теж простягнула руки, наче пробуючи надати форми потокам невидимої сили навколо себе.

— Ми думаємо, що це ще один божок. Люди моляться за вас щодня. Їхні пожертви, їхні думки, їхня віра створили щось цілковито нове. Це...

— Це ваш захисник, Матір, — втрутився каптані Вос. — Так само, як і бійці Яструбиної варти. Ми чекали, поки ви прокинетеся, проте якщо чекатимемо ще довше, то цілком напевно втратимо місто й усю державу. Час настав. Ви повинні повернутися до свого народу. Покажіть йому, що ви живі.

— Ми шукали союзників на вулицях, — додала Семі, — пустили поголос надії, але ми мусимо відновити ваше здоров'я та силу. — Вона важко ковтнула. — Просто зараз люди побачать, що від вас колишньої жевріє тільки вогник.

— Я зроблю те, що повинна, — твердо промовила Ілуріс, все ще намагаючись зрозуміти, що відбувається. Вона стиснула руку Семі. — Але в мене для тебе теж чимало справ, дитино.

6

У тренувальному селищі Хоробрих учитель Онзу наставляв своїх підопічних, дітей-напівкровок, які, вирісши, стануть одного дня сміливими паладинами, що мандруватимуть різними королівствами, або ж відданими бійцями на службі у можновладців. Онзу відповідав за цих учнів, і він формував з них справжніх Хоробрих.

Він навчав їх технікам ведення бою, випробовував їх зброєю і, що найголовніше, прищеплював їм саму суть поняття честі, яке є фундаментальним для кожного Хороброго. Честь була такою ж невід'ємною частиною їхньої особистості, як кров Лютих, що текла в їхніх жилах. Кожна людина в усіх трьох королівствах знала про непохитну відданість Хоробрих так само, як знала, що сонце сходить вранці і заходить за обрій увечері.

Уто зрадив усе, що уособлювали собою Хоробрі, і він зробив це знову, знову й знову.

Онзу стояв перед своїми учнями, готуючи їх до того, що йому належало зробити. Найстарший з них, жилавий хлопчина дванадцяти років на ім'я Ріґґ, був швидким, наче кіт, але його вроджена чутливість змушувала його вагатися перед тим, як завдати болю іншому. Коли Ріґґ підросте, він зрозуміє, що іноді біль буває необхідним.

Так само, як і той біль, який зараз відчував у своєму серці вчитель Онзу.

Поки старий воїн вдивлявся у своїх учнів, вони чекали в сторожкій тиші, побоюючись того, що скаже їхній учитель.

— Моє покликання — залишатися тут і тренувати вас. Я пожертвував своїм служінням зовнішньому світові, щоб підготувати більше Хоробрих, які захищатимуть Співдружність. А тепер навіть це покликання... — Він похитав чисто виголеною головою.

Учні були слухняними, навіть наймолодші з них. Вони стояли струнко, не ворухнувшись, адже за багато років Онзу навчив їх не звертати уваги на все, що може їх відволікати. Коли вчитель говорив, вони ловили кожне його слово.

Але як їм розповісти ті страшні речі, про які він дізнався?

Уто зрікся свого обов'язку, порушив свою клятву. Він зрадив Елліель, свою товаришку-Хоробру, змусивши її страждати від наслідків вигаданих злочинів тільки для того, щоби приховати незаконні діяння вельможі. Уто одноосібно призначив Хоробрій найгірше покарання, яке тільки могло чекати на неї: він стер її пам'ять, сказав їй, що вона скоїла жахливі злочини, і залишив її, знеславлену, страждати від усвідомлення провини... і все це для того, щоб замести сліди чужих злодіянь.

Однак це було ще не все. Сподіваючись знайти пояснення, Онзу застосував рідкісну магію, щоб дізнатися все, що насправді скоїв Уто. Саме тоді старий вчитель викрив найстрашнішу і найбільшу зраду свого найкращого учня: Уто власноруч убив конаґа Конндура й залишив на місці вбивства облудні докази, щоб спровокувати війну з Ішарою.

Хоробрі так не чинять. Дії Уто демонстрували повну відсутність честі. Його дії підривали саму основу цінностей і репутації раси Хоробрих.

Оскільки Уто був учнем Онзу, вчитель був зобов'язаний взяти на себе цю справу. Цей обов'язок був вищий за його присягу навчати своїх підопічних. Один цей безчесний учень, Хоробрий на службі в самого конаґа Мандана, міг заподіяти більше шкоди, аніж могли би принести користі всі ці учні.

Він повідомив своїм підопічним, що він повинен зробити.

— Перш ніж покинути вас, я підготую все необхідне. Сусіднє містечко прихистить вас, поки в цьому буде потреба.

— Ми захистимо місто, якщо на нього нападуть, — запевнив дванадцятирічний хлопець, шанобливо вклонившись.

— Молодець, хлопче. Сідлай мого коня. Я поїду до міста, домовлюся про все та заплачу за ваше проживання. Вам не слід переживати через мою відсутність.

— Ми не переживаємо, — відказав Ріґґ. Він явно ставав їхнім лідером.