Кевин Андерсон – Боги і дракони (страница 89)

Коли вогонь став підніматися вгору, вперед вийшов один з утауків. Він був одягнений у золотисті й коричневі кольори клану Томахів.

— Гейл Орр був моїм другом. Ми разом їздили верхи, коли були молодими. Ми ловили диких коней і потім відводили їх на ринок. — Старший чоловік посміхнувся. — Якось один кінь вкусив його за плече.

Ще один чоловік теж вийшов уперед.

— Гейл і я разом вирушили в похід, коли ще тільки вчилися жити самостійно. Одного разу я приготував тушковане м'ясо на вогнищі і саме додавав до нього гострий перець, коли Гейл розповів дуже смішний жарт. Я так реготав, що випадково всипав занадто багато перцю в його миску. Я нічого йому не сказав, а він... — Його голос зірвався. — Він таки з'їв усю свою порцію, з цим лютим перцем, просто як вияв ввічливості. Його обличчя почервоніло, піт капав у миску, але він і слова поганого мені не сказав. Однак він більше не дозволяв мені готувати до самого кінця нашої подорожі. — Чоловік опустив очі. — Відтоді я не їм гострий перець.

Третій чоловік зібрався з духом і теж підійшов до вогнища.

— Я знав Гейла Орра. Я... це я викликав його на бій на ножах. Я тоді виграв. — Він відвів погляд, почервонівши від сорому. — Після нашого бою він втратив руку.

— Це була удача утаука, — мовила Пенда. — Того разу йому не пощастило.

Балансуючи на плечі Ґлік, Арі змахнула своїми сапфіровими крилами. Вогонь розгорався все сильніше, і тепер заговорила дівчинка-сирота.

— У мене немає батька, але Гейл Орр був мені як батько. Одного разу він навіть насварив мене. — Вона посміхнулася. — Чого ще може бажати донька?

Пенда відповіла з ледь помітною посмішкою.

— Чого ще може бажати донька?

Загалом дев'ятнадцять утауків розповіли про свої спогади, описуючи різні частини спадщини Гейла Орра, а тим часом вогонь поховального багаття підіймався все вище, поступово поглинаючи його тіло. Врешті-решт вогонь вигорів до вугілля, залишивши горбик попелу. Здавалося, що це тривало дуже довго, але поки утауки продовжували розказувати історію за історією, Пенді не хотілося, щоб усе це закінчувалося.

Нарешті, через багато годин, коли сонце сховалося за пагорбами, вона попросила кількох утауків зібрати попіл у спеціальний шкіряний мішок.

— Початок є кінцем є початком, — сказала Пенда. Тримаючи на руках дитину, вона разом із Ґлік рушила назад до замку.

Ґлік раптом прокинулася посеред ночі у своїй спальні, вся в поту. Її ска з пронизливими криками носилася по замкненій кімнаті, намагаючись втекти з неї. Дівчина сіла в ліжку, кліпаючи очима, але свою кімнату вона не бачила. Натомість у неї перед очима стояло кошмарне видіння. Щось відбувалося — або мало відбутися — на рівнині Чорного скла. Це місце було центром сили, воно кликало, воно попереджало.

Чет, що влаштувалася в сусідній кімнаті, загупала у двері Ґлік, потім вибила їх ногою і увірвалася всередину. Вона побачила, що дівчину всю трясе.

— Тобі нічого не загрожує. Це був лише сон.

— Це не просто сон! Я ніколи не прокидаюся від того, що є просто сном.

Арі билася крилами в кам'яні стіни, така ж збентежена й збуджена, як і її хазяйка. Ґлік підкликала пташку до себе, намагаючись її заспокоїти.

— Я знову була на тій рівнині димчастого скла. — Вона поглянула на свою подругу-Хоробру й потягнулася до маленького столика біля ліжка, І на якому лежав обсидіановий ніж, його руків'я було обмотане шкірою, під якою ховалося синє перо ска. — Згадай, остання група робітників усе ще там, вони все ще раби.

Вираз обличчя Чет спохмурнів.

— Я пам'ятаю, як вони відправилися туди. Залишився тільки один невільничий табір. Думаєш, магиня Горава досі там? Це те, що ти відчуваєш, — якесь вивільнення магії?

— Якщо бранці все ще там, ми маємо їх звільнити. Ми можемо зробити це зараз! Але... але це не те, що я відчула. — Ґлік провела пальцем по центру грудей. — Всередині кола, поза колом. Я відчула щось дуже далеко за межами кола, щось, чого я не розумію.

Ґлік привиділося око величезної зловісної рептилії, яке шпигує за світом, але вона також відчула і якусь іншу незриму страхітливу присутність.

— Там була якась сила... сила, якої достатньо, щоб знищити світ.

— Тут, у Баннрії, тобі нічого не загрожує. Я обіцяю, що захищу тебе.

Не варто так непокоїтися.

— Річ не тільки в тому, щоб захистити мене! Там зосередилося так багато темряви й злоби. Треба вивести звідти тих людей. І... — Її зуби цокотіли. Ґлік кілька разів повільно вдихнула повітря, щоб примусити себе заспокоїтися. — І це місце кличе мене. Я повинна повернутися туди.

— Звучить так, ніби я маю тримати тебе якомога далі від нього, — мовила Чет.

— Я знаю те, що знаю, — наполягала дівчина, піднімаючись з ліжка. — Звільнення тих рабів — достатня причина, хіба ні? Вони такі самі, як ми!

— Ми можемо взяти загін вартових Стяга й поїхати разом, — почувся голос Пенди з порога, де вона, як виявилося, стояла, слухаючи їхню розмову. — Ми говорили про це раніше, і це мій обов'язок як королеви Судерри. Ми повинні були вирушити туди ще кілька днів тому, але Люті... і мій батько.

Ґлік опустила голову і обхопила її руками.

— Кра, я не розумію, чому мушу туди їхати, але я це знаю. Просто знаю! Я бачила велетенських чудовиськ і очі дракона.

— Тоді вирушаймо. Загону вартових Стяга та однієї Хороброї повинно бути цілком достатньо, щоб впоратися з таким маленьким табором, — сказала Чет. — Але я не знаю, що робити з велетенськими чудовиськами і очима дракона.

— Я поїду з вами, — мовила Пенда, і її обличчя спохмурніло. — У мене є прах мого батька. Я розвію його по дорозі. Думаю, він хотів би опинитися десь серед вільних степів, де кочують всі племена.

Арі нарешті заспокоїлася настільки, що знову вмостилася на плечі Ґлік. Ска легенько смикала її темне волосся, а дівчина гладила синє пір'ячко.

Заговорила Чет, стишивши голос.

— Я ніколи не хотіла повертатися туди знову — ніколи.

— Цього разу все буде інакше, — запевнила її Ґлік, не маючи на увазі, що буде краще. Вона відчула якусь могутню боротьбу всередині своєї свідомості і міцно заплющила очі, поринувши в мерехтливі примарні видіння.

79

Відпочивши кілька днів в хижці заклиначки вітру, жрець Ерікал відчув, що набрався достатньо сил, щоб супроводжувати стару до Віндгеда. Мешканці містечка зацікавлено розглядали його. Ерікал розумів, що колір його волосся і шкіри відрізняється від їхніх, а риси обличчя явно видають у ньому ішаранця, але місцеві, очевидно, не знали, як виглядають ішаранці. Ерікал намагався ніяк не підкреслювати свою відмінність від них. Рибалки, власники таверн і ремісники просто зійшлися на тому, що він родом з якихось далеких країв.

Сетор, міський голова, порозвішував сплутані рибальські сіті на стояки біля води і тепер ретельно розбирав та лагодив мотузки, з яких вони були сплетені. Ерікал запам'ятав цього чоловіка, бо той був головним у групі рятівників, що знайшли його на кам'янистому березі. Сетор майже кожен день проводив у морі на своєму рибальському човні, проте раз на тиждень виділяв кілька годин на те, щоб перебирати, розплутувати й ремонтувати свої сіті.

Ерікал і Мистія, повертаючись до її хатини на мисі, зупинилися поговорити з міським головою. Сетор підняв брови, розглядаючи чужинця.

— Ти досі нічого не згадав?

— Лише кілька якихось картинок, ото й усе. — Ерікал відвів погляд. — Жодних деталей. Я певен, що моє старе життя не було дуже вже цікавим.

Міський голова смикнув за один з кінців сітки, що збилася в тугий клубок, і йому нарешті вдалося її розплутати. Він провадив далі доброзичливим тоном.

— Тоді ми самі вигадаємо відповіді, щоб це більше не було таємницею.

Жрець відчув у повітрі легеньку, мов серпанок, божкиню, що ніжно торкалася його зсередини, випромінюючи енергію любові. Ерікал знав, що ніхто з місцевих не в змозі помітити її.

— З нетерпінням чекатиму, що ви придумаєте, — відказав він з усмішкою.

Стара заклиначка вітру дала йому нести провізію, яку купила в місті: пакунок борошна й дві цибулини, а ще пару ножів, які вона нагострила на точильному крузі. Сама Мистія несла мішечок свіжих зелених мідій, які, повернувшись додому, збиралася загорнути в морські водорості і потім запекти на вугіллі.

У відкритому морі, вдалині від невеликої міської гавані, Ерікал побачив рибальські човни, що відходили для риболовлі подалі від берега, туди, де водилися косяки сріблястих риб. Із корчми на березі долинали гучні співи, хоча був лише полудень.

Ерікал був зачудований тим, що бачив. Ця земля так сильно відрізнялася від Ішари! Верховний жрець Кловус змусив людей повірити, що старий світ — це спустошений край, позбавлений магії, де безбожники ведуть жалюгідне похмуре існування. На свій подив, Ерікал зрозумів, що йому подобаються ці люди.

Він збагнув, що місцеві жителі зовсім не зобов'язані були рятувати його. Що Мистія не зобов'язана була давати йому їжу й притулок, лікувати його рани. Мешканці Віндгеда не виказували якоїсь упередженої ненависті до ішаранців, як він очікував. Натомість вони жили своїм життям і переймалися своїми повсякденними справами.

Його божкиня була зараз дуже далеко від своїх вірян і тієї сили, якою живили її їхні щирі пожертви, проте Ерікал відчував, що божественна сутність теж полюбила це місце. А ще жрець дуже зрадів, відчувши, що вкрай ослабла божкиня потроху стає сильнішою.