Кевин Андерсон – Боги і дракони (страница 91)

Ерікал стояв перед ними з порожніми руками. У нього не було жодної зброї, окрім його божкині.

Коли Маґда кинулася на нього, божкиня, зібравши залишки своєї сили, роздалася вшир і вдарила у відповідь. Нематеріальне божество, розлетівшись на кольорові друзки веселкового скла, перетворилося на невидиму бурю, зіткану із завиваючих вітрів, ставши тією жорстокою силою, яку очільниця варварів раніше вже використала проти флоту Співдружності, — і цю жорсткість породила сама ж Маґда.

Тоді прірарська божкиня навчилася вбивати і руйнувати, і зараз вона використала ці вміння, щоб роздирати на шматки гетрренів, які наближалися до неї. Несамовита божкиня виплеснула всю свою лють і руйнівні сили, які гетррени вклали в неї своєю власного жертовною кров'ю.

Ерікал не міг керувати божкинею, не міг контролювати її, проте його власні думки та емоції теж виривалися назовні. Божество ринуло до нападників і, підхоплюючи їх, ламало їм руки й ноги, гатило їхніми тілами об землю. Невидимий невблаганний вітер розбивав черепи гетрренів, і вони лопалися, мов гнилі плоди. Божественна сутність жбурляла тіла варварів на всі боки, наче то були пошарпані ватяні ляльки.

Сама Маґда щось горлала, розмахуючи масивною палицею. Вона завила, скреготнула заточеними зубами і з усім своїм безмежним нахабством кинулася на божкиню. Вона атакувала її, так ніби могла знищити мерехтливе божество самою лише силою своєї волі. Вона молотила палицею незримий вихор, марно намагаючись розтрощити його.

Але божкиня зламала навпіл її кийок і вирвала з рук Маґди його загострений уламок. Варварка безперестанно ревіла, розмахуючи тепер кулаками, і тоді божкиня увігнала гострий кінець палиці, немов кілок, у її товсті груди.

У Маґди крізь зуби хлинула кров, і вона вчепилася в цей кілок своїми схожими на кігті пальцями. Божкиня підняла її в повітря, і варварка зависла над землею, безпорадно бовтаючи й смикаючи руками та ногами, але все ще намагаючись вчепитися у свою невидиму супротивницю.

Різким поривом вітру божественна сутність зламала очільниці варварів шию і стала крутити її голову, аж поки не вивернула її лицем назад. Бездиханна закривавлена туша Маґди безформною купою гримнулася на землю.

Це видовище приголомшило тих небагатьох гетрренів, які ще залишалися в живих. Одні кинулися тікати в бік пагорбів, інші ринули вперед у ще одній спробі вбити Ерікала, але божкиня, використавши останні крихти сили, розчавила всіх нападників, наче то була дрібна комашня.

Невдовзі всі вони були мертві, а Ерікал застиг на місці і, задихаючись, схлипував, хоча в нього на тілі не було жодної подряпини. Ніхто з інших захисників Віндгеда теж не постраждав.

Жрець, якого охопив страшний розпач, побачив, що іскра божкині, яка мерехтіла в повітрі, стала дуже слабкою. Його дорогоцінна божкиня, опинившись так далеко від дому, так далеко від своїх вірян, витратила всі свої сили до останньої краплі, щоб врятувати його і захистити місто, яке стало для нього таким важливим.

Ерікал, якого всього трясло, почувався більш виснаженим і слабким, ніж тоді, коли вперше прийшов до тями на кам'янистому узбережжі. Його обожнювана божкиня тепер відчувалася як дотик напівпрозорої легенької пір'їнки, як ледь помітне коливання вітерцю, що злегка куйовдив його волосся.

Божкиня підлетіла до нього, немов останній веселковий подих, і закружляла навколо, з любов'ю обіймаючи його, обіймаючи востаннє. Ерікал з гарячковим поспіхом роззирнувся довкола, намагаючись знайти ніж, щоб пролити трохи крові, принести жертву і зберегти божкині життя. Але інші захисники стояли надто далеко, тому він кинувся дряпати собі руку нігтями, але так і не зміг добути крові до того, як вона згасла.

Її незриме єство розлетілося на крихітні часточки, які, мов краплинки туману під променями ранкового сонця, розсіялися в повітрі й опустилися на землю.

Можливо, подумав Ерікал, вона трохи наповнить своєю магією цей втомлений старий світ.

80

Рухаючись вузькими гірськими дорогами та ледь помітними стежками, перетинаючи просторі долини, Колланан і Ласіс мчали назустріч армії Лютих. Колл ще ніколи в житті не гнав Шторма так сильно, навіть тоді, коли він нісся додому після того, як виявив крижаних Лютих у містечку Лейк Бакал, де вони заморозили на смерть всіх мешканців. Він ніколи не зможе забути тіло маленького хлопчика, вкрите льодом і снігом, його маленьку ручку, що стискала різьблену дерев'яну свинку...

Це був не Бірч, а, мабуть, один з його друзів, якого в одну мить заморозили безжальні крижані Люті...

Тепер Колл мав нове свідчення того, що Бірч живий! Раніше він двічі намагався врятувати хлопчика і обидва рази зазнав невдачі, а його спроби тільки роз'ярили крижаних Лютих. Коллу ніяк не вдавалося відігнати від себе образ прив'язаної до дерева Тафіри, якій перерізали горло мстиві воїни Лютих.

Чи можна було сподіватися, що Бірч зможе вижити серед них?

Колланан, хоч і зневірившись у цьому, ніколи не здавався остаточно, але разом з тим не бачив жодної можливості визволити свого онука. Однак тепер у нього знову з'явилася іскра надії. Якщо він увірветься до табору Лютих, то йому, можливо, хоча б вдасться побачити Бірча востаннє.

Поруч з королем скакав Ласіс. Вони зрідка зупинялися, щоб напоїти коней зі струмків, а самі їли, не сходячи з сідла, і відпочивали не більше години щовечора. Колл, якби міг, не зупинявся б, доки б не впав із сідла, а Хоробрий був такий міцний, що міг би їхати взагалі без зупинок, проте вони слідкували за тим, щоб не загнати до смерті коней. Попереду на них чекала ще довга подорож, а потім вони мали зустрітися віч-на-віч із Лютими.

— Я битимуся разом з вами, мій королю, — мовив Ласіс, — і захищатиму вас до останнього подиху. Мій найголовніший обов'язок — врятувати Бірча й зберегти йому життя. — Він провів пальцями по тонкому білому шраму на шиї. — Але якщо буде така можливість, я збираюся вбити королеву Онн за те, що вона зробила зі мною.

— Шкода, що її можна вбити лише один раз, — відказав Колланан, знаючи, що безсердечна королева винна у вбивстві Тафіри не менше, ніж Мандан та його підступні охоронці. Як багато загинуло рідних і близьких йому людей, і разом з ними щоразу вмирала якась частина його душі.

Вони натрапили на величезне військо швидше, ніж цього очікували. Крижані та піщані Люті сунули по землі нестримним потоком, прямуючи до гір Хребет дракона. На заході сонця двоє чоловіків піднялися на вершину пагорба і побачили розлогий військовий табір, у якому Люті зупинилися на нічліг.

Затінивши очі долонею, Колл оглядав ряди воїнів, тисячі й тисячі представників древньої раси. Він помітив розкішне шатро, що виділялося серед інших наметів та куренів, і зрозумів, що саме там розташувалася їхня королева.

— Іншим разом, — міркував вголос Колл, дивлячись уперед, — я, може, й став би прислухатися до голосу розуму. — Він витягнув свій бойовий молот і, тримаючи його перед собою, оглянув уламки димчастого скла, що вкривали його поверхню. Він поклав його на плече, готовий рушати. — Але не зараз.

Ласіс затиснув реймер на зап'ясті і викликав схожий на смолоскип полум'яний клинок. Кивнувши один одному, чоловіки пустили коней галопом і помчали до величезної армії Лютих.

Тихенько сидячи біля намету Кору, Бірч слухав, як всередині королева обговорює воєнні плани зі своїми магами та воїнами. Мамула приніс йому їжу, і хлопчик мовчки кивнув на знак подяки. Багато маленьких істот снували по всьому табору або шукали собі їжу десь серед пагорбів. Дотримуючись обіцянки, Кору залишила їх у спокої, і мамули, знаючи, що їм нічого не загрожує, слідували за армією.

Військо крижаних Лютих, вирушивши із засніженої північної пустки на південь, подолало довгий шлях, що пролягав через Нортерру, і дісталося Баннрії, а тепер об'єднана армія Лютих повернула на північний схід, де вдалині виднівся скалистий гірський хребет. Бірч їхав у бойових санях, і протягом усього походу не стикався з якимось труднощами. Він був ситий, йому було достатньо тепло, і тепер він був більш впевнений у тому, що йому вдасться вижити, ніж тоді, коли королева Онн знущалася з нього або взагалі не звертала на нього уваги. Кору іноді навіть розмовляла з хлопчиком про те, що вона планує робити і як вони розбудять дракона в горах. Бірч не знав, якою буде його доля, якщо це станеться.

День за днем він мовчки їхав на передку саней, вдивляючись у незнайомі пейзажі і намагаючись вгадати, де саме вони зараз їдуть. Бірч мав багато часу на роздуми й спомини, але тепер він принаймні більше не відчував страху. Кору, здавалося, вважала його якимось талісманом, свого роду оберегом.

Після тривалих обговорень у наметі королеви маги Аксус та Ілон звелися на ноги, щоб розійтися по своїх справах, а Кору тим часом зручно вмостилася на хутряних подушках. Вона спостерігала, як біля входу в намет Бірч жадібно поглинає їжу, і щойно він з'їв останню ложку, мамула забрав у нього пусту миску і зник.

Раптом табором прокотилися крики. Почувши їх, хлопчик подивився на ряди наметів, на загони для ауґів та вовкоконей, що були зроблені нашвидкуруч та стояли окремо, і побачив яскраве світло в густих сутінках на краю великого табору, полум'яний меч, який ні з чим не сплутаєш, — реймер Хороброго! Розхвилювавшись, він схопився на ноги.