Кевин Андерсон – Боги і дракони (страница 84)

Уто сягнистим кроком підійшов до чоловіка, що був більше схожий на рибалку, ніж на солдата.

— Коли вони припливли? Скільки кораблів?

Чоловік розгублено закліпав очима, наче Уто говорив невідомою йому мовою.

— Коли? І скільки ворогів?

— Сьогодні вранці на світанку, — нарешті відповів чоловік.

Заляпана кров'ю жінка додала:

— Шість кораблів... ні, думаю, сім. Один потонув прямо на вході в гавань, але бійці з нього допливли до берега. Ще два нам вдалося пошкодити й спалити біля причалів.

— Ми боролися з ними, як могли, — додав рибалка, — але наша гавань була майже порожня, весь флот Співдружності відплив до Ішари. У нас тут нічого не залишилося.

— А що сталося з іншими кораблями? — запитав Уто. — Вони втекли?

Жінка жестом показала вгору по річці.

— Вони поплили до Конвери. Чотири кораблі.

Саме цього він боявся найбільше. Чотири кораблі... з десяти. А що з рештою? Він замислився, чи не напали вони на узбережжя Остерри десь в іншому місці. Уто подумав про Мандана в замку, невмілого воєначальника, хоча й непоганого бійця на мечах. Титан і Дженна даватимуть йому поради, допоможуть йому, але у них в столиці точно недостатньо військ, щоб зупинити повномасштабне вторгнення ішаранців. Чотири бойові кораблі піднімаються просто зараз по з'єднаній річці!

Він похитав головою, швидко метикуючи, що робити далі. Їм все одно знадобиться якийсь час, щоб дістатися проти течії до Конвери.

— Мені потрібен кінь, швидкий кінь! Я поїду туди сам.

Місцеві жителі, яким вдалося вижити в бою з ішаранцями, виглядали занадто розгубленими, щоб запропонувати йому допомогу, якої він потребував негайно. Коли він підняв свій вогняний реймер, щоб надати більшої ваги своїй вимозі, хтось нарешті дістав йому свіжого коня, і він заскочив на нього. Не роздумуючи більше жодної миті, Уто пришпорив скакуна, залишивши солдатів Співдружності гасити пожежі в портовому місті. А сам, пустивши коня галопом і пригнувшись у сідлі, помчав уздовж річки до Конвери, боячись застати замок конаґа у вогні.

З нахиленої палуби «Ґліссанда» Мак Дур спостерігав за боєм на набережній. Він бачив, як горять склади і як падають замертво останні загарбники, здебільшого від палаючого реймера Уто. А сам Мак Дур і його команда були просто щасливі, коли чужі для них солдати Співдружності нарешті покинули його корабель.

На милому його серцю торговому судні тепер було тихо й спокійно, але від того стрімкого й прекрасного корабля, яким колись був «Ґліссанд», вже мало що залишилося. Занадто багато шкоди йому було завдано не лише під час боїв на острові Фулкор, а й через ті зміни, які перетворили «Ґліссанд» на бойовий корабель. Внизу, в трюмі, його матроси відчайдушно намагалися залатати нову пробоїну в корпусі, нашвидкуруч зроблені латки розійшлися, і вода з новою силою хлинула всередину. Врізавшись у причал в Рівермуті, судно отримало ще більше ушкоджень.

Поки Уто бився з ішаранцями в місті, Мак Дур спустився з ліхтарем в трюм, де спостерігав за несамовитими, але марними зусиллями моряків. Вони стояли вже по коліна у воді, а нестримні струмені води били між проломленими дошками корпусу. Тріснули ще дві дошки, і весь корабель скрипуче застогнав, ніби його бідолашний «Ґліссанд» задихався від болю. Капітан відчув нестерпний біль у серці. Його корабель був схожий на смертельно поранену істоту.

Утауки майже не володіли магією, хіба що мали трохи везіння чи могли покладатися на збіг обставин, коли удача була на їхньому боці, але Мак Дур провів стільки часу на борту свого судна, що відчував міцний зв'язок з ним. Після всіх пережитих пошкоджень і знущань «Ґліссанд» уже майже здався. Дух корабля був зломлений ще раніше, коли його захопили в гавані Сереполя і пізніше змусили приєднатися до флоту Співдружності, а потім двох членів його екіпажу повісили на реях.

Пришвартований до причалу в Рівермуті, «Ґліссанд» продовжував набирати воду, поступово тонучи. Він потребував капітального ремонту, — ремонту, який Мак Дур не міг ані виконати, ані дозволити собі.

Його переповнювали одночасно сум і гнів. Не для цього він став капітаном торгового судна, не для цього щиро радів, коли привозив товари в черговий порт, бачив захват на обличчях покупців, які перебирали так потрібні їм товари і торгувалися з ним, намагаючись отримати найкращі ціни. Він став мореплавцем не для того, щоб воювати, байдуже за кого. Він намалював коло довкруж свого серця.

— Я збираюся зійти на берег, і ви всі можете зробити те ж саме. — Він подивився на свій бідолашний корабель. — Я не знаю, чи він коли-небудь знову вийде в море... і чи сам я повернуся до нього.

Його команда стояла в темному трюмі по коліна у воді, з безнадією в очах дивлячись на пробоїни.

— Кра, капітане, ти кинеш свій корабель?

— Як мені вже було сказано багато разів, це більше не мій корабель. Ви всі маєте зійти на берег, щоб більше не наражатися тут на небезпеку. — Нахилившись, він поцілував гладеньку деревину корпусу, а потім піднявся сходами до відкритого люка. Сльози стояли в його очах, коли він ішов по палубі, прощаючись — поки що — зі своїм дорогоцінним «Ґліссандом».

Мак Дур зійшов на берег і рушив по пошкодженому причалу до портового міста, де вцілілі жителі поспішно гасили пожежі, збирали тіла загиблих.

Ніхто не звертав на нього уваги. Рівермут здавався покинутим, пораненим. Йдучи вздовж набережної, він озирнувся, щоб поглянути на свій корабель, і побачив, як ще сильніше нахилилася його палуба від того, що все більше води затікало всередину через пробоїни в корпусі.

Так багато руйнувань... так багато болю.

Серце Мак Дура було розбите, його воля — зламана. Він подивився в бік суходолу й рушив далі, віддаляючись від берега.

Він був народжений утауком, щоб подорожувати, вивчати нове і торгувати. Як Ішара, так і Співдружність зрадили його, а тепер ще й море. Він виріс у Нортеррі. Можливо, тепер він проводитиме там більше часу.

Він вирішив направитися до пагорбів, де сподівався знайти інших утауків. Він долучиться до них, житиме з ними і, можливо, стане ватажком каравану. На деякий час.

Але він знав, що повернеться до свого корабля. Коли зможе.

74

Найпотужнішою зброєю верховного жерця Кловуса був божок храму Маґніфіка. Він, могутній і завжди готовий до дії, міг пронестися крізь усе місто, мов нестримний вітер. Кловусу було конче потрібно використати цю зброю зараз, щоб міцно тримати в руках легковірних людей і щоб відвернути їхні думки та їхню віру від безглуздих сподівань на те, що емпра Ілуріс повернеться і врятує їх. Він зміцнить свою владу і покладе край усім цим нісенітницям.

Того дня на храмовій площі він відчув дещо незвичне, що дуже його стривожило: його власний божок почав надиматися, але наштовхнувся на опір. Віра та енергія всіх вірян Сереполя спрямовувалася... в іншу точку. Це потрібно було зупинити.

Чорні вугри робили все, що могли: підслуховували, шпигували, тихо розпитували потенційних свідків у глухих провулках. Але, хоч його спеціально навчені асасини й були найкращими з можливих убивць і охоронців, вони все ж не мали необхідних можливостей та вмінь. Йому зрештою потрібно було використати могутнього божка, свого божка — і сподіватися, що цього разу він зможе його контролювати.

Після того, що відбулося останнього разу, він розумів, на який величезний ризик іде.

Кловус скликав вісьмох окружних жерців, які вже прибули до столиці. Двоє з них, Адас із округу Ішикі та Ромуро з Джангарі, привезли частки своїх божків, але то були лише слабкі їх подоби, що ледь мерехтіли позаду своїх жерців, а не основа божественної сутності, яку привів із собою жрець Ерікал.

Верховний жрець і восьмеро окружних жерців зібралися в залі під Маґніфікою. У товстих кам'яних стінах були встановлені пластини димчастого скла, що здавалися вікнами в темну вічність, і крізь це чорне скло Кловус міг спілкуватися з великим божеством.

Жерці слухняно виконували вказівки Кловуса, проте вони, схоже, почувалися неспокійно в цьому приміщенні глибоко під землею, а не на просторій храмовій площі. На кам'яних блоках стін виднілися плями давно засохлої крові, і це викликало в них тривогу. Тут, унизу, Кловус спостерігав у минулому за тренуваннями своїх Чорних вугрів, дивився, як вони билися проти частини божка, демонструючи свою силу і випробовуючи різні бойові прийоми.

Верховний жрець походжав по підземному приміщенню.

— Я привів вас сюди, в саме серце храму Маґніфіка, тому що мені може знадобитися ваша сила. Ви будете напоготові і, якщо знадобиться, допоможете мені контролювати те, що я збираюся зробити. Про всяк випадок.

— Почуй нас, убережи нас, — пробурмотіла жриця Нере з Тамбурдина.

Жрець Довіч із Сістральти виглядав вельми невдоволеним.

— І що ж ви маєте намір зробити такого небезпечного?

— Знову випустити на волю божка Маґніфіки, — відказав Кловус. Коли він вимовив ці слова, в скельцях димчастого скла замерехтіли безладні іскорки світла, і він зрозумів, що божок спостерігає за ним. — У місті з'явилася самозванка, яка видає себе за Ілуріс. Вона збурює Сереполь і всю Ішару.

— Самозванка? — перепитав Адас, так наче ця думка ніколи не приходила йому в голову.

— Звідки вам відомо, що це самозванка? — додав Довіч. — Багато людей бачили її.

Кловус відчув, як у нього всередині спалахнув гнів.