Кевин Андерсон – Боги і дракони (страница 121)

— Ти ніколи нічого не значила для мене.

Елліель здригнулася, мов від ляпасу. І в цю ж мить Уто сильно вдарив її ногою в середину грудей, відкинувши зі свого шляху.

— Це мій час. Це мій спадок і те, як мене запам'ятають!

Більше не звертаючи на неї уваги, він підняв свій реймер і повернувся до дракона та божка.

Але ще до того, як він встиг зробити бодай крок, Елліель ударила його реймером. Її вогняний клинок розвалив груди Уто, розрубавши його майже навпіл. Коли він упав, Елліель промовила:

— Ти не заслуговуєш на почесну смерть.

Уто лежав на землі, а Елліель стояла над ним.

— Одна мить не визначає всього життя. — І поки два всемогутні чудовиська, не зупиняючись ні на секунду, билися позаду них, вона ще раз встромила реймер у тіло Уто й пропалила діру в його серці.

Король Адан прискакав до свого судерранського війська і наказав солдатам вишикуватися для оборони. Воїни підняли щити й мечі, проте навіть з посиленою димчастим склом зброєю армії Співдружності не могли зробити нічого, крім як спостерігати за бойовищем.

Ондер і Ласіс під'їхали до нього. Обидва Хоробрі зазнали легких поранень і були виснажені й забризкані кров'ю.

— Що нам робити, Володарю? — запитав Ласіс. На його лівій щоці виднівся глибокий поріз, по шиї тонкою цівкою стікала кров.

Адан не міг збагнути, яке призначення було в Тона. Чи був він створений Куром, щоб якось допомогти їм? Як міг Тон, маючи всі ті неймовірні здібності, які він демонстрував, виявитися таким... марним? Невже він дійсно був їхньою останньою надією?

Битва тривала, і Оссус, здавалося, став ще більшим, він, несамовито ревучи, намагався вчепитися іклами, роздерти пазуристими лапами аморфну, мінливу масу божка. Їхнє протистояння було схоже на ураган, що врізається в гору.

Але раптом величезний дракон змахнув крилами й позадкував, і Адан побачив, як його луска пішла брижами. Її блиск потьмянів, нагадуючи тепер підгнилу шкірку якогось плода. Потвора скорчилася й забилася в судомах.

— Схоже, Оссусу боляче, — зауважив Ондер. — Щось відбувається всередині нього.

Божок, не гаючи часу, знову спробував поглинути дракона, обхопивши його могутніми руками, зітканими з хмар та блискавок, і намагаючись розчавити, але Оссус, загарчавши, відбивався з усіх сил і зміг вирватися.

В Адана мороз пробіг по хребту, коли він згадав, що казала Шадрі... що казав Кур.

— Єдиний спосіб знищити зло — це знищити його зсередини.

Колір величезного дракона став змінюватися, він почав метатися, забився в конвульсіях. На його чорному лускатому тілі з'явилися зморшки, потім поповзли тріщини.

— Тон... — здогадався Адан.

Божок, користуючись слабкістю й розгубленістю дракона, гатив по ньому химерними кінцівками з грозових хмар і потужними розрядами блискавок. А потім ішаранське божество, охопивши супротивника з усіх боків, перетворилося на задушливий саван, що висмоктував енергію з дракона, але й саме воно виснажувалося від цих зусиль. І навіть коли божок вже помітно ослаб, він не здавався.

Оссус спробував змахнути крилами, і тонкі довгі кістки хруснули, наче все його тіло почало розсипатися. М'які перетинки крил обвисли, потім обірвалися. По грудях дракона побігли тріщини, які ставали все ширшими, ніби щось роз'їдало і ламало його зсередини, випалюючи нутрощі.

Спостерігаючи, як руйнується велетенське чорне серце всесвітнього дракона, як тріскаються його ребра, Адан був впевнений, що це якось пов'язано з Тоном, якому таки вдалося розкрити і втілити своє призначення.

Вигнувши назад зміїну шию і широко розчахнувши бездонну пащу, Оссус надривно затрубив, б'ючись в агонії. Природний каталізатор Тон зробив свою справу. Божок продовжував давити, вливаючи в примарний саван свою стихійну силу... і Оссус розпався, розділившись на шість менших драконів, які, в свою чергу, розсипалися на сотні набагато менших драконів.

Божок, хоча й був явно ослаблений битвою, розтягнувся, наче велика сітка, охоплюючи набагато більшу площу. Туманні димчасті щупальця вихоплювали з повітря незліченних дрібних драконів і розчавлювали їх. Окремі шматки гігантської рептилії ще продовжували розпадатися, стаючи все меншими й меншими, аж поки від Оссуса не залишилися тільки тисячі й тисячі новостворених ска.

Саме божество, поступово зменшуючись, зрештою перетворилося на легкий іскристий туман, що стелився над полем битви, на якому застигли в приголомшеному мовчанні армії Лютих і людей, а потім всіяв виснажену землю тихим дощем залишків магії, яка поверталася у світ.

Навкруги, немов накривши всіх беззвучною тінню, запала німа тиша.

104

Коли велетенський дракон розпався і врешті-решт зник, Колланан відчув якесь дивне коливання в повітрі. Земля все ще гуркотіла, але тепер ніби зітхаючи з полегшенням. Здавалося, що вона тремтить від утоми, а не в очікуванні кінця світу. У повітрі пахло, як після сильної грози.

Безстрашний Бірч смикнув дідуся за руку і потягнув його з укриття в скелях. Він світився жвавою цікавістю, бажаючи чимшвидше роздивитися все, що сталося на полі бою. Якимось дивовижним чином, незважаючи на всі пережиті жахи, хлопчик зберіг оптимізм, в той час як сам Колл вже дуже давно не дозволяв собі його відчувати.

— Я думаю, що зараз усе в порядку, — сказав Бірч. — Подивися, що відбувається.

До них підійшла Шадрі, вся розкуйовджена, в подертих спідницях. Покл збирався й далі ховатися в тінях скелистої розколини, але вчена дівчина витягла його звідти.

— Ти маєш це побачити. — Вона міцно стиснула щелепи, потім додала: — Ти мусиш це побачити! Я не дозволю тобі пропустити такий історичний момент. Одного дня ти будеш розповідати про це своїм дітям.

— Яким дітям?

Оссус вже був знищений, а примарні залишки ішаранського божка й досі пульсували в повітрі. Спалахи блакитно-білих блискавок пронизували його димчасті щупальця, а в його серцевині вирувала, поступово сповільнюючись, втомлена буря. Від величезного божества залишилася тільки тінь його колишньої сили, і тепер воно було схожим на рвучкий вихор, а не могутній ураган. Оскільки божество було не зовсім живим, Колланан не міг зрозуміти, що з ним відбувається, але здавалося, що знесилене божество вмирає, пошматоване й виснажене в останній битві з Оссусом.

Божок зблід, ставши спочатку сірим, потім — туманно-білим, крізь нього швидко проносилися мерехтливі різнокольорові іскри, нагадуючи веселки, які слабко спалахували і за мить згасали. Рештки божка розсіялися, линучи по всій землі, мов щирі слова молитви.

Передгір'я Хребта дракона було сплюндроване, як і самі гори, розбиті й зруйновані виверженнями вулкана Вада, а велике поле битви — ще й витоптане й понівечене тисячами солдатів усіх армій. Божок, всіяний крихітними блискітками, розтягувався все сильніше, вкриваючи земну твердь, немов ледь помітна, проте цілюща ковдра. Він вливався в старий світ, даруючи життєдайну енергію, і лагідна хвиля свіжої рясної зелені, несучи таке потрібне оновлення, розтеклася по випаленій вулканом землі.

Колланан заворожено спостерігав за надприродними змінами на похмурій пустці, за тим, як швидко міняються її кольори із суворих чорних і коричневих на ніжно-зелені відтінки молодих паростків. Останні залишки божка просочилися у старий світ.

Разом з тим Колл відчув, що зцілюється його власне серце, його змучені виснажені м'язи і зникає важкий тягар, який каменем лежав на душі. Його горе, що нагадувало відкриту рану, перетворилося тепер на затвердлий блідий шрам.

Бірч, що стояв поруч із ним, був сповнений енергії. Він обійняв дідуся, дивлячись на нього знизу вгору. Очі хлопчика стали яскравішими, а коли сонячне проміння пробилося крізь хмари, тіні на його обличчі зникли, ніби яскраве світло остаточно стерло їх.

Колланан Молот знову відчув себе сильним, нарешті згадавши, що таке бути королем. Він навіть відчув проблиск надії.

Шторм вдарив копитами об землю, і Колл, простягнувши руку, узяв за повід свого бойового коня. Він підняв Бірча і посадив його у сідло.

— Поїхали, знайдемо Адана.

Королі Нортерри та Судерри повільно рухалися крізь свої приголомшені армії, намагаючись усім своїм виглядом випромінювати впевненість і силу. Військово-польові хірурги надавали допомогу пораненим, а більшість солдатів робили нотатки й записували історії, щоб зберегти спадок полеглих.

Коли Адан побачив, що його дядько і Бірч живі й неушкоджені, він дуже зрадів. Адже загинуло так багато їхніх солдатів, і чимало з них були вбиті своїми ж товаришами, які пішли за мстивим віроломним Манданом. Адан відчув, як на серце наповзла хмара.

— Я вбив власного брата. Уто змусив нас битися між собою.

— Уто вбив і мого брата, — відказав Колланан. — Було б занадто легко звинуватити в усіх цих смертях і стражданнях одного Хороброго. Можливо, мені слід попросити Шадрі саме так записати ці історії. Уто цього заслуговує.

Адан міцно стиснув губи і похитав головою.

— Люди повинні знати, що насправді сталося. Уто вміло маніпулював ним, але Мандан теж винний. Хранителі повинні пам'ятати правду і переповідати її, яке б майбутнє на нас не чекало.

Нахмурившись, Колланан кивнув.

— Яким би це майбутнє не було.

Адан, Колл і Бірч знайшли королеву Лютих серед залишків її армії. Вона мала тріумфуючий, проте дещо розгублений вид. Кору була поранена, але, незважаючи на те, що її обличчя було вкрито саднами, на ньому сяяла переможна, хоч і кривувата посмішка. Якимось дивом їй вдалося повернути собі древній спис Дар. Тепер його держак був ще більше розщеплений, а листоподібний наконечник надщербився і був заплямований кров'ю. Її військо зазнало важких втрат, більше половини її воїнів загинули, майже всі маги полягли в битві з драконами. І все ж, попри всі ці жертви, вона святкувала перемогу.