Кевин Андерсон – Боги і дракони (страница 120)
— Я люблю тебе, Елліель, але ти мені не допоможеш. Я тут для того, щоб врівноважити зло і взяти під контроль руйнування.
— Ні, я буду битися поруч з тобою! — вигукнула вона.
— Ти не можеш. — Здоровим оком Тон невідривно дивився їй в очі, витримавши її погляд. — Це моя мета, і тільки моя. Тепер я знаю. Я — точка опори між добром і злом. Темрява повинна бути використана для зміцнення світу, а не для руйнування.
Оссус розправив зазубрені крила й заревів так, що затріщали гори, і тоді Тон м'яко промовив до неї.
— Ти навчила мене любові. Ти допомогла мені зрозуміти, що добро й віра людства можуть приборкати зло, залишене богом. Єдиний спосіб знищити зло — це знищити його зсередини. — Він глибоко вдихнув. — Будь ласка, йди. Щоб боротися в цій битві, я повинен знати, що тобі нічого не загрожує.
Елліель, не погоджуючись, продовжувала рішучо наполягати.
— Моє місце поруч з тобою і...
Тон змахнув рукою, і швидкий, але ніжний потік підхопив Елліель. Вітер відкинув її на безпечну відстань, ніби вона була просто сухим листком. Вона закричала, проте вдіяти з цим нічого не могла. Хоробра впала на землю і, перекотившись, знову рвучко скочила на ноги, тримаючи реймер напоготові. Люті стояли навколо, зачаровано дивлячись на Тона і страхітливого дракона.
Тон здавався крихітним і безпорадним у порівнянні з гігантською істотою, що нависала над ним. Палаючий погляд величезних багряних очей уперся в одинокого темноволосого Лютого.
Елліель відчула, що її серце розривається. Оссус був набагато більшим, ніж вона могла собі уявити. Їй здавалося цілком можливим, що протягом століть людство породжувало власне зло, підживлювало єство дракона під землею — Уто, вбивши конаґа Конндура, Мандан, наказавши своїм військам напасти на мирне місто Нортерри, Кейд і Уто, вчинивши з нею те, що вони вчинили, незліченна кількість інших несправедливостей та принижень.
Зараз дракон, напевно, сильніший, ніж тоді, коли Кур виділив його із себе. За весь цей час людська ненависть зміцнила його.
Оссус змахнув чорними крилами, піднімаючи справжню бурю, потім різко витягнув уперед зміїну шию, готуючись завдати удару. Але Тон підняв руку і, розмахнувшись, ляснув нею в повітрі. Громовий удар змусив великого дракона відступити, похитуючись.
Тон заговорив звичним голосом, який чомусь лунав усюди.
— Я прийшов за тобою, Оссусе. — Ще одним невидимим ударом своєї нестримної і незбагненної магії він змусив великого дракона відсахнутися.
Чудовисько оговталося, змахнуло величезними крилами і кинулося вперед.
Тон стояв незворушно, чи то впевнений у своїх силах, чи то байдужий до того, що може статися.
Оссус різко нахилився і схопив його своєю пащею. Великий всесвітній дракон поглинув Тона на очах у приголомшених армій.
Елліель закричала.
103
Божок, мов несамовитий грозовий вал, котився по землі. Він зносив усе на своєму шляху, несучись вперед зі швидкістю метеора. Зітканий з диму і блискавок, сіючи жах і руйнування, божок розсікав повітря з громовим гуркотом, ще здалеку кидаючи виклик своєму супротивнику.
Розкотистий гул, що стрімко наближався, привернув увагу воїнів армій, які протистояли Оссусу.
Елліель, не в змозі поворухнутися, тремтіла всім тілом від щойно побаченого й пережитого. Тон переніс її в безпечне місце, але вона почувала себе так, наче земля тікає в неї з-під ніг. Його не стало — великої надії, яку Кур залишив, щоб врятувати світ. Таємна зброя. Точка опори! Вона вірила, що Тон був єдиною силою, яка могла здолати дракона.
Але дракон проковтнув його, мов якусь дрібну мошку. Здавалося, він
Елліель упала на коліна. Невже він врешті-решт зрозумів щось у всіх тих загадкових відкриттях, які зробила Шадрі? Що саме Тон дізнався, після того як позбувся татуювання з руною забуття? Чи він просто припустився жахливої помилки? І тепер його не стало.
Оссус оглушливо заревів і піднявся на весь свій неосяжний зріст. А потім дракон видав громоподібний трубний клич, в якому лунав грізний виклик.
Із заходу по широкій розлогій рівнині, мов страхітливий шторм, наближався, неперервно ревучи, божок. Видовище двох могутніх протиборчих сил приголомшило Елліель, і вона дивилася на них, не вірячи своїм очам. Навіть армії Лютих застигли в мовчанні.
Вже забувши про Тона, Оссус розправив гігантські крила й здійнявся вгору, а з його роззявленої пащі, всіяної гострими іклами, вирвалося загрозливе ревіння, яким він зустрів свого величезного ворога. Божок кинувся на нього, і два велета зіткнулися.
На полі бою Уто знайшов понівечене тіло жінки-Хороброї — то була Дженна. Її обличчя було розчавлене, проте застиглі очі залишилися відкритими. Під тонкою чорною кольчугою виднілися вщент розтрощені кістки, які перетворилися на безформну масу. Уто пильно дивився на тіло Хороброї, намагаючись уявити, що могло спричинити такі страшні наслідки, а потім він побачив на її безживній руці золотий обруч реймера, і тепер вся його увага була прикута лише до нього.
Уто оглянув обрубок своєї руки. З нього все ще сочилася кров, шкіра й кістки були обпалені, а біль пульсував яскравіше за вогонь реймера, але він відсторонився від цього болю і відринув усе, що могло його відволікати.
Уто мав хороший меч, подарований конаґом Конндуром у нагороду за бездоганну службу. Але зараз цієї зброї було недостатньо, особливо для Хороброго... особливо для того, що може стати останньою битвою для всього світу. Він відкинув меч і став навколішки біля тіла Дженни. Однією рукою Уто намацав золотий обруч, зняв його і забрав її реймер собі. Підперши здорову руку коліном, він наклав манжету на місце й стискав її доти, поки золоті ікла не напилися крові. Він відігнав хвилю запаморочення, зосередившись лише на тому, що чекало його попереду. Конаґ, його конаґ... конаґ
Уто був готовий померти, але він виконає наказ, пам'ятаючи, ким саме він є. Він поверне собі честь, і, можливо, йому вдасться поранити велетенського дракона. Йому не було чого спокутувати, не було про що жалкувати, але він помре як Хоробрий, виконуючи наказ свого конаґа.
Він відчув, як зброя запалала. Вогняний клинок, породжений його кров'ю напівкровки, витягнувся вперед, хоча тепер колір полум'я був блідіший, ніж зазвичай. Уто ослаб, втратив руку, але він не був безпорадним.
Хоробрий повернувся до Оссуса, який саме в цю мить поглинув Тона, і з жахом побачив, як до них наближається щось іще більш жахливе — дика прадавня сила, в якій змішалися могутність первісних стихій, ревучі буремні вітри і найбільші страхи самого Уто.
Божок! Тут, у Співдружності! Він насувався із заходу як нічне жахіття, в якому переплелися мерзенні вірування та емоції, як прояв ішаранських практик, ішаранської помсти.
Уто заревів від люті й обурення. Він ненавидів цих дикунських істот так само сильно, як самих ішаранських тварюк. Але цей божок був удесятеро більшим за все, що Уто бачив раніше. І ця потвора дісталася сюди, в саме серце трьох королівств! Ця огидна ішаранська погань оскверняла собою землю всієї Співдружності.
Піднявши свій новий реймер, Уто відчув, як енергія помсти переповнює його, і він рушив туди, де от-от мали зіткнутися два чудовиська.
Раптом перед ним постала Елліель, перегородивши йому шлях. Очі в неї почервоніли, лице перекосило від ненависті.
— Я побачу тебе мертвим ще до кінця цього дня, Уто, чого б це мені не вартувало. Я не можу здолати Оссуса, проте можу позбавити світ від зосередженого в тобі зла! — Її трясло від горя й люті. Вона наблизилася до Уто, відводячи назад свій вогненний меч для рішучого удару. — Я так багато втратила, але я здобуду цю перемогу.
Уто підняв реймер, роздосадуваний тим, що Елліель заважає його останньому моменту слави. Руна забуття на її обличчі діяла на нього, як особиста образа.
— Ти марно витрачаєш свої сили. У мене наказ конаґа.
Божок і Оссус зчепилися один з одним, завдаючи могутніх ударів, намагаючись роздерти супротивника, здіймаючи в повітрі вихори енергії, трощачи землю під собою. Навіть маючи реймер, Уто з усією своєю люттю Хороброго був не більше, ніж пилинкою в цьому урагані.
Але він був Уто з Рифу, і він відмовлявся вважати себе безпорадним.
— Це буде моя остання битва. Забирайся геть з мого шляху!
Елліель так само стояла в нього на дорозі. Її реймер спалахував і гудів.
— Ти заплатиш за всі свої звірства.
— У мене багато боргів, які треба сплатити. — Уто дивився повз неї на вкритого чорною лускою дракона, що був завбільшки з гору. Хоробрий розумів всю безглуздість і нездійсненність свого завдання, проте всі на полі бою побачать, як він, Уто, кинеться на наймогутнішу силу, яку коли-небудь бачив світ.
Конаґ наказав йому. Наказав йому! І він був Хоробрим.
Елліель змахнула реймером, і він ледве встиг підняти свій вогняний клинок, щоб відбити її удар. Вона атакувала його знову, її губи скривилися від огиди.
— Ти вкрав моє життя, мій спадок.
Гнів, що охопив Уто, притупив біль у відрубаній руці. Він знову відбив її атаку.
— Ти продовжуєш робити ту саму помилку. Все це я зробив не тому, що мав щось проти тебе особисто. Ти просто виявилася зручним рішенням проблеми. — Позаду них дракон і божок зійшлися у смертельному двобої. Її втручання бісило Уто. Він мав битися з ними, завдати їм шкоди, поранити їх. Але замість цього він бився з Елліель.