Кевин Андерсон – Боги і дракони (страница 122)
— Оссуса знищено! Нам вдалося виконати те, що наказав нам наш бог!
Колланан обвів жестом рештки армії Лютих.
— І чого саме ви досягли всім цим? — Сама земля довкола, відновлюючись, вже вкрилася свіжою зеленню, але на закривавленому полі битви лежали тисячі тіл.
У радісно-збудженому погляді Кору стала більш помітною одержимість.
— Ми будемо винагороджені. Світ буде створено наново! — Вона озирнулася, ніби очікуючи, що все навколо раптом засяє новоявленим блиском і красою. Її погляд прикипів до Бірча, що сидів у сідлі перед Коллананом. Хлопчик усміхнувся до неї.
— Божок вже зробив дещо із цього, — зауважив Адан. — Це може стати новим світом, якщо ми самі його зробимо таким.
— Цього не було в легенді! — рішучо заперечила королева. Кілька вцілілих Лютих, зібравшись з силами, спромоглися видати натужні радісні вигуки.
З пагорбів до них рушила постать, настільки незвична, що Колланан не міг зрозуміти, кого він бачить перед собою. Це був старий чоловік, кволий і згорблений, який, здавалося б, не мав би привертати до себе уваги, але всі погляди, мов магнітом, притягувалися до нього.
Колланан не бачив, звідки взявся цей чоловік і як він з'явився. Він ступав босими ногами по щойно зазеленілій землі, обходячи валуни, вивержені вулканом, оминаючи трупи коней і загиблих солдатів. Його хода була повільною й обережною, і він не звертав уваги ні на піщаних та крижаних Лютих, ні на людей, які не зводили з нього очей. Просто йшов собі, наче прогулювався лугом.
Колл відчув щось дивне в цьому чоловікові, і мороз пробіг у нього по спині.
— Хто це? — запитав Бірч. — Він виглядає дуже старим.
Тримаючи в руках легендарний спис, королева Кору зробила крок вперед, пильно вдивляючись у незнайомця. Риси обличчя старця нагадували риси Лютих або когось подібного. Він був дуже старий, однак на його шкірі не було зморшок. Його волосся було чисто білим, але білим від старості, а не білосніжним, як у крижаних Лютих. Він здавався водночас досконалим і слабким.
Рухаючись незмінно повільним, але рішучим кроком, старий підійшов до королеви Лютих і двох королів. Він подивився на них, змірявши кожного поглядом, а тоді кивнув зі спокійною посмішкою.
— Я-Кур.
Колланан кліпнув очима.
Адан тільки й зумів видихнути:
— Але... як?
Світлі очі королеви Кору широко розкрилися, і вона впала на коліна, не в змозі в першу мить вимовити й слова.
— Ви тут, щоб знищити світ і створити його наново.
Дивний старець, нахмурившись, глянув на неї і сказав:
— Я бачу, що ви зробили всі разом. — Він зітхнув. — Сам я зробити цього не зміг би, а ви всі... — Він подивився на Колла й Адана, потім перевів погляд на армії Лютих. — Я пишаюся своїми творіннями, а також пишаюся
— Ви повернулися, як і було обіцяно, — промовила королева Кору, глибоко вклонившись. Гулкий гомін прокотився серед вцілілих Лютих. — Заберіть нас із собою. Сотворіть світ наново і зробіть його досконалим для нас.
— На жаль, я не можу зробити цього, — зітхнув Кур. — Саме цього. Колись давно я зробив себе слабким, відмовившись від половини того, що робило мене достатньо сильним, щоб творити. Спокій і умиротворення перетворюються на сум'яття й тривогу, якщо ми не можемо розв'язати суперечність. Вирвати всю мою твердість, притупити всі мої гострі кути було помилкою. Якби ви видалили всі свої кістки, чи стали б ви сильнішими? Ні. Я повинен був виправити помилки своїх дітей-Лютих, але я виявився боягузом. Тому я випустив у світ власне зло, і воно заразило їх. Я хотів допомогти їм здолати зло, проте сам вже не міг його перемогти.
Древній чоловік сумно опустив голову.
Елліель, не стримуючи сліз, рішучо підійшла до нього.
— Ви володієте більшою силою, ніж стверджуєте. Ви створили Тона. Як ви могли дозволити дракону поглинути його?
На обличчі старого з'явилася усмішка.
— О, Тон був досконалим! Він був рівновагою, якої в мене більше не було. Ця рівновага допомогла йому точно виявити слабке місце всередині дракона. Він знищив зло зсередини.
Вбиту горем Елліель анітрохи не втішили його слова.
— Ви змусили його, безневинного й простодушного, блукати по життю, залишивши в повній невідомості. Ви не сказали йому про його призначення. Ви не дозволили йому бути... живим! Я кохала його.
Кур кивнув їй із серйозним виглядом.
— Так, і твоє кохання дало йому більше сили, ніж я міг собі уявити. Саме тоді, коли Оссус був сильнішим, ніж будь-коли, Тон зміг протистояти йому — завдяки тобі. І його непорочність була частиною його сили. — Він помовчав, збираючись з думками. — У ті часи це здавалося... найкращим рішенням. Після того, як я очистив себе від усіх лихих рис, що ще я міг зробити? Я повинен був дозволити вам виграти цю битву і здобути остаточну перемогу.
Його посмішка була страшенно втомленою, проте щирою.
— І ви це зробили. Ви і ці надзвичайні люди. Адже, окрім Тона, саме віра людства, власні сили людей створили божка, який теж був необхідний для знищення Оссуса. Ви досягли перемоги, всі разом. — Він обвів поглядом їх усіх. — Не я. І тепер ви маєте кращий світ. Як я і обіцяв.
Кору виглядала невдоволеною його словами.
— Але це наш старий світ. Ви — Кур, наш бог. Ви можете побудувати для нас досконалий світ.
— Світ був тяжко поранений. Зло розгулювало на волі, а я не міг відновити себе. — Кур зробив крок до неї, але його коліно підігнулося. Він похитнувся, мало не впав, але втримався на ногах.
Колланан помітив, що древній чоловік, схоже, втрачає сили.
— Я ніяк не зміг би створити світ наново, як обіцяв, тому ви зробили це за мене. Тепер, коли Оссуса знищено, ви вже маєте новий світ. Що ви будете з ним робити?
Темний гнів піднявся в душі Колланана.
— Ви випустили зло у світ, а Люті мало не знищили його. Саме люди врятували все, відновили землю, повернули її до життя. Ми самі зробили все це.
Древній бог простягнув уперед руки. Його пальці тремтіли, руки тряслися, а голос став безбарвним і слабким, ніби його слова поступово розчинялися в повітрі.
— Ви добре впоралися. І це ваш створений наново світ, ваш новий світ. Я віддаю його вам, Лютим і всьому людству. Але насправді він уже ваш. Робіть з нього те, що зможете.
Його надтріснутий сміх обірвався зітханням, за яким пролунали його останні слова.
— Дякую вам. Ви дали мені надію. На жаль, мені більше нічого дати вам, окрім себе.
Після цих слів Кур похитнувся і впав, розсипавшись по землі, наче складався з легеньких тонких паличок, які дивом трималися разом, а тепер розлетілися від лагідного подиху вітерцю. Він випарувався, перетворившись на іскристий туман, який вкрив собою земну поверхню і поступово зникав, всотуючись назад у землю.
105
Рештки старця зникли в зраненій землі, і над арміями колишніх супротивників запала розгублена й водночас задумлива тиша.
Серце Елліель було таким же спустошеним, як колись її пам'ять, позбавлена спогадів руною забуття. Солоні сльози, змішані з кров'ю і пилом, висихали, стаючи смугами болю на її щоках. Вона намагалася витерти їх, але вони залишалися на обличчі, ніби були такими ж непозбутніми, як і татуювання.
— Тоне... — прошепотіла вона, все ще зла на Кура за його легковажне зречення відповідальності. Він просто залишив своїм творінням виправляти все, що сам накоїв. Тон навіть не знав свого призначення до самого кінця.
Зараз Елліель хотілося обійняти його, відсвяткувати разом з ним цю велику перемогу, але він пішов назавжди, і вона не відчувала радості. Елліель завжди знала, що цей таємничий чоловік є чимось особливим, унікальним. Вона згадала, як уперше побачила його під горою Вада, запечатаним у кришталевій в'язниці. Він повинен був прокинутися сам, коли настане час; він повинен був знайти вказівки, які Кур залишив для нього. Можливо, Елліель мала б їх помітити. Але коли вона рятувала його, на це не було часу, бо гора здригалася, а тунелі обвалювалися. Тоді Хоробрій ледве вдалося врятувати своє життя і життя Тона.
Пізніше вона зрозуміла, що він не був звичайною людиною, що в нього таємнича, жахлива доля. І Тон справді виконав своє призначення каталізатора, зруйнувавши чорне серце Оссуса зсередини. Якби не жертва Тона, страхітливий дракон і зараз знищував би світ та всіх, хто в ньому живе.
Але як їй його бракувало! Це здавалося до болю несправедливим, неправильним — бути в новому, квітучому світі без нього.
Вона почула гудіння в небі, яке поступово наростало, — схоже на якусь дивну музику. Це були крики незліченних ска, що літали навколо. Тисячі кольорів кружляли вгорі, змішавшись у незбагненній різнобарвній бурі. Крилаті створіння трималися разом, підлітаючи все ближче й ближче, а їхні крики були сповнені радості.
Довкола Елліель всі воїни, що залишалися на полі бою, підняли голови й дивилися вгору, не розуміючи, що відбувається. Неймовірна зграя ска, кружляючи на одному місці, ставала дедалі щільнішою, поки не набула впізнаваної форми. Незліченні маленькі птахи-рептилії об'єднувалися, утворюючи з крихітних часточок нову літаючу істоту, барвисту й пишну.
Ска злились у великого й прекрасного дракона. Він був не злим і чорним, як безпросвітна ніч, а веселковим, наче створеним із золота і всіх мислимих дорогоцінних каменів. Велична істота била ідеально сформованими крилами і ширяла над полем бою, підхоплена потоками омолодженої магії, яку Кур і божок влили у світ.