Кэтрин Эпплгейт – Одна на світі (страница 9)
Раптово я зрозуміла і жахнулася: вже світить сонце. Минули і вечір, і ніч. Невже я так довго була непритомна?
Перед очима в мене проходила втоптана земля і гостре каміння.
Я бачила, як золотаво-чорні шерстинки ворушилися над ребрами коня.
Бачила вкриті тканиною ноги, взуті в шкіряні чоботи, що ступали попереду. Юнак. Я його згадала — чи мені здалося.
Хлопець — поводир браконьєрів.
На мене шуліками налетіли згадки. Браконьєри і стріли. Вода і жах. Химерний малий вобик.
І ще щось... щось таке, про що й подумати страшно. Таке жахливе, що думки на цьому просто спинилися й не рушали далі.
Юнак щось тихо пробурмотів — і кінь спинився.
Поводир притримав мене рукою за плече. Трохи підняв, щоб роздивитися мою морду.
Високо вгорі гілля протинали списи світла. Я відчувала спиною їхнє тепло. Бачила тіні — короткі, полуденні.
Я повернула голову, в якій і досі гупало, і побачила мотузку, що втримувала мене на місці, товстий вузол. Повернула голову в інший бік — побачила, як кінь пряде вухами. У його гриві перепліталися золотаві й чорні пасма.
Поводир підніс до мого рота міх із водою. Зміг тільки змочити губи — ковтнути в такому положенні мені не вдавалося. Він лагідно витер краплі, що стікали по моїй щоці. Набрав води в долоню, і я хлебтала з неї, як собака. Мене пекла спрага.
— Коли ти вже отямився, то треба з тебе стрілу витягти, — сказав хлопець.
Розмовляв він загальною говіркою — як купці й мандрівники. У ній змішані слова і вирази з десятьох різних мов. Дейлінтор нас малими навчив добре нею володіти, хоч у зграї ми розмовляли тільки по-дейрнськи.
— Отрута вже розвіялась, і, напевне, заніміння теж зараз минає.
Він мав рацію. Я відчувала гострий холод трьох вістер і тупий біль. Стріла, залишивши синець, застрягла в моєму тілі.
Поводир покрутив головою туди-сюди. Він прикидав, чи немає десь небезпеки, прислухався. Принюхувався своїм слабким людським носом.
Крекнувши, він зняв мене з коня і поклав на мохову купину під розлогим в’язом. Я наважилась подивитися на поранений бік. Древко стріли було обламане — залишився шматок із палець довжиною. Кров, яка раніше біліла перламутром, тепер засохла брунатною кіркою.
Я придивилася до поводиря, намагаючись дізнатися з його очей, на що очікувати. Спробувала згадати все, що залишилося в моїй хворій голові зі знань про людей: вірші, мої уроки, мої...
Мої...
Це впало на мене, мов важка скеля, — і від того знання вже було не втекти.
Мати. Батько. Брати і сестри.
Я згадала все решту.
Як палав вулій.
Солдатів зі списами.
Я згадала все.
Заплющила очі — й почула крики. Відчула солоний дух крові, сталі й заліза, мечів і броні.
Побачила, як чобіт зі срібною шпорою пхає мертві тіла, жалюгідну купу хутра.
У мені здійнявся шалений гнів.
Захотілося зробити комусь боляче. Цьому хлопцеві.
Я хотіла шматувати його тіло зубами. Хотіла, щоб він сплинув кров’ю, як мої рідні.
— Не брехатиму, — сказав він. — Буде боляче.
Ну нехай. Хай болить, подумала я. Хай краще я відчуватиму справжній, тілесний біль.
Поводир зібрав трохи хмизу, додав жмут сухої трави. Витяг кресало. Іскра торкнулася трави, здійнявся димок.
— Уночі палити багаття тут не можна, — пояснив він.
Химерний у нього був голос. Він мав два голоси. Один — грубий, хрипкий баритон, а з-під нього пробивався другий голос — вищий, м’якший.
— Димити дуже не будемо, а сонце світить просто в очі тому, хто міг би за нами гнатися.
Він витяг ніж.
Важко вдихнув.
Але не вдарив мене. Підніс лезо до вогню.
— Мені загребельниці казали: гарячим лезом краще лікувати, — сказав він.
Мені було все одно. Не хотілося лікуватись. Хотілося вбити чи вмерти — і ці дві речі в думках сходилися докупи.
Усі загинули. Усі.
Усі мої.
— Треба зробити три невеликі надрізи, — пояснив поводир.
Я чула його слова, але вони були мені мов безглуздий шум.
Моя сім’я. Моя зграя. Усі мертві.
Пекуче лезо прорізало мою шкіру, і я мимоволі здригнулася. На щастя, поводир мав швидку й тверду руку.
Біль був сильний, але я не видала ні звуку.
Я не покажу цій людині своєї слабкості.
Другий надріз був тяжчий. Я стиснула зуби, аж мені здалося, що вони зламаються.
Третій був уже легший. Я звикала до болю.
Йому все одно було не зрівнятися з тим болем, який мучив мене зсередини.
— Тепер я трохи посмикаю за стрілу, — попередив поводир, — щоб витягти.
Він так і зробив, і було боляче — але стрілу витяг швидко. Юнак відрізав наконечник від древка, витер з нього кров і вкинув тризуб у кишеню на сагайдаку.
Я оглянула його зброю.
Лук і стріли.
Іржавий меч — не на його зріст, заважає йому присідати.
Ніж у халяві.
Поводир відкрив шкіряну торбинку на поясі й витяг якесь товчене листя. Приклав до рани в моєму боці.
— На хутрі не дуже добре тримається, але зарости допоможе, — мовив він, примотуючи листя шматком тканини. — Стріла мала би влучити в ногу, але ти в останній момент ворухнувся, — додав хлопець, ніби просячи пробачення.
— Краще б одразу в серце, — буркнула я, сама здивувавшись, що можу скласти докупи слова. — Щоб до своїх піти!
Поводир вражено дивився на мене. Це були перші слова, які він почув від мене, і, схоже, замислився над відповіддю.
— Добре, що ти лишаєшся в живих, — промовив нарешті.
Я відвела очі.