Кэтрин Эпплгейт – Одна на світі (страница 8)
Тих звуків, яких я очікувала, ще не було. Хіба з цієї відстані мені не має бути чутно своїх? Дейрни вже повинні б збиратися в дорогу. Вони, певне, мене шукають. Чи дерева такі густі, що не пропускають звуків?
У нас попереду далекий перехід. Збирання має бути в розпалі. Харчі загортають у пунанове листя, складають знаряддя, якісь пам’ятні дрібниці ховають у сумки.
Та я не чула звуків. Лише відсутність звуку. Порожнечу.
Я намагалася вловити з повітря запах. Його практично не було — я не могла нічого вирізнити. Вітер тут мені не дуже допомагав, але з темних глибин розуму здіймалося прадавнє відчуття.
Страх.
Я сіла на землю, і Тоббл з’їхав зі спини.
— Мені треба йти, — сказала я і, не встиг Тоббл відповісти, кинулася бігти.
Я мчала, перечіпаючись через гілки, що лежали на землі, послизаючись на мокрому листі.
Обминала перешкоди. Бігла навпростець. Пробивалася крізь підлісок, ні на що не зважаючи, примружившись, щоб гілля не било в очі.
І знову зупинилася.
Заблукала. Я заблукала.
Я тяжко віддихувалася, проклинаючи свої короткі ноги й слабкі легені, що ніколи не давали мені відчути тієї радості, яку відчувають найшвидші бігуни.
Прилетів підступний вітер — і кинувся мені в ніс.
Запах, жирний і жахливий, полився мені в горло, мов лава.
Я відчула все ще до того, як зрозуміла.
— Ні! — прошепотіла я.
Увесь світ затих — тільки десь далеко Тоббл хоробро біг до мене, намагаючись наздогнати.
Я побачила пагорб: упізнала його за великою самотньою сосною на верхівці. За тим пагорбом — наш табір.
Я хекала, відсапувалася, лізла вище й вище — і там, де звук вже не притлумлювала ця купа землі, тиша відступила.
Я почула.
Виття, крик.
Смертельну муку.
Біль, для якого немає слів.
Жах і відчай.
Я кинулася бігти.
10
Жахіття
Бігла я цілу вічність. І все одно та мить, коли все стало зрозуміло, настала занадто швидко.
Вискочивши на рідколісся, я побачила людей у сріблястому й червоному, їхні стріли та палаші, їхніх змилених коней і собак, що стікали слиною.
То був хаос То була кров. То була тьма.
Не браконьєри — це інші люди. їхній одяг не був строкатим, озброєні й споряджені вони були всі як один. Поверх кольчуг одягнені в однакові червоно-сріблясті безрукаві одежі. На головах мали гостроверхі шоломи з вузькими прорізами для очей. На їхніх чоботях блищали шпори. На поясі висіли палаші. У руках були списи.
То були не браконьєри. Солдати Мурдано.
Вулій меднів — як кількаповерховий дім заввишки і завширшки — став золотавим і слизьким від дощу. У ньому вирувало полум’я. З кожного отвору виривався чорний дим.
Один солдат зіскочив з коня й ткнув списом у якусь купу хутра.
То був Дейлінтор — наш старійшина. Сивомордий, але мудрий і обізнаний з повадками людей.
Проте його мудрості тут не вистачило.
І тут я побачила їх.
Усіх.
Батька.
Матір.
Сестер.
Братів.
Вони лежали купою на землі, як гора шкур, спливали кров’ю — білою, перламутровою, вона просякала листя, їхні розплющені очі скляніли, роти лишалися відкритими. Убиті, знищені.
Наче вони скупчились і не встигли розбігтися. Батьки лежали зверху — немовби й зараз намагаючись захистити дітей, затулити їх своїми тілами.
Я кинулася бігти.
Хотіла шматувати, калічити, мститися — це бажання разом з утробним риком здійнялося з якоїсь такої глибини мого єства, про яку я навіть не підозрювала.
Я вже майже вискочила з лісу, коли мене щось штурхнуло в бік. Перекинуло на спину, сплутало ноги.
Не вірячи очам, побачила тризубий наконечник, що врізався в мій правий бік. До стріли була причеплена майже невидима жила — проте настільки міцна, що могла б стримати й самця-вука. За жилу тягли.
Я намагалася вирвати стрілу, але наконечник був зазубрений. То була не вбивча, а ловча стріла.
Зубами я схопила нитку, намагаючись її перегризти. Я лютувала й упиралася.
— Та вгамуйся, дурненький! — почулося з-за дерева.
Не вгамовувалася. Не мала наміру здаватися. Я піду до матері, до батька. До братів, до сестер, до моєї зграї, до моїх...
Я почула кроки, але розвернулася надто швидко — і відчула удар в потилицю.
Але відчувала я це коротку мить — а тоді все поглинув темний вир.
Частина 2
Полон
11
Поводир
У думках я рухалась, але в дійсності не могла.
Я бачила.
Відчувала запах.
Чула.
Але не могла поворухнутися. Мене щось тримало на місці.
Я висіла вниз животом, перекинута через спину неосідланого коня. Мене гойдало туди-сюди: звір ступав кам’янистою стежкою. Чомусь я не падала. Може, мене прив’язано до нього?
Мордою я билася в кінський бік. Мене душив його запах — сморід поту, гною та втоми.
Я була тушею — так мертва миша звисає із зубів лісового кота.
Що робиться? Думки в голові були повільні, в’язкі, мов болото.
Голова теліпалася з кожним кроком коня. Коли я намагалася її підняти, то бачила гілки булл і сосон на землі — їхня пахуча глиця черкала коня по ногах.