Кэтрин Эпплгейт – Одна на світі (страница 7)

— Якщо з’їм — позбудуся, — тихо прогарчала я, намагаючись звучати загрозливо.

Не встигла я нічого додати, як Тоббл уже виліз мені на спину.

— Сподіваюся, ти не проти, — сказав він.

— Щоб у мене на спині сидів волохатий обід? — спитала я. — Здається, проти.

— Здається, я забув спитати, як тебе звуть, — промовив Тоббл, не звертаючи уваги на мій тон.

Я зітхнула — гучно й значуще.

— Я — Биш.

— Биш, — повторив він. — Гарне ім’я для гарної дейрни.

Він нахилився мені до вуха й шепнув:

— Якщо ти справді з них.

Я озирнулась і зробила люту гримасу.

— Жартую, — широко всміхнувшись, запевнив він. — Не зважай.

— Мабуть, важко на тебе не зважати.

Додому довелося йти довшим, кружним шляхом — я хотіла добре замести сліди, щоб не привести браконьєрів до медневого вулія.

Небо було затягнуте хмарами, і до заходу сонця вже було недалеко. Я пішла на схід, потім на північ, а тоді попростувала до свого тимчасового житла й постійної сім’ї.

Тоббл був неважкий, але питання, що з ним робити, коли дістануся до вулія, мене не відпускало. Принаймні він відволіче всіх від питання серйознішого — чому я так далеко забрела.

Хай там як, а дейрни — звірі культурні, навіть коли голодні. Якщо я скажу, що Тоббл — друг, то ніхто з моєї зграї не стане його їсти. Хоча почнуть цікавитися, чого це я подружилася з потенційною здобиччю.

Я спробувала ще раз.

— Пора тобі вже злізти з мене та йти додому.

— Розумію, що ти переймаєшся. — Тоббл пригнувся, коли я пробігала під колючими кущами. — Але я сам про себе подбаю.

— Як? — я майже сподівалася, що звірятко має якусь особливу таємничу силу.

— Своєю рішучістю, — впевнено промовив Тоббл. — Одне скажу: у гніві я жахливий.

— Пам’ятатиму, — відказала я, намагаючись не розсміятися.

— То куди ми йдемо? До тебе додому?

— Так. Ні. У нас по-справжньому домівок немає, ми кочуємо. Довго на одному місці не засиджуємося.

— А я думав, ви на деревах гнізда робите. Мені так розповідали.

— Раніше було так. Зараз — ні. Але мене батьки навчили мостити гніздо. Це треба вміти. Їх плетуть із павутини кругломережників, болотяного очерету, вербового гілля, а потім вистеляють мохом і будяковим пухом.

— Я вражений. Напевне, ваші пальці тут стають у пригоді.

— Так, вони дуже корисні, — я поворушила ними в повітрі.

— Але ти просто хвастаєш, — сказав Тоббл. — Певне, не вмієш.

Я озирнулася й побачила: його вушиська крутилися, як два маленькі вихори, — згорталися й розгорталися.

— А для чого ти це робиш? — поцікавилася я.

— Просто так, — усміхнувся Тоббл.

За кілька хвилин я зупинилася перевірити, чи не чути в повітрі чогось нового. У мене було дивне відчуття, ніби щось негаразд, хоча вітер нічого нового не приносив. Пахло сосновою смолою, пріллю. Верболозом і квітами імбиру. Було чути, як червона сова ворушиться в гнізді у розвилці старої ялини.

— Чути що-небудь? — спитала я.

— Ні, — відказав Тоббл. — А вуха в мене чують все.

Я знову зосередилася. Нічого. Немає про що казати. Звичайно, таке відчуття в мене часто виникало тоді, коли я робила неправильний вибір. Усвідомлення, чим я ризикувала, приходило вже потім.

Здебільшого мої вилазки бували дуже обережними. Навіть сторожкими. Але сьогодні я зайшла надто далеко. Я зовсім не раділа перспективі пояснювати батькам, чому і куди ходила. Але все одно хотіла чимшвидше повернутися додому. Я зробила велику помилку — дуже велику. І ще одну робити дуже не хотілося.

— Ми живемо під землею, — обізвався Тоббл, можливо, щоб відволікти мене від хвилювань. — У нас чудові тунелі. На багато ліг під землею тягнуться. У мене там своя кімната. Величезна. Розкішна.

— Чудово, — сказала я й рушила з місця, прискоривши крок.

— Я там живу з братами: Блекстоном, Рупавортом і Піддлкомбом.

— Гм.

— А ще Макґупперсом, Джеллігорном і Брібблсом, — потім Тоббл помовчав. — Так що це не зовсім моя власна кімната.

І я знову спинилася. Щось було негаразд. Щось у повітрі.

Шерсть у мене стала дибки. У носі защипало.

Я здригнулася, хоча вже встигла зігрітися.

Я ледве пленталася, мене знемагала втома.

— Тримайся, — сказала я Тобблові.

Тоді впала на всі чотири й поскакала щодуху.

9

Страх

Я мчала між дерев, тоді смугою голого каміння, поцяткованого дрібними фіолетовими квіточками. Двічі спотикалась, але Тоббл міцно тримався лапками за мою шию.

— Пильнуй! — сказала я, віддихуючись.

— Буду, Биш, — відказав Тоббл із серйозністю, яка викликала тривогу, і ми обоє замовкли.

Хмари над нами розходилися — вітер гнав їх углиб суходолу. Небо, де-не-де відкрите, світилося зловісним сяйвом; вечоріло.

Я бігла до вулія меднів з іншого боку, але нехай. Я знаків не потребувала.

Мене вів інстинкт, спрямовував мій ніс додому, додому, додому.

Я перескочила струмок — і різко спинилася.

— Що таке? — спитав Тоббл.

Я застигла на місці, як мене вчили батьки, й прислухалася, принюхалася. Щоб дійти, поспішати не обов’язково.

Спереду, з північного сходу, було чути запах людини. Може, то поводир? Коні, собаки й усі решта були вже далі.

Попереду, у двох хвилинах швидкого бігу, чекав мій дім.

— Тут щось не те, — сказала я, мотаючи головою, ніби в суперечці сама з собою.

— Що там?

— Тихо!

Я прислухалася, Тоббл теж.