Кэтрин Эпплгейт – Одна на світі (страница 6)
Кричав не цей, худий, а хтось із лісу.
— Ні, пане, — відгукнувся чоловік на галявині. — Певне, він у морі потонув.
Я чула, як коні нетерпляче б’ють копитами. Неподалік підліском почулися кроки двох пар ніг — схоже, людських.
До чоловіка на галявині з різних боків підійшло двоє інших — на відміну від нього, бородатих. Один був невисокий і кремезний. Другий — високий і сухорлявий: я впізнала отамана браконьєрів. Обидва поверх шкіряних курток носили броню — панцир і наручні, які не поєднувалися між собою. Кожен був озброєний мечем, луком і двома ножами.
— Хто це, по-твоєму, був? — спитав отаман.
— Певне, вовк, може, пес, — сказав другий. — А що воно практично полетіло зі скелі — то, може, й дейрн.
— Ніколи сам дейрна не бачив і не зустрічав того, хто бачив би його... — отаман склав руки на грудях і прихилився до сосни. — А ти, хлопче, що думаєш?
— Не знаю, — відказав безбородий поводир. — Певне, ми й не дізнаємося...
— Кажуть, хутро дейрна — найм’якіше, найтепліше у світі. З однієї шкури ми б рік прожили — і ще б лишилося! — сказав кремезний чоловік у броні.
— Правда, — погодився поводир. — Але, може, ще більше нам приніс би живий дейрн — адже це такий рідкісний звір.
— Чортові тварюки, — сплюнув кремезний. — Мій дід малим двох таких бачив. Казав, у них носи зачаровані. Пукнеш — за сто ліг вчує.
Отаман пирхнув.
— То випадає сподіватися, що де один дейрн, там будуть і ще.
— Якщо ми ще такого зустрінемо, — звернувся до нього поводир, — будь ласка, не вбивайте його. — Зустрівши важкий погляд отамана, він на мить замовк і продовжив: — Я просто хочу сказати: якщо ми його зловимо живцем — він дасть нам більше!
— Та він і мертвий — золотий, а діла вдвічі менше, — буркнув отаман. — До речі, якщо я ще раз почую під час ловів «Не стріляйте!» — твою шкуру на базар повезу.
Поводир опустив голову.
— Так, пане.
— То, хлопче, якщо ти такий мудрий — куди нам тепер? — спитав отаман.
Поводир розвернувся й завмер на місці, придивляючись до дерев.
Він дивився в наш бік.
Хоча повилина й росла густо, в мене було відчуття, що він нас побачив.
Люди стояли тихо.
Поводир заплющив очі.
— Знову слід бере, — сказав перший бородань.
— То заткни пельку й дай йому взяти слід!
Поводир розплющив очі. Навіть із цієї відстані я розгледіла — вони були чорні, задумливі, з густими віями.
— Беремо на північ! — гукнув він усім. — Я зараз осідлаю коня — і вас наздожену.
Старші чоловіки пішли. Хлопець мовчки постояв, придивився. А тоді теж зник.
Проте, йдучи геть, він спинився й озирнувся на нас І мені здалося — хоча цілковитої впевненості не було, — що він усміхнувся.
8
Три хвости, три рятунки
Щойно небезпека минула, у животі в мене завило, наче він чекав часу, коли скаржитися буде безпечно.
Тоббл здригнувся.
— Що це?
— Мій живіт. Я їсти хочу.
— У мене в животі бурчить, коли я голодний.
— А в нас — виє.
Я зупинилася й уважно принюхалася, чи дійсно браконьєри подалися геть.
— Їхній поводир, — сказала я, — він же точно нас побачив.
— А чому нічого не сказав?
— Не знаю, — я похитала головою. — Зовсім не розумію.
І тут я відчула, що зовсім виснажилася. Шалений стрибок зі скелі, неймовірний політ, борсання в солоній воді, дощ, холод, страх — я просто хотіла додому, в затишне родинне кубло, де немає ніякої небезпеки.
На сьогодні я вже надосліджувалася далі нікуди.
Я подивилася на Тоббла і замислилася, що ж робити з ним. Про полювання я знала мало. Але відчуття було таке, що той, з ким розмовляєш, — усе-таки не здобич.
Тоббл, здається, відчув мої думки.
— Ти розумієш, що не можеш з’їсти мене, доки я не віддячу, врятувавши тобі життя?
Я мимоволі всміхнулася.
— Ти зібрався мене рятувати?
— Чого мені бракує в тілі, того в духу надмір, — Тоббл обтрусив бруд з огузка. — До того ж такий Закон вобиків. Ти врятувала мене — я маю врятувати тебе тричі.
— Чому тричі?
— Бо такий закон.
— А чому такий закон?
— Бо в нас три хвости.
Я насупилася:
— Нічого не розумію.
— Я законів не придумую. Я їм корюся.
Удалині почулося щось схоже на гуркіт грому. Ми обоє здригнулися: раптом то ознака не гніву небес, а того, що вершники повертаються?
— Не треба мені дякувати, — сказала я. «Особливо, — подумки додала. — з огляду на те, що за інших обставин я б тобою радо пообідала».
— То куди тепер? — спитав Тоббл.
— Тобі зі мною зараз не можна. Моя зграя вже кілька тижнів харчувалася самою корою та черв’яками — вони тебе вмить зжеруть.
— Але ж я мушу ризикнути.
— Зі мною не можна, — твердо сказала я, з подивом упізнаючи тон, яким часто зі мною розмовляли батьки.
— А проте я мушу.
Я вирішила звернутися до його здорового глузду:
— Ти мене сповільниш. І будеш дуже шуміти.
— Якщо ти вважаєш, що я шумітиму на землі, то, може, повези мене на спині. У твоїй сумці я не вміщуся, — Тоббл наставив на мене благальну мордочку. — Три рази, — сказав він. — Закон вобиків. Ти мене так просто не позбудешся.