Кэтрин Эпплгейт – Одна на світі (страница 5)
— Пізно! — напівжартома відказала я.
І нагадала собі: привів сюди мисливців не вобик.
З іншого боку — на човні в скелю врізався саме він.
— Іменем усіх Предків, як ти потрапив у той човен? — спитала я.
— Мене взяли в полон пірати.
Я вирячила очі:
— Як ти сказав?..
— Пірати, — повторив вобик.
— І як це так — вобик потрапив до піратів?
— Як зазвичай.
— Тобто «як зазвичай»? — ще дужче здивувалася я. — Як це — «зазвичай» потрапити в полон до піратів?
— Якщо наловити повний човник липасів, то... ну, піратам твій вантаж, ясно, сподобається, — відказав Тоббл, знизавши плечима. — Який пірат не любить печеного липася!
— Правда?
— Звісно! Мої брати встигли вискочити з човна, а я заплутався в неводі й лишився сам. — Схоже, бідолаху не дуже засмутило, що брати навіть не спробували йому допомогти. Але, побачивши осудливий вираз моєї морди, він додав: — Та я найменший. Брати часто на мене уваги не звертали.
Оце виявилося в нас спільне.
Тоббл уважно придивився до мене. Схилив голову набік, майже поклавши її на плече.
— Чи не ображу тебе, якщо спитаю, що ти за звір? Ти схожа на собаку, а ходиш дибки, говориш...
— На собаку? — повторила я. — Жартуєш?
— То який ти звір?
— По-перше, голодний. По-друге, холодний. І мокрий.
— І я голодний, а ще я — вобик.
— А я — дейрна. Хто ж іще! — відрекомендувалася я з усією гордістю, на яку спроможна.
Тоббл пискляво-верескливо засміявся. Навіть сміх у вобиків кумедний.
— Так, а я чотириголова лісова фея!
Він уважно примружився.
— Вовча рідня? Напевне. А шуба в тебе золотава, гарніша за вовчу. Гмм. І літаєш, як політуха. І сумка в тебе на животі. У тебе передні лапи — руки з пальцями, а задні — як у собаки. Ходиш рівно, жіночої статі...
— Дякую, що ствердив очевидне.
— І в повадках у тебе щось майже людське проглядається...
Ми йшли, і Тоббл при цьому оббігав навколо мене.
— З іншого боку, я щойно бачив, як люди хотіли тебе вбити, — знову схилив він голову набік. — Звісно, люди й одне одного, бува, нищать.
— Я — дейрна, — твердо повторила я. — А ти — вобик. І, щоб ти знав, дейрни їдять вобиків.
Тоббл пирхнув:
— Дейрнів не буває, — сказав він з такою певністю, наче стверджував, що вода мокра. На жаль, до того йшлося й насправді.
— Але ось я перед тобою — мокра, голодна й холодна. І я визнаю: нас тепер не так багато лишилося, як колись. Але запевняю тебе, я знаю, хто я.
Ми видерлися обваленою скелею на високий берег і нарешті пірнули в лісову тінь. Дощ тривав, але крізь гілки дерев лив на нас не так сильно.
— Не розумію, — продовжив Тоббл. — Дейрнів уже... не лишилося, — говорив він тихо, наче розповідав страшну казку перед сном. — Мені так батько казав. І дід. І прадід. Ви, перепрошую на різкому слові, вимерли.
Я зупинилася й піднялася на весь зріст над малим вобиком.
— Ну тепер я тебе точно з’їм!
— Ти врятувала мені життя. Ти мене не з'їси.
— З огляду на те, що мене немає і мене не стосуються жодні закони — то чого ж?
Я прошепотіла це занадто голосно й нагадала собі, що треба поводитися тихіше.
— Просто так не роблять. Це неввічливо, — Тоббл крутнув головою, підняв один із хвостів і став його вилизувати. — То хто це хотів тебе вбити?
— Браконьєри, — сказала я. — Що, тему змінив?
— Ну а тепер я подякую тобі за те, що ствердила очевидне, — всміхнувся Тоббл — До вобиків браконьєри справ особливих не мають.
— Може, тому, що ви на смак, як черепаха.
— Просто не знаю, ображатися чи радіти.
— Нас убивають заради хутра, — сказала я.
— Можна? — спитав Тоббл, вказуючи на мою передню лапу. Я не заперечила, і він обережно помацав моє плече. — Навіть коли ти мокра, — здивувався він, — ти надзвичайно м’яка!
Я знизала плечима.
— Батько каже, що нині весь світ намагається вбивати дейрнів.
Хруснула гілка — Тоббл схопив мене за лапу.
Ми застигли на місці.
Я принюхалася. Ліве вухо Тоббла закрутилося, як голова стривоженої сови.
— Отам! — показав він. — Ждуть!
7
Браконьєри повертаються
Я жестом наказала вобикові припасти до землі, хоча в цьому й не було потреби: якщо навіть вобик стане на задні лапи, він усе одно буде нижчим за дейрна, який повзе навкарачках. Ведучи нас від стовбура до стовбура, я прораховувала кожен крок, щоб він був нечутний.
Дедалі сильніше пахло людиною, конем, собакою. Я напружила слух, але чула тільки биття власного серця.
Найдужче я боялася собак. Нюх вони мають майже такий самий гострий, як дейрни. Але вітер був нашим союзником: дув від них до нас і не давав їм нас унюхати.
Одна людина була ближче, я не мала в цьому сумнівів. Решта стояли віддалік із кіньми.
Рухаючись так обережно, що, певне, жоден хижак — не тільки людина — не помітив би нас, я просувалася вбік, у колючі зарості повилини.
І там був він.
Стояв на невеликій галявинці біля поваленого дерева — напружений, зосереджений. Висока, худа людина була вбрана в просту одіж селянина чоловічої статі: заношену брунатну сорочку, шкіряний жилет, сірий товстий накидач із відлогою, перев’язаний поясом, вовняні штани, високі чоботи з буйволячої шкіри.
Я майже нічого не знала про почуття людей, але все ж мені здалося: цей чоловік чимось стривожений.
Ні, більш ніж стривожений — розлючений.
— Гей ти, поводирю, побачив його знову?