Кэтрин Эпплгейт – Одна на світі (страница 4)

Змилені коні ставали дибки на краю скелі. Я бачила розлючені обличчя людей, які вдивлялися в мене. Гострі досвідчені очі прикидали політ нової стріли.

І вона просвистіла повз мене швидше, ніж раптидон, який кидається з-під хмар на жертву. Так близько, що я бачила колір її оперення, малюнок на древку, тризуб-наконечник. І тонку жилу, за яку мене можна було б підтягти.

Браконьєрська стріла.

Я випустила повітря з-під перетинок, розігналася й пішла на ризиковане зниження.

Далеко внизу — і майже так само далеко попереду — в човні, махаючи лапами, стояв вобик із великими, нажаханими очима.

Човен підкинуло найбільшою хвилею. Я нахилилася ліворуч, спрямовуючись до рухомої цілі.

Я відчувала швидкий лет часу й відстані, коли човен врізався в підніжжя чорної скелі й розлетівся на тріски та дошки.

Вобик закричав. Тепер уже мені було добре його чути.

Він стрибнув уперед. Недалеко — адже вобики малі та опецькуваті створіння, — але цілком достатньо.

Мабуть.

Я летіла швидше, ніж будь-коли в житті. Між нас пролетіла стріла. Я проскочила під жилою, коли вобик почав падати.

Я ще скинула з-під перетинок повітря й метнулася, мов блискавка.

Вобик відчайдушно тягнувся до мене.

— Я тут! — крикнув він.

Я схопила його за лапу.

Від ваги вобика я немов налетіла на стіну. Дейрни не можуть нести в польоті нічого важкого.

Я перевернулася в повітрі. Захиталася, почала падати. Але за інерцією ми ще трохи пронеслися вперед, а море тим часом відступало — і ось ми опинилися на вузькій клиноподібній смузі піску.

Учепившись одне в одного, ми виривалися з лап прибою, який тягнув нас назад, немов бажаючи збити з ніг і забрати на глибину.

Але одна моя лапа змогла так-сяк упертися в мокрий пісок. Інша — на мій подив — ще трималася за лапу вобика.

Я поточилась — і ми впали в прибій. Мені в легені потрапила солона вода — і я закашлялася.

Подумала: чи не помру зараз?

Подумала: чи розсердяться на мене батьки, якщо помру?

Хвилі швидко верталися, набирали сили, щоб кинутися в скелю. Впали перші краплі дощу.

— Нагору! — тихо скомандувала я. — Лізь!

Перед нами була чорна скеля, яка за мить опиниться під водою, але ми щосили вчепилися в неї кігтями, дерлися нагору, виборюючи кожен дюйм, послизаючись, збиваючи суглоби.

Я штовхала вобика вгору перед собою.

Хвиля вдарила в мене. Я не мала сил її збороти. Вона підкинула мене й тримала, хоч як я загрібала лапами, втративши будь-яке чуття напрямку.

Ось так.

Ось так і мало скінчитися моє життя.

Мене накрило піною. Вода налилася в рот і намагалася пробитися глибше, в горло.

І тут я відчула.

Хтось схопив мене за шкуру на карку.

Лапа була мала, хватка слабка, а проте це виграло для мене мить.

І за ту даровану мить я змогла знайти опертя для передніх лап — а тоді й для задніх. Я шалено махала всіма лапами, нажахана, не помічаючи ран і синців, і голова моя то зринала над водою, то занурювалася.

Повітря. Ух. Повітря.

Я лізла на скелю. Просто переді мною підіймався туди вобик.

— Стережися! — крикнув він, і стріла врізалася в камінь так близько від мене, що зачепила шерсть біля вуха.

Мить, ще мить — і ми вже перемахнули вершину і з’їжджали другим боком скелі, недосяжні для жодних стріл.

Браконьєрам було нас не дістати — хіба що вони б пустили коней униз крутосхилом і через глибоку ущелину.

У небі сяйнула блискавка. Чорні хмари розверзлись — линув крижаний дощ.

Я подивилася на вобика. Вобик — на мене.

Ми віддихалися.

6

«Невже ти —...?»

— Здрастуй, — сказав вобик. — Як добре, що ти мене врятувала, дякую!

Бобики відомі своєю бездоганною ввічливістю.

Мені було не до люб’язностей.

Я промокла, змерзла, тремтіла. І почувалася аж ніяк не в безпеці.

Я струснула головою. Спробувала зосередитися.

Скеля. Браконьєри. Стріли.

У моїй збуреній голові раз у раз прокручувався той шалений стрибок. Я відчувала, що він мені ще не раз насниться — від такого сну прокидаєшся, вкрившись потом, віддихуючись і тремтячи всім тілом.

Дощ заливав нас, блискавка врізалася в скелі. Грім перекрив гуркіт прибою.

Я зморгнула, скидаючи краплі з повік, і подивилася на вобика. Він був невеликий — може, утричі менший за мене — і смішний, особливо в такому промоклому вигляді. Його срібляста шубка була мокра й брудна, і всі три хвости теж. Довгасті округлі вушиська стирчали над головою, наче великі крила.

А все решта в нього було кругле: голова, помітне черевце, очі — великі й блискучі, як сливи. Навіть лапи — білі так само, як вуха й писок, — теж круглі, як листки латаття. Нижня половина його морди була трохи лисяча: чорний ніс, довгі вуса, рот із піднятими кутиками, наче йому весь час весело. Під величеньким пузцем вобик був підпоясаний шкіряним ременем, на якому висів маленький мішечок.

— Треба сховатися, — сказав вобик. — Вони можуть нас шукати.

Я зітхнула, зусиллям поставила на ноги обважніле від пережитого страху тіло. Вобик мав рацію. Треба було десь перейти.

Ми пішли понад скелями на піщану смугу.

— Ідемо тудою, де хвилі накочують, — сказала я. — Вони змиють слід.

Ми, дейрни, — майстри маскування.

— Перепрошую, чи можу... чи можу я поцікавитися: ти маєш план?

— Мій план — не потрапити під стріли!

Вобик притих і опустив голову. Мені стало трохи ніяково, чи не образила я його, тож додала:

— Ходімо отуди, де попереду стара глина. Вона тверда, слідів на ній не видно. Піднімемося там, де скеля обвалена, і далі лісом. Мені до своїх треба.

— За нами ніби нікого не видно.

— І запаху нема, — сказала я, відсапуючись. — Але дощ ховає і звуки, і запахи. Треба чимшвидше звідси вибиратися.

— Мене звати Тоббл, — сказав вобик. — Я глибоко тобі вдячний. І я не хочу тебе обтяжувати...