Кэтрин Эпплгейт – Одна на світі (страница 3)

Я видряпалася великими, грубо обтесаними каменями, що утворювали подобу сходів. Угорі плющ заплітав отвір, коло якого, без сумніву, колись чатували лучники.

І звідти було видно його — море.

Воно виявилося зовсім не таким, як я уявляла.

То було не тихе побрижене озеро. Не швидкий співочий струмок. Море розкинулося без кінця — як небо, ні з чим не зрівнянне. На берег сунуло військо хвиль, люто кидаючись на нього й розбиваючись на білу піну. Чорні скелі, змережані сріблястими жилками, які — я колись почула це — називалися Акулячими Зубами, протинали воду, мов блискучі мечі.

Прибій оглушливо гудів і шумів. Я немов тонула в запахах — потужних і таємничих.

Вітер вирівнявся, посилився. Вуха в мене опустилися, в очах запекло. Я поглянула на небо й побачила, що здалеку суне стіна металево-сірих хмар. Наближалася гроза.

Праворуч від мене скеля вигиналася великою дугою — просто зазубрений камінь в облозі хвиль. Ліворуч дуга закінчувалася скельним виступом. На краю цього похилого півострова стояло покручене, безлисте дерево.

І лише тоді мені впав в око човен — і той, хто самотньо в ньому сидів.

Малий, майже іграшковий човник похитувався на сіро-зелених хвилях. Кожна з них дедалі ближче підсувала його до скель. Коли — чи якщо — він на них налетить, то розлетиться на друзки.

Лише примружившись, я розгледіла, що в човні справді хтось є. Хоч як я намагалася, але внюхати істоту не вдавалося (нюх точніший за зір — принаймні в нас так). Коли пробувала щось вловити з повітря, мій нюх забивали сильні аромати моря.

А проте хтось там у човні був. Хтось дрібний, коричневий — він намагався підгрібати лапою.

Невже... Я майже не сумнівалася: то був вобик!

«Що вобикові робити в човні?» — звернулася я ні до кого.

Прибій шумів дедалі сильніше, однак мені почувся й тихий, але відчайдушний крик про допомогу.

І це зрозуміло. Хоча мені було погано видно й чутно, хто сидить у тому суденці, одне можна було сказати напевне: вобик то чи ще хтось, але він приречений.

4

Порятунок про допомогу

Поки я дивилася, загрозлива лапа води високо підкинула човен і жбурнула його разом із крихітною істотою до високої скелі.

Я затамувала подих. Я не хотіла на це дивитися. Не хотіла знати. Смерть була в лічених секундах від мене.

Але, на мій великий подив, море, яке штовхнуло човен, тимчасово змилостивилося й відвело його назад.

Проте недалеко. Чекати все одно лишалося недовго. Іще одна-дві хвилі, ну три — і вобик (я вже не сумнівалася, що це він) загине.

Одного разу, коли я була дуже мала, мати вполювала нам на обід вобика. Ми довго харчувалися травою та хробаками і дуже скучили за м’ясом. Якби ми не були такі голодні, навряд чи нам було б так смачно, але тепер від спогадів у мене потекла слина.

Хоча вобик і міг би стати малим, але корисним доповненням нашого одноманітного раціону, я не думала про те, щоб його з’їсти. Мені не хотілося, щоб він загинув. (По правді, мисливець із мене слабкий і занадто жалісливий. Власне, я нікого й не вбила, крім кількох комах.) Натомість я сама собі дивувалася, бо частина мого мозку вже була зайнята пошуком способів порятунку: прикидала кут, швидкість руху, навіть вагу малого створіння.

Поки я міркувала, вобик дивився на мене у відчаї, його рот відкривався і рухався.

Я чула тихе: «Рятуй!» Чи, може, той звук мені тільки уявлявся — але без усякої уяви мені було видно страх і гарячкові рухи лап.

— Не можу, — сказала я, і слова полетіли геть від мене за вітром, як сухе листя.

Я могла б скористатися літальними перетинками, які в нас є на боках, щоб планерувати на короткі відстані. Може, якщо розрахувати неймовірно точно, мені вдасться схопити вобика.

Але якщо не станеться диво, то нести його мені не вдасться.

Хоча ж недалеко. Кілька ярдів. Якраз вистачить...

Океан відступив, відкривши вузьку смугу піску в розколині між скель.

Ні, не встигну.

Вобик дивився на мене і щось казав. Я не чула, але він благав врятувати йому життя.

Мій батько мав приповідку: «Щоб дійти, поспішати не обов’язково». Я часто це від нього чула Він мав на увазі: не квапся, а подумай.

Я так і зробила.

З одного боку, я можу загинути.

З другого боку, це була б чудова історія для вечірньої розмови біля багаття. Ото мої брати й сестри здивуються!

З третього боку... але тут я зупинилася.

Я була настільки зайнята нещастям вобика, що не одразу звернула увагу на нудотно-солодкавий запах свійських собак, за яким котився впізнаваний кінський сморід. А третій дух мене вразив — то був новий, незнайомий запах.

Знати я його не знала, але здогадатися могла.

Тільки один вид ходить у супроводі собак і коней.

Подушечками лап я відчувала стукіт копит. Я озирнулася до дерев і побачила, як над ними метнулися вгору злякані птахи. Як я могла не помітити такі запахи? Через сирість у лісі, сильний вітер, через те, що відволіклася на вобика, який може потонути?

Я почула попередження — пронизливе виття, яким ми подаємо сигнал про небезпеку.

Але дивно: цей звук видавав не дейрн. Тон не зовсім такий. Невже люди?

Гущина прорвалася — так гострі кігті рвуть шкуру, — і переді мною виникли коні. Верхи на них не міг сидіти ніхто, крім людей.

Люди були великі й міцні, кінцівки в них виявилися товщі, ніж мені здавалось, а крики — жаскіші.

Невже солдати Мурдано?

Мені раптово згадалося прислів’я, що його навчив нас Дейлінтор: «Де червоне і сріблясте — дейрна ждуть лихі напасті!»

Ці люди були вбрані в щось рябе, сіро-буре. Зброя в них була неоднакова. Двоє з коней везли не людей, а перев’язані мотузками тюки шкур.

Браконьєри!

Голос, той самий, що подавав сигнал небезпеки, кричав:

— Ні! Ні! Не стріляйте!

Отаман браконьєрів із великим луком у лівій руці їхав на високому чорно-білому коні. І чоловік, і тварина дивилися на мене з небезпечною пильністю.

Правою рукою чоловік витяг стрілу із сагайдака. Миттєво наклав її на тятиву.

— Hi! — закричала я.

Моє серце було готове вирватися з грудей, збившись із ритму.

Сповнена жаху, дивилася я на те, як чоловік напружує м’язи й натягує тятиву.

Його очі бачили лише мене.

Я ж бачила тільки блиск наконечника стріли. Пальці, які розтислися. Відпущену тятиву.

І я стрибнула.

5

Порятунок у морі

Літати дейрни не вміють.

Ми вміємо планерувати в повітрі, але побороти тяжіння землі не здатні. Можемо тільки зменшити його, перетворивши своє падіння на повільну дугу.

Я випростала передні лапи, розкривши перетинки. Уп’явшись тридюймовими кігтями задніх лап у сипкий камінь, відштовхнулася й метнулася в бік кипучих грозових хмар.

Стріли розтинали повітря, як смертельний дощ.

Я вловила вітер.

Гострий край одного з Акулячих Зубів черкнув мене по хвосту, коли порив вітру напнув мої перетинки й підкинув угору.