Кэтрин Эпплгейт – Одна на світі (страница 2)
Вона подивилася туди ж, куди і я.
— Які красиві. Летять, мабуть, на північ. У них час перельоту.
— Мені б теж хотілося з ними.
— Розумію, інколи нам так жити буває непросто, — вона погладила мене по спині. — Особливо вам, малятам.
— Я не маля!
Мати легенько штовхнула мене носом:
— А й правда, вже не така й мала.
Я зітхнула, прихилившись до неї. Вона була тепла й затишна, як сонячний куточок.
— Мені нудно, Майє. Я хочу погратися. Поганятися за хвостом. Повчитися чогось. Хочу піти шукати пригод і бути сміливою.
— Не варто спішити до сміливості, — тихо сказала вона. — Не варто спішити.
— Мене старші дражнять дрібнотою, писклям, — поскаржилась я. — Кажуть, я забагато про все питаю.
Було приємно себе жаліти.
— Мені не подобається бути такою, якою я є, — продовжила я.
— Биш, — відповіла мати. — Ніколи так не кажи. Ти така одна на весь великий світ. І мені надзвичайно подобається, що ти ставиш дуже багато питань. Так ми вчимося.
Вона трохи помовчала.
— Я тобі дещо скажу. Таке, чого решта дитинчат іще не знають.
Вуха в мене стали сторч.
— Дорослі вчора ввечері збиралися на раду. Сьогодні, як сяде сонце, ми вирушаємо. Підемо на північ, як ці крилаї. Нас поведе Майшо. Вона сказала, що нам уже годі обшукувати південні краї.
Майшо була наша провідниця. Вона мала найгостріший нюх та найкращі інстинкти в усій зграї, і вона багато мандрувала в пошуках інших дейрнів. Проте, хоча до нас і доходили чутки про зустрічі з дейрнами, наша зграя нікого з них не бачила. У зграї нас залишалося двадцять дев’ять.
— Це довгий перехід, — сказала мати. — Ми, як і ці крилаї, будемо переселятися. Виходимо на розшук Першої колонії.
— Але ж Дейлінтор казав, що там уже нікого немає.
Я пригадала те, чого нас учили про Першу колонію — групу дейрнів, які за давніх часів перебралися до Недарри. Нам треба було запам’ятати вірш про них — дуже довгий.
У нашій родині мені найдужче подобалося вчитись. Проте навіть я маю визнати, що цей вірш — найнудніший з усіх, які будь-коли складали:
Оце тільки з того вірша й пам’ятаю. Якби Дейлінтор не дозволив малювати мапи, поки читав його нам, то я б там із нудьги заснула Більшість дитинчат так і зробили.
— Майє, — спитала я, — а ти справді вважаєш, що на півночі ще може лишатися колонія?
Мати дивилася через галявину на темний обвітрений ліс і не відповідала.
— Можливо, так, — нарешті сказала вона.
Дейрни не брешуть. Це безглуздо, адже ми завжди помічаємо неправду — не лише від подібних до себе, а від будь-кого.
Жоден інший вид не має такої здатності. Дейлінтор часто називав її «нашим важким даром», хоч я й не розуміла, що він хотів цим сказати.
Так, дейрни не брешуть, проте вони інколи... сподіваються.
— Але ти так не вважаєш? — не відступалася я, хоча вже й знала відповідь.
— Ні, моя хороша, — майже пошепки відказала вона — Але, може, я помиляюся.
— Я впевнена, що ти помиляєшся. Не сумніваюся, ми знайдемо сотні дейрнів. Навіть тисячі! — я зупинила себе. — Адже сподіватися — це не погано, ні?
— Сподіватися — ніколи не погано, Биш, — сказала мати. — Якщо це не суперечить правді, — вона знову легенько штовхнула мене носом. — А тепер — іди спати. Уночі буде довгий перехід.
Крилаї й далі кружляли, знижувались і здіймалися саме на такій висоті, на якій їх було не дістати.
— Ну можна ще трошки, Майє, — просилася я. — Вони такі красиві!
— Тільки недовго, — сказала вона. — І нікуди не ходи.
Мати розвернулася йти, потім зупинилася.
— Я люблю тебе, дитя. Не забувай.
— І я тебе люблю, Майє.
Крилаї не відлітали ще довго. Може, вони здивувалися зустрічі з дейрнами. А може, їм просто подобалося, як із прогрітого сонцем вулія здіймається тепло.
Коли я й собі зібралася додому, мою увагу привернуло щось химерне, не до кінця зрозуміле.
І не звук, і не запах.
Радше якийсь натяк.
Я зробила кілька кроків до маленької галявини, що лежала між мною і темним шерегом дерев. За ним шуміло море.
Я внюхалася в поривчастий вітер. Повітря було повне подій.
Кого я відчула там? Деревну лисицю? Бриндалета? У цьому зиґзаґоподібному вітрі годі було точно визначити.
Ліс кликав мене — тихо, але наполегливо, спонукав наблизитися. Крізь дерева тяглися золоті стрічки променів. Я ніколи не бувала там за дня — тільки глибоко вночі.
«Ні! — сказала я собі. — Нам заборонено залишати зграю, особливо засвітла, тим більше без дозволу».
А я й не залишала — ну, принаймні надовго.
Я вибиралася до струмка, з якого здіймалися зелені бульбашки. Хотіла подружитися з привітною смугастою білкою та її білченятами. Учора я набрела на місце, поросле зорянкою, квіти якої пахли, як шавлія і море. Там було гарно ганятися за хвостом.
Я старалася ніколи серйозно не ризикувати. Ніколи не ходила далеко. Але ж як я можу чогось у світі навчитися, якщо його не бачитиму?
Я знала: вийти треба. Але перед тим, як ми рушимо далі, до наступного темного місця, — чи не гарно було б подивитися на море при сонці — ну один раз? Я бачила його лише при зірках.
Мати була вже в гнізді. Я принюхалася до свіжого вітру: небезпеки немає.
Перебігти галявину — це лічені хвилини, якщо на чотирьох. Лише кілька хвилин проскочити лячну, але манливу стіну дерев.
Одну хвилинку, сказала я собі. Тільки глянути на те, як сонце танцює на воді.
Зовсім трохи, дуже швидко — і я вернуся, ніхто й не помітить.
3
Човен
З високого лісу я вийшла на витку стежку. Дерева не підступали до краю скелі, наче боялися висоти.
Трава була суха і тепла, майже крихка. На дотик зовсім не така, як уночі, — холодна, сира від роси.
Я набрела на залишки давньої будівлі — приземкуватої, поруйнованої. Можливо, вартова вежа. Дейлінтор трохи розповідав нам про людські житла. Деякі з них дивовижні. А деякі — навдивовижу потворні.