Кэтрин Эпплгейт – Одна на світі (страница 1)
Кетрін Епплґейт - Останниця. Одна на світі
Оригінальна назва:
Автор: Кетрін Епплґейт
Серія: Останниця - 1
Перекладач: Ганна Яновська
У природі ніщо не існує окремо.
Рейчел Карсон, «Мовчазна весна», 1962 р.
Частина 1
Початок кінця
1
Останниця
Ще задовго до того, як почула це слово, я звикла до того, що я — остання.
Я була вишкребком — наймолодшим і найменшим дитям, і то набагато меншим за всіх поміж сімох братів і сестер, що означало мою останню чергу пити, їсти, бути захищеною.
Найнижчий статус у нашій зграї в час занепаду я прийняла без образи — принаймні без особливої образи.
Можливо, це й справедливо. Мої переступи, як мені часто нагадували, були численні.
Розуму бракувало, бо я була замала, допомоги від мене було небагато, бо я занадто дрібна.
Ноги в мене були великі й незграбні. Бігаючи, я в них плуталася.
Шуба в мене була неохайна, манери жахливі. Колись я з’їла цілу ногу роганя поза чергою.
Моя цікавість була надмірною: я відходила занадто далеко й ставила забагато питань.
Коротко кажучи, мені геть не вдавалася моя єдина справа в житті, котра, як в усіх дейрнів, полягала в тому, щоб тихо жити й не висовуватися.
У ті дні помітити дейрна було приблизно те саме, що погладити єдинорога.
Наш старійшина Дейлінтор — ветхий і сивомордий — любив згадувати часи, коли наші предки бігали великими, сотенними зграями рівнинами Недарри. На ніч вони ділилися на сімейні гурти, збиралися навколо вогнищ готувати дикі трави та ягоди, а коли-не-коли — заблукалого борсука чи кушку.
Але це було дуже давно. Тепер у цій частині світу нас лишилася тільки жменька, невелика зграя з чотирьох сімей, які лякливо, наче миші, ховалися, де могли.
Ховалися від людей — найменш передбачуваних хижаків.
Ховалися від самого сонця.
Подейкували, що десь далеко теж живуть дейрни — у гірських печерах чи на островах. Дехто казав, що насправді там вони не живуть, а того, хто їх бачив, ввела в оману марна надія. Дейрнів незрідка плутають із собаками. Ми маємо доволі багато подібних рис.
Проте в собак передні лапи не є руками з протиставленим пальцем. Вони не здатні до прямоходіння. Не можуть перелітати з дерева на дерево. Не вміють розмовляти з людьми.
І, прошу мене пробачити, не мають собаки надзвичайно гострих кігтів для полювання, якщо ви розумієте, про що я.
Коротше, хоч скільки нас залишалось, а Дейлінтор боявся, що скоро нашому роду настане кінець — він буде винищений за тепле й пухнасте хутро.
Як карлізійські тюлені, яких погубили люди-мисливці.
Або ж червоні марлоти, яких не пожаліла епідемія.
Чи синьочубі зингвіни, стерті з лиця землі, коли Давноминула війна зруйнувала їхню територію.
Здавалося, існує дуже багато способів назавжди залишити світ.
Ми не бажали вірити, що наші дні злічені. Але знали одне: колись нас було багато, а сьогодні — мало.
Мої батьки гадали, що в разі будь-якого лиха я загину першою, — а вони знали, що лихо наближалося.
Я була мала. Й інколи розчаровувала їх.
Але я знала, що також здатна бути сміливою. Я не боялася загинути першою.
Я просто не хотіла залишатися в живих останньою.
Не хотіла бути останницею.
2
Крилаї прилетіли
Кінець почався зовсім нещодавно — тоді, коли до нас прилетіли крилаї.
Я почула їх невдовзі після полудня. Тихо прокралася повз мою сонну родину, що, скублившись, нагадувала одного великого звіра.
Дейрни за своєю природою тварини не нічні — але ми вже давно не наважувалися виходити за дня. Ми боялися великих котів — фелівет, які полювали поночі. А ще дужче боялися браконьєрів і солдатів Мурдано — правителя Недарри.
Проте я не знаходила собі місця. Щось мені чулося знадвору: повітря, яке рухається під крилами, ніжними і потужними водночас.
Моя сестра Лір’я позіхнула й розплющила око:
— Я така голодна, Биш, що тебе з’їла б, — тихо промовила вона.
— Кістлява вона занадто, — зауважив найстарший брат Авар.
Я на їхні кпини не зважала. Звикла не звертати уваги на братів і сестер.
Нелегко було протиснутися надвір з нашого теперішнього тимчасового житла. Цей покинутий вулій меднів нагадував велике осине гніздо, яке впало на землю. Він був влаштований як стільник, чарунки в ньому мали розмір великого валуна й на світлі блищали, як сировий мед, а на дотик були тверді, мов камінь. Батько казав, що це гніздо зліплене з вулканічного попелу, сірки та піску, замішаних на булловій смолі.
Дейрни зазвичай стояли на рівнинах круглим табором або ж мостили гнізда на деревах, якщо кочували через ліс. Тепер ми вже цього не робили.
Як і багато інших звичних колись речей. Принаймні так розповідав наш учитель Дейлінтор, який зберігав пам’ять про давні часи. Він натякав на ті інші речі, але деякі частини історії дейрнів, за його словами, були не для дитячих вух.
Гніздо на дереві було занадто помітне й могло стати легкою мішенню для стріл. Тепер ми кочували з місця на місце, знаходячи прихисток у печерах чи ущелинах, у зарослих ожиною лісових хащах. Ми не лишали по собі слідів — ніяких натяків на гнізда чи табори. Ми спали під скелями, на пустельному морському березі, в покинутих оселях інших істот. Наша невелика зграя одного разу ночувала в покинутій колибі мисливців.
Ось тоді я й була найближче до людей — одного з шістьох панівних видів. Люди, дейрни, фелівети, натіти, тераманти й раптидони колись вважалися най-могутнішими істотами нашого краю. Але тепер усі вони — навіть люди — опинилися під тиранічною владою Мурдано.
Я зустрічалася лише з двома з інших великих панівних видів. Чула запах фелівет — величезних граційних котових, які плавно скрадаються найтемнішої ночі (ніколи нічиє вухо їх не чує). Бачила раптидонів — королів повітря, які ширяли в хмарах.
Однак натіта я ніколи не бачила.
Ніколи, на превелике щастя, не зустрічалася й зі зграєю терамантів.
І з людьми також.
Та про людей я знаю не так уже й мало. Дейлінтор розповідав нам, дейрненятам, про них, креслячи фігурки на сухому листку плаї. Він казав мені, що люди мають два ока, ніс і рот, повний тупих зубів. Дізналася, що вони вищі на зріст за нас, дейрнів, але не набагато. Дізналася багато про їхні звички, одяг, села й міста, їхню культуру і зброю, їхні мови й про те, як вони вимірюють час і відстань.
А головне, дізналася, що людям у жодному разі не слід вірити — їх завжди треба остерігатись.
Сонце стояло низько. Я вилізла з медневого гнізда.
Звук наближався, і я побачила їх над вулієм.
Крилаї!
Їх було четверо — кожне приблизно три хвости завширшки й завдовжки, і їхні яскраві крила забарвлювали проміння, що пробивалося крізь листя. Напевно, вони гадали, що медні досі тут живуть, адже крилаї — великі любителі меду, а до того ж — великі крадії.
Хоча віяв вітер, їм неважко було зависнути в повітрі, подібно до великих птахів-боривітрів.
— Биш! — у тихому стурбованому голосі звучав докір.
Я озирнулася й побачила, що мати теж вийшла надвір. Вона стомлена, її темно-золотисте хутро кошлате, а хвіст мляво опущений.
— Крилаї, Майє! — прошепотіла я.