Кэтрин Эпплгейт – Одна на світі (страница 10)

— А мені не добре.

Юнак зітхнув, розкидав і притоптав вогнище, присипав землею.

— Час рушати, — сказав він.

Хоча рук мені не розв’язав, так і лишив їх за спиною, але зняв мотузку із задніх ніг. Знову підняв мене над силу — і посадив верхи на коня. Тепер я вже була не вантажем, а вершником.

Легко й плавно він заскочив на коня позаду мене, взяв вуздечку, і ми рушили далі швидким клусом.

Виїхали на світло з лісової тіні. Місць я не впізнала. То був і не ліс, і не лука, і не морський берег. Навколо нас лежав сухий, кам’янистий, скелястий, де-де порослий низькими чагарями простір.

Юнак вів коня так, щоб той тримався каміння, аби не залишати слідів.

Я постановила уважно стежити за всім, щоб потім знайти шлях для втечі.

Намагалася зосередитися на тому, куди ми прямуємо.

Але що з того?

Хоч куди я дивилася, перед очима ставали гора трупів і незрячі погляди всіх, кого я в житті любила.

12

Шепоти

Ми рухалися далі. Поволі краєвид змінювався. Місцевість ставала більш кам’янистою, шлях — небезпечнішим. Негустий сосняк праворуч рідшав — і врешті скінчився. Кожен крок і коню, і поводиреві давався важко.

Поводир, схоже, стомився. Проте вперто вів коня понад блискучими скельними виступами, так близько, що і мені, і йому доводилося відхилятися, щоб не подертися об них.

Я вишукувала у вітрі чого-небудь знайомого, відомого — і не знаходила. Вітер шепотів, стогнав, але нічого не казав про те, де я і куди мене везуть.

Рана в боці боліла й пекла. Груба перев’язка не давала віддихатися.

Ми проминали співучий струмок, і я зрозуміла, що й далі дуже хочу пити.

Я почула шепіт вітру, дзюрчання струмка і, може — невже? — ще щось.

Моє ім’я у вітрі.

— Биш.

Я почекала і знову почула:

— Биш!

Я щосили прислухалась, але більше нічого не почула. Чи це було якесь відлуння материного голосу? Чи вона й зараз мене кличе — з краю померлих? Але чулося мені тільки стукотіння кінських копит по каменю й дихання поводиря.

«У тебе думки плутаються, — сказала я собі. — Тобі вчувається».

І тут знову:

— Биш!

Я, можливо, чула те, що хотіла почути: хтось шукає мене, гукає. Хтось, кого я знаю, лишився в живих.

Вітер шепотів свою моторошну пісню, і знову з пам’яті сплив непрошений спогад. Мої батьки тихо перемовляються: це було лише кілька днів тому. Вони сиділи в далекому кутку нашого тимчасового пристановища в медневому вулії й шепотілися про нас. Про мене, братів і сестер.

Вони гадали, що ми спимо.

А ми не спали.

Коли йдеться про дитячий сон, батьки на диво схильні до самообману.

— Якщо прийде лихо... — тихо промовила мати.

— Коли прийде лихо... — виправив батько.

— Коли прийде лихо, — продовжила вона, — я за них усіх хвилююсь. А особливо боюся за Биш.

Почувши своє ім’я, я здригнулася. Проте очей не розплющила й намагалася дихати рівно. Я найкраще вмію вдавати, що сплю.

— Чому за Биш, кохана? — спитав батько.

— Вона така маленька. Така дрібненька, — материн голос тремтів. — Мені снився сон, жахливий сон. Вони прийшли по нас. Мені наснилося, що вона загине першою.

— Першою... — батько доволі довго помовчав.

Я пам’ятаю: він лежав тихий, нерухомий, ледве дихав — чекав, чи не розповість вона щось іще.

— І мені теж снився сон, — урешті зітхнув він. — У дечому ще гірший. Мені снилося... — батько затнувся, йому перехопило подих, — що вона залишилася в живих останньою.

— Ні, — сказала мати, і мені було чути, що вона тихо плаче. — Навіть не думай про таке.

— Кажуть, у людей є таке слово: останник, останниця.

Мати гірко розсміялася:

— Аякже, звичайно, вони знають, як це назвати!

Мій брат Ріпхіс, який спав унизу тієї купи, якою ми скублилися на сон, штовхнув мене ногою:

— Не хвилюйся, Биш, — сказав він. — На таку дрібноту, як ти, вони стріл не марнуватимуть. З тебе ніякого наїдку.

— Нас убивають не заради їжі, — сердито шепнула найстарша сестра. Вона була найрозумніша з нас — можливо, тому, що найкраще вміла підслуховувати дорослі розмови. — їм від нас треба хутро. Так каже Дейлінтор.

Нам ці чутки були вже знайомі. Але слухати їх від того легше не ставало.

— Ви спите? — звернулася до нас мати.

Ми розумно промовчали. Батьки притихли, і ми теж.

— Бишко! — прошепотів мені брат Джакс. Здається, йому теж не спалося.

— Що? — тихо спитала я.

— Не хвилюйся. Хай там що, а я тебе захищу!

Джакс був на рік від мене старший. Він був добрий і дурненький, і очі в нього були різні — одне зелене, друге фіолетове. Я його найдужче любила, а він — мене.

— А я захищатиму тебе! — відгукнулася я.

Якби я таке сказала комусь іншому з братів і сестер, то вони б тільки пирхнули. А Джакс — ні.

Він узяв мене за руку.

Коли я через кілька годин прокинулася, він усе ще міцно тримав мене.

13

Печера

Ми зупинилися. Поводир щось сказав коню — якесь коротке, хрипке слово невідомою мені мовою. Кінь поворушив ногами, обережно розподіляючи вагу.

У повітрі тепер стояв моховий запах мокрого каміння, а вітер стогнав, наче старий звір, якому важко дихати.

Поводир знову звернувся до свого коня, уже загальною говіркою.

— Побудь тут, Валліно.

Валліно його послухався. Зупинився, опустив свою граційну голову і став щипати траву, стеблини якої де-не-де визирали між каміння.

Я спробувала вивільнити зв’язані руки, але користі з того не було. Ловець умів в’язати вузли.