Кэтрин Эпплгейт – Одна на світі (страница 11)

Невдовзі він повернувся й важко, із зусиллям зняв мене з Валліно. Мої ноги, тихо гупнувши, торкнулися землі. Поводир обережно провів мене понад прямовисною скелею. Я вчула сире повітря, яким тягло з печери.

Пробувала вирватись, але користі з того не було. Спотикаючись, я зайшла до печери, і щойно ми завернули, світло від входу практично зникло. Я намагалася щось розгледіти в суцільній темряві.

— Тепер уже досить далеко, — сказав поводир знов-таки загальною говіркою.

Він посадив мене на сідниці — дейрнові так сидіти не дуже зручно.

— Зачекай тут, — наказав він, наче я мала вибір, що робити. — Я по Валліно сходжу.

Цокіт копит відлунював від стін. У замкненому просторі кінь непокоївся, поводився сторожко. Я розуміла, як він почувається. Темрява була така, як сліпота. Я насилу помітила поводиря, коли він уже опинився зовсім поруч.

Юнак обережно зняв з мене пов’язку й лікувальне листя.

— Добре, — мовив. — Кров зупинилася.

Ну й голос. Колись, іще зовсім маленькою, я чула здалеку людські голоси. Ми випадково підійшли занадто близько до села, так що почули крики й сопіння людей, які кинулися нам навздогін. От і вчора теж я чула схожі голоси — гортанне, грудне гарчання.

А в юнака голос був не такий. У ньому ховалася своя музика — так жайворон щебече з далекого дерева.

Він дістав міх із водою й покривало з-під сідла.

— Валліно не проти, — сказав поводир, хоча кінь сердито форкнув.

Я вловила зблиск білих зубів і подумала, чи не всміхнувся поводир, але певності не мала.

Він обгорнув мене ковдрою, вкутав плечі й ноги.

— Холодно в печерах, — пояснив хлопець, а тоді підняв міх і спрямував струмінь прохолодної води в мій спраглий рот.

Мені хотілося відкинути ковдру — із запахом коня я вже непогано познайомилась, — але без тепла в той час не могла. Мене трусило, як загнаного бурундучка.

Коли надворі зовсім споночіло, печеру освітили слимаки-місячата. Вони цятками обсіли стелю й стіни печери і ледь ворушилися. їхні прозорі черепашки поволі пульсували світлом від блідо-рожевого до темно-помаранчевого: це було схоже на крихітні мандрівні заходи сонця.

Поводир повернувся до Валліно і став порпатися в шкіряній торбі. Витяг полотняну торбинку з кормом і повісив на морду коневі, потім почистив йому шерсть. Повибиравши реп’яхи з чорно-золотавої гриви, юнак підняв кожне копито по черзі та обережно вичистив з них ножем застряглі камінці й засохлу грязюку.

Лише доглянувши Валліно, поводир сів навпроти мене. У нього був невеликий шмат сушеного м’яса, і він відірвав частину мені. Я була б відмовилась, і хотіла відмовитись, але ж для втечі ще потрібно набратися сил. Він нарвав тверде буре м’ясо на дрібні шматочки й годував мене, як дитинча.

— Якби ще й багаття розкласти, — майже вибачаючись, промовив він, — але в цих місцях люди Мурдано можуть помітити дим із печери.

Поводир придивився до мене, а я — до нього.

Імовірно, він ніколи не бачив дейрна. Я була б рада ніколи не бачити людей.

Його позбавлена хутра шкіра була світло-брунатної барви. Єдине, що він мав із волосяного покриву, росло у вигляді чорних хвиль і було зв’язане в тугий хвіст за допомогою шкіряного шнура. Темні очі були доволі схожі на мої, хоча в такому химерному світлі легко помилитися. Морда була пласка. Повні губи то закривали, то відкривали маленькі зуби, якими ніяку здобич не загризти.

— Отже, — звернувся він, — ти дейрн.

— А ти — самець людини, — огризнулася я.

На обличчі поводиря з’явилася широка усмішка.

— Отже, мені вдалося обдурити навіть тебе.

— Обдурити мене?

— Атож, — раптом низькувата хрипота, яка в цьому голосі мені здавалася неприродною, зникла. У поводиря голос був вищого тону — серйозний, але не похмурий.

І тут мене як блискавкою вдарило.

— То ти — самиця!

— Правда, — пролунав той самий веселий, але водночас серйозний голос. — А я гадала, що славетний нюх дейрна мене вже викрив. Та зараз, після кількох тижнів на ловах у лісі, від мене, мабуть, тхне, як від найбруднішого мужика.

— Вибач, — перепросила я. Адже мене виховували в повазі до всякої істоти, а назвати будь-кого не тією назвою — вияв неповаги. — Я мало знаю людей. — Мій гнів повернувся, і я додала: — Бодай би їх узагалі не знати.

— А я по-справжньому ніколи не стикалася з дейрнами, — була відповідь. — Ти — перший.

— То це ти подала сигнал тривоги дейрнів біля скелі?

— Тобі було чути? Так, це була я. Я роками дізнавалася про вас усе, що можна. Один браконьєр навчив мене цього поклику, — із задоволенням розповів він... ні — розповіла вона, схиливши голову набік. — І як у мене вийшло?

— Тон не такий.

— Може, ти мене навчиш.

— Щоб ти ще ловила дейрнів? — у мене аж горло стислося. — Якщо ще хоч один із нас лишився...

Він, ні, вона схилила голову.

— Мені дуже шкода твоїх... усіх тих.

Я відчула, як у мені закипає жовч. Я не могла вимовити слово «сім’я». Не могла сказати «брат» чи «сестра». «Батько» чи «мати».

Від такого болю я б задихнулася.

Натомість я зосередилася на пам’яті чуттів. Пригадала запахи браконьєрів і солдатів Мурдано, порівняла їх із запахом дівчини. Визначила різницю й запам’ятала. Тепер уже не переплутаю чоловіка з жінкою.

— Чи ти маєш ім’я? — спитала дівчина.

— А ти?

— Мене звати Кхарассанде, але всі називають Кхарою: це може бути і чоловіче, і жіноче ім’я. А взагалі мене кликали «хлопець», «поводир» чи «гей ти там».

— Люди такі дурні, що не здогадалися, що ти жінка?

— Люди бачать те, чого очікують. Якщо я вдягнена як хлопець і розмовляю як хлопець, то їм і бачиться, ніби я хлопець.

— Але чому? — моя природна цікавість брала своє.

— Чому я перевдяглась у хлопця? — Кхара відірвала ще шматок м’яса й поклала мені в рот. — Дівчатам не можна ходити на лови. Дівчатам узагалі багато чого не можна. Майже всього.

Щось химерне, але на той час я мало знала про людей. Тільки відчувала, що вона каже правду.

Дейрнам брехати безглуздо. Фальш ми відчуваємо завжди. Дейрни можуть перебільшувати чи розповідати казки, можуть жартувати чи гратися словами, але ми не брешемо одне одному, як більшість істот.

Іноді це добре. Іноді — ні.

— А ти хто? — невимушено спитала Кхара.

— Я самиця, — сказала я. — І не маю причин нею не бути.

Вона кивнула:

— Щастить тобі.

— Якось не відчуваю особливого щастя.

— Розумію.

Кхара уважно подивилася на мене. Її людське обличчя було багато в чому чуже й незнайоме, а от погляд — розумний і допитливий, майже дейрнський.

— Якби ми зіткнулися не з тими людьми, — обережно промовила Кхара, — то я б могла постраждати через те, що я жінка, — вона помовчала. — А могли б і вбити мене.

Раптом я зрозуміла, що вона робить. Вона ділиться зі мною небезпечним знанням.

Я їй не довіряла. І не збиралася довіряти.

Але вже не страшилася.