Кэтрин Эпплгейт – Одна на світі (страница 12)

Я подивилася їй у вічі й сказала:

— Мене звати Биш.

14

Нежданий гість

Посеред ночі я раптово розплющила очі. Принаймні мені здалося, що то середина ночі. У глибокій печері важко стежити за часом.

Мою увагу привернули два незвичні звуки.

Перший — химерне дихання Кхари. На кожному вдиху вона видавала здушенне хрокання, десь таке, як болотяна жаба.

Напевне, всі люди так сплять.

Другий звук був такий, наче кам’яною долівкою печери ліз щур. Але ніс одразу виправив це враження. То був не щур і не миша.

То був вобик.

Моє серце тьохнуло.

Я напружила слух. Шкряб, шкряб — тиша. Шкряб, шкряб — тиша.

А ось і він.

Тоббл.

Він широко всміхнувся. У слабкому сяйві місячат його чорні очі поблискували. Я приклала палець ноги до губ, закликавши до тиші. Ми не мали розбудити Кхару.

Я перекотилася на бік, показуючи Тобблу мотузку, яка ще стягувала мої зап’ястя. Його лапки й зубки взялися до справи. У моїх руках забриніла довгоочікувана свобода.

Я вдячно погладила Тоббла. Йому, схоже, було приємно, і він зафурчав — видав звук, трохи тихший і мелодійніший за важке дихання Кхари.

Ми обережно, дюйм за дюймом, посунули до виходу, Тоббл попереду. Валліно, звичайно, нас почув. Він був звіром розумним, а у стадних тварин до того ж гострі чуття. Він би міг нас виказати іржанням чи пирханням, але промовчав.

Напевне, Валліно не сподобалося нести мене на спині на додачу до Кхари. Тож його моя втеча, може, навіть порадувала.

Невдовзі ми вже вийшли надвір, під всіяне зорями небо й рушили геть від печери чимшвидше, але так, щоб нас не було чути.

— Як я тобі вдячна! — прошепотіла я. — То це ти мене гукав тоді на стежці?

— Так. Я хотів дати тобі надію.

— А я думала, що марю.

— Ти поранена, — Тоббл вказав на мій бік. — Маєш сили йти?

— Зі мною все гаразд.

Тоббл кивнув до печери.

— Ця дівчина хотіла вбити тебе?

— А ти зрозумів, що вона дівчина?

— Аякже, — сказав Тоббл. — А ти хіба ні?

— Ні, — зізналася я. Інколи чесність дейрна може бути незручною.

— То вона хотіла тебе вбити?

— А чому ти питаєш?

— Щоб знати, чи врятував тобі життя.

— А. Ну ти, звичайно ж, мене врятував, — запевнила я. — І дуже тобі дякую. А що вона собі думала і чи хотіла мене вбити, точно не знаю.

Вобик із досадою буркнув:

— То виходить, що це не рахується за порятунок життя...

— Та ні ж бо, рахується!

Тоббл мотнув головою.

— Це ж закон, Биш. Не можна сперечатись із Законом вобиків.

Я відчула, що тут суперечка справді зайва.

— Отже, — сказала я, змінюючи тему, — як ти гадаєш, де ми зараз?

— Ну, наскільки можу сказати, ми на краю гір, що лежать між Нулльським лісом і Терійськими болотами.

— Нулльський ліс?

Про нього чуло й найменше дейрненя. Там відбувалися події багатьох вечірніх казок. Таких, у яких діють люті звірі, чудовиська й хижі рослини.

Тоббл поважно кивнув. Навіть коли вобик робить поважний вигляд, він усе одно трохи смішний.

— Ніколи не була на болотах, — зізналася я.

— І я не був, — відказав Тоббл.

Я намагалася пригадати уроки географії.

— А що там далі, як ти гадаєш?

Тоббл поплескав себе по підборіддю.

— Рівнини. Столиця. Річки, гори. Ще всяке. А тоді — уже зовсім інша країна. Дрейландія.

— Десь так, — сказала я. — Щось не дуже добре я вчила географію.

— Ну, одне тобі скажу: нам точно не треба дуже близько підходити до кордону.

— Наче ми туди так просто дійдемо! — відказала я. — А чому не треба?

— Кажуть, що Мурдано готує похід, щоб завоювати Дрейландію.

— Звідки ти знаєш? — спитала я.

— Ми, вобики, в море ходимо, знаємо, — гордо вишкірився Тоббл. — Багато знаємо про дещо, і дещо знаємо майже про все!

— То, може, ти б мені допоміг вирішити, куди прямувати.

— Ну це вже тобі вирішувати.

Як вирішувати? «Якби ж то, — у відчаї подумала я, — тут були мої батьки й підказали». Майшо, Дейлінтор, хтось із братів-сестер — у них інстинкт гостріший за мій. Що там я знаю? Я ж дрібнота. Найменш поважна тварина у зграї.

Я нічого не знала.

Ні, не зовсім так. Я знала, що наразі треба якнайдалі відійти від Кхари.

Я подивилася в довірливу, очікувальну мордочку Тоббла.

— Ну що ж — болота так болота, — промовила я, намагаючись говорити рішуче.

Тоббл указав на північ. Ми вирушили туди з тією швидкістю, яку задавали його коротенькі ніжки. Раптово до мене дійшло, що Тоббл, напевне, біг сюди бігом цілий день і велику частину ночі, аби не відставати від Валліно, — і мені стало трохи соромно.

Він біг мене рятувати.