Кэтрин Эпплгейт – Одна на світі (страница 13)

— Ти, мабуть, дуже втомився. Може, я тебе понесу?

— Навіть слухати не буду! Ти поранена! — відказав Тоббл. — Та й узагалі, ми, вобики, маємо небувалий обмін речовин. У мене колись було так, що я біг шість днів поспіль, не спавши, не ївши й не пивши.

Дейрнський інстинкт підказав мені, що ці слова дещо перебільшують дійсність. Але я промовчала. Хай там як, я все одно б не побігла стрімголов без нього. Тоббл важив життям заради мене. Я цього забувати не збираюся.

Болота дихнули на нас своєю сирістю задовго до того, як ми підійшли до першої сіруватої, схожої на губку купини з пониклою травою. Пахло гниллю й розпадом, а над цим запахом зависла якась нудотна солодкавість: наче тут щось живе повільно помирає.

Але ми рухалися вперед, і, волочачи ноги по грузькому багну, я всміхалася сама до себе: може, Кхара й пішла б за нами сюди, але Валліно — точно ні.

— Трохи ще пройдемо, а тоді беремо на південний захід, — сказала я.

— Це як — звідки прийшли, чи що?

Від цього питання я різко спинилася. Невже мені зараз треба йти до спаленого вулія меднів?

Навіщо? До мерців? Що я там робитиму?

Я завагалася.

— Я б могла вчинити заупокійне замовляння, — нарешті промовила я.

Тоббл прийняв мою відповідь, але це мене не задовольнило.

Невже мені й справді немає куди йти?

Від цієї думки мене охопив розпач. Ось я стою посеред сморідного болота — і не маю куди йти.

Родини немає. Дому немає. І повертатися випадає лише тому, що нема куди прямувати.

Тепер у мене немає місця. Я — нічия.

Увесь час, скільки себе пам’ятаю, я належала до чогось більшого, ніж просто «я».

До сім’ї.

До зграї.

До виду.

І що я таке тепер?

Ти й зараз — дейрна, сказала я собі. Сьогодні ти сама. Але ж це не означає, що ти все життя будеш сама.

Майшо збиралася вести нашу зграю на північ. Напевне, вона гадала, що там іще живуть дейрни.

Коли вона цього сподівалася — то варто сподіватися й мені.

Раптом мені защемило в серці: я згадала материні слова, коли ми востаннє розмовляли: «Сподіватися — ніколи не погано, Биш». Хоча вона й казала: «Якщо це не суперечить правді».

— Биш! — обізвався Тоббл. — Зтобою все гаразд?

Я кивнула. Може, я тепер — єдиний дейрн на всі південні краї. На всю Недарру. Може, й на весь світ.

Я не знаю правди, не маю гадки, що буде далі.

Поки що.

Та й, мабуть, я не зовсім самотня. Ось тут зі мною цей малий вобик.

Ми брели далі. Ставало важко рухатися вперед. Похмурий пейзаж тепер був поцяткований широкими мілкими калюжами й мокрими купинами. Із кожним кроком треба було висмикувати ногу з баговиння, яке так уперто намагалося нас затримати, аж здавалося мало не живим.

Місяць, мов жовтий кіготь, висів низько над обрієм. Попереду в його світлі маячили дерева, схожі на кістяки. Листя на них не було, і вузлувате коріння заривалося в багнюку, немов тисячі покручених пальців.

— То болотяні чортовники, — сказав Тоббл. — Може, під ними відпочинемо?

— Ого. А завтра, мабуть, на цвинтарі отаборимося.

Ми вмостилися на поблизькому сухому місці — на плетиві коріння.

Я почала паличкою обчищати зі шкури грязюку. Тоббл теж трохи причепурився, бурмочучи щось нерозбірливе, а тоді миттєво заснув.

Може, й на краще. А я могла посидіти на чатах.

Я позіхнула, струснулася, знову позіхнула.

«Не спи, — казала я собі. — Потім поспиш. Не спи».

Знову позіхнула.

Не спи, по...

15

Змії нападають

Я прокинулася перед світанком, відчувши на собі щось слизьке.

— А-а-а! — крикнула я, але мене притиснуло до землі щось важке — важке й рухливе.

Важке, рухливе й живе.

— Змії! — закричала я, і Тоббл заверещав:

— Змії!

Чорна зміїна голова метнулася переді мною, смакуючи нічне повітря роздвоєним язиком. Смакуючи запах... мене.

Я опиралася, але з кожним рухом велетенська змія міцніше й міцніше скручувалася навколо мене. Її шкіра — чорна із зеленими й жовтими смугами — поблискувала в блідому світлі.

— Ану відпусти! — крикнула я, звертаючись до зміїної голови, навіть більшої за мою.

Змії було байдуже.

Я відбивалася, але ноги влучали просто в нічне повітря. Намагалася вивільнити руки, але сила велетенської змії була незрівнянно більша за будь-які мої потуги. Повільно, проте невпинно вона посувалася, тисла, огортала мене кільцями свого довжелезного тіла.

Я нічого не могла вдіяти. «Не панікуй, — казала собі. — Не панікуй. Не панікуй».

Але що більше я намагалася себе заспокоїти, то дужче трусилася від жаху.

Я підвела голову й побачила, що гілля на дереві ворушиться. Там були інші змії.

Десятки. Може, й сотні.

— Я врятую тебе, Биш! — закричав Тоббл.

Він стрибнув мене рятувати, вчепився зубами в змію, що душила мене, — але раптом малого вобика щось відсмикнуло геть, немов на мотузці. Одна змія звісилася й спіймала Тоббла, обплівшись навколо його грудей.

— Рятуйте! — закричала я, хоч і розуміла, що нас ніхто не почує.

Змія була холодна, мов труп.

— Ой-йой-йой! — верещав Тоббл. — Як неприємно!

— Рятуйте! — знову закричала я. — Хто-небудь, будь ласка, врятуйте нас!

— Що, справді треба рятувати? — я впізнала цей голос, цю м’яку іронію в ньому.

Я знала, хто це. І зраділа всім серцем.

Кільце змії вже наполовину затуляло мені морду, товсте, немов стовбур молодого дерева, затикало рот, затуляло око.