Кэтрин Эпплгейт – Одна на світі (страница 15)

— Щось нічого не вигадується, — сказав Тоббл. — А тобі, Биш?

Я потерла садно на носі, де мене подряпали зміїні зуби.

— Ні, — зізналася я, почуваючись утомленою та переможеною. — Нічого корисного.

Коли за кілька хвилин повернулася Кхара, то її шкіряна торба була повна трави й листя. Вона розтулила правий кулак — там звивався цілий жмут помаранчевих багатоніжок.

Я б теж трохи поїла тих кузьок, але вони мені здалися дуже схожими на крихітних змій. Ну а в Тоббла очі загорілися.

— Тобі треба підкріпитися, Тоббле, — підбадьорливо кивнула я.

Роздратовано зітхнувши, він простягнув лапу. Кхара перекинула туди всіх тих слизьких багатоніжок. Тоббл одразу вкинув увесь клубок собі в рота, захрумтів і заплямкав.

Кхара розсміялася. Так я вперше почула цей звук, і він нагадав мені коротку пісеньку без слів. Мені на диво приємно було його чути, попри наше становище.

— Я б скоріше згодилася їсти борсуче лайно, ніж багатоніжок, — промовила вона.

— А ти їх куштувала? — спитав з повним ротом Тоббл, забувши про свої вишукані манери.

Кхара кивнула.

— Жахливі. Прісні, як землю їси.

— А м’ясо вобика — ще прісніше, — додала я. Але, побачивши вираз мордочки Тоббла, пошкодувала про ці слова.

— Доволі складно насолоджуватися трапезою, — зауважив він, — якщо товариші за столом обговорюють, який ти на смак.

Біля Тоббла Кхара поклала на долівку зібране листя й траву.

— То мене тепер із поневолювачів у товариші записали?

Тоббл нічого не сказав. Він уже напхав за щоки листя дор'ї.

Кхара сиділа, схрестивши ноги, біля вогню й уважно, немов розгадуючи якусь загадку, придивлялася до нас із Тобблом.

— Яка ви чудна пара. Що звело вас докупи?

Я не бажала відповідати. Кхара не має права знати будь-що про нас. А проте в мене теж були питання до неї. Якщо я відповім їй, то теж зможу почути якусь відповідь. А що дізнаюся — те, можливо, колись мені стане в пригоді.

— Я врятувала Тоббла з човна, який тонув, — сказала я. — І він, по-моєму, вважає, що має мені тричі віддячити тим самим.

— Закон вобиків! — пояснив Тоббл; зелений сік стікав йому на підборіддя.

— А-а! — зрозуміла Кхара. — А скільки тобі років, Тоббле?

— Сорок два, — Тоббл витер морду лапкою. — Я найменший у родині.

— У сорок два роки?! — здивувалася Кхара. А тоді примружилася: — Стривай-но, а скільки вобики живуть?

— Довго живуть. Мені, мабуть... — Тоббл відкусив свіжий листок, — за людським ліком років вісім.

— А тобі, Биш? — спитала Кхара.

— Мені — одинадцять.

— А дейрни живуть десь стільки, скільки й люди, наскільки я розумію.

— Могли б, — похмуро відказала я, — якби не люди.

Кхара кивнула.

— На жаль, це правда.

— А тобі скільки років? — спитав Тоббл.

— Чотирнадцять. Давно заміж пора, — Кхара скривилася. — Принаймні мені так кажуть.

— Я відповіла на твої питання, — сказала я. — Тепер ти відповідай мені.

Кхара злегка всміхнулася.

— Гаразд.

— Чому ти пішла в браконьєри? Навіщо вбивати заради грошей?

— Дівчині треба з чогось жити. І хлопцеві. А я, виходить, потроху те і те. А зараз вибір у мене небагатий.

Кхара подивилася кудись повз мене.

— Раніше був вибір, — вона стенула плечима. — Зрештою, я завжди відчуваю слід.

Тоббл облизав лапку.

— Погано вбивати живе, — сказав він.

— Розкажи це багатоніжкам у своєму пузі, — закотила очі Кхара.

— Та вони ж не... — Тоббл завагався. — Ну, з комахами по-іншому.

— Гадаю, комахи дозволили б собі не погодитися.

Тоббл відкрив був рота, але не знайшовся що сказати, натомість сунув туди жмуток трави.

— Як давно ти з ними? — спитала я. — Із браконьєрами?

— Кілька місяців — більше як поводир. Раніше працювала з іншою ватагою. Перед тим — ще з іншою. Я беруся до справи де можу й коли можу. Їсти ж хочеться.

— А вони не розсердяться, що ти втекла? — спитав Тоббл.

— Та трохи посердяться, звісно. Тому я зараз і залягла на дно, переховуюся подалі від них, — Кхара махнула рукою. — Хоча, правду кажучи, це збіговище простаків мене все одно не знайде, якщо я їх по сліду не поведу.

— Іще два питання, — сказала я.

Кхара копнула жар ногою. Звідти вилетіло кілька слабеньких іскор.

— Давай.

— Твій меч. Він змінився, коли ти билася зі зміями.

— Так, — хитро всміхнулася Кхара. — Колись розкажу.

— Ну хоча б скажи, куди ти нас ведеш?

— Напевне, ти маєш право знати. Скажу правду.

— Хоч-не-хоч, а я знатиму, кажеш ти правду чи ні.

— А, точно. Я чула про таке. Правду кажуть, що дейрни не брешуть? — спитала Кхара, склавши руки на грудях.

— Не брешемо. Така наша природа.

— Тож ти можеш точно сказати, коли я брешу? — дещо нервово спитав Тоббл.

Я тільки всміхнулася,

— Ой, мамо, — сказав, ковтнувши, Тоббл. — А як ти точно визначаєш, де неправда?

Я на мить замислилася.