Кэтрин Эпплгейт – Одна на світі (страница 17)
— Усе не так просто, Тоббле, — промовила Кхара. — Світ непросто влаштований. Дейрнів у цій частині світу неспроста так мало. Їх майже винищили заради хутра...
— Воно дивовижно м’яке, — перебив її Тоббл.
— Але тут є ще щось, те, чого я не зовсім розумію... — Кхара замислилася, гризучи ніготь. — Оте, що солдати Мурдано творили біля вулія меднів, — вона поглянула на мене й відвела очі, — це якесь жахливе безглуздя. Вони вбивали заради вбивства. Не розумію чому. Що я точно можу сказати — те, що Ферруччі принаймні цінуватиме Биш як живу істоту. Він учений, а не вбивця. Так у Биш буде найкращий шанс лишитися в живих. Маєте мені повірити.
— Віра — в одну шкуру міра, — буркнула я.
— Що ти сказала? — перепитала Кхара, витягнувши шию.
— Це прислів’я дейрнів. Якщо довіришся людині — то швидко залишишся без шкури.
— А проте у вас немає вибору.
Запала незручна мовчанка. Кхара обізвалася першою, і голос у неї був тихий.
— Биш, — сказала вона, — і ти, Тоббле, теж, — вона глибоко вдихнула, — ви любите свої сім’ї, правда?
— Краще сказати — любила, — тихо промовила я.
Кхара стримано кивнула.
— От і я люблю свою сім’ю. І моя справа — допомогти їй пережити важкі часи. За будь-яку ціну.
Вона уважно подивилася мені в очі. Я побачила темні, глибокі озера печалі. Чи то був її власний погляд, чи відображення мого, я не розуміла.
— Зараз моїй сім'ї дуже непросто, — промовила Кхара. Її голос на мить змінився — такого надламаного звуку я від неї ще не чула. Так тонка зимова крига на озері тріскає під ногою.
— Мої рідні часто голодують, — продовжила вона. — Хворіють. Іноді взагалі зневірюються. Коли можу, то пересилаю їм кілька монет, заощаджених із поводирського заробітку. Знайшовши Биш, я маю справжній шанс допомогти їм — уперше в житті дійсно підтримати. А також я допоможу Биш, — вона знизала плечима. — Принаймні сподіваюся.
— Сподіваєшся? — суворо спитав Тоббл.
— Ферруччі — хороша людина, Тоббле. Так, він, імовірно, заплатить мені за те, що я приведу йому одну з останніх дейрнів. Але він також і захистить Биш, — Кхара потерла очі. — Якщо десь є для неї безпечне місце, то саме Ферруччі може його знайти.
Кхара простягла руку до Тоббла й торкнулася його плеча — як мені здалося, винувато.
— Я не можу знайти таке місце для Биш, Тоббле, — прошепотіла вона. — І ти теж не можеш.
— Я можу спробувати! — сказав Тоббл. — Це буде краще, ніж те, що робиш ти!
Кхара повільно зітхнула. Ми не дивилися одна одній в очі.
— У мене до тебе інше питання, — врешті звернулася я до Кхари. — Коли ми прибудемо на острів, що той ґхарі зробить із Тобблом?
— Ну, вобики нікому особливо не потрібні, — сказала Кхара, вибачливо кивнувши до Тоббла. — Вони — середники.
Тоббл пирхнув.
— Хто це такі — «середники»? — зацікавилась я, бо такого слова з уроків не пам’ятала.
Кхара здивувалася. Здається, вона не вірила моїй необізнаності.
— Ось, є шість панівних видів: люди, раптидони, фелівети, тераманти, натіти і дейрни. Так записано в Давніх сувоях перших коїмарі. Ці істоти можуть розмовляти...
— Я розмовляю, — втрутився Тоббл.
— ... можуть розмовляти, створювати знаряддя, навчатися й передавати знання, здатні до теургії.
— Так нечесно! — образився Тоббл. — Подумаєш, теургія. Дурні закляття. Зілля всілякі. Безглузді видіння.
— Не знаю, — відказала Кхара. — За законом теургії можна вчитися лише з п’ятнадцяти років.
— Дейрни не дуже займаються теургією, — сказала я. — Дейлінтор називає... називав її втраченим мистецтвом.
— Жінкам не дозволяється її вивчати, — промовила Кхара. — Принаймні зараз уже ні.
— Уже ні? — повторила я.
— До того як Мурдано захопив владу, жінкам інколи дозволяли вивчати теургію. Моя мати трохи її знала.
— А хто ж такі середники? — знову спитала я.
— Середники не здатні навіть до слабкої теургії. Це такі види, як вобики, старлони й горелі, — продовжила Кхара. — Вони можуть спілкуватися з людьми та використовувати знаряддя, але не мають магічних здібностей.
Тоббл гучно зітхнув.
— Зовсім нечесно!
— Шістьом панівним видам, як пишуть у Сувоях, заборонено полювати одне на одного. Принаймні так написано. Чи тримаються цього припису — то вже інша історія. Особливо тоді, коли йдеться про наш вид.
— А поки що — хоч їжте мене, — буркнув Тоббл.
— Нижчими за середників вважаються всі види, які не можуть спілкуватися з людьми, використовувати знаряддя чи займатися магією, — мовила Кхара.
— «Нижники», — прокоментував Тоббл.
— Ага, — кивнула Кхара. — Шимпанзе, кити, ворони, цвіркуни і так далі.
Вона встала і взялася руками в боки.
— Ну поки що досить. Треба відпочити. Дуже не хотілося гаяти день, але до подорожі ви зараз не готові.
— У мене ще є питання, — сказала я. — Багато.
— Аякже, — відказала Кхара. Вона подивилася на мене з химерною сумішшю досади і співчуття. — Але ти поспи. Нам іти далеко. Вирушаємо завтра перед світанком.
— «Поспи»! — буркнула я.
Хіба можна заснути, почувши таке? Але коли я поглянула на Тоббла — він уже міцно спав.
Я подумала, чи не є особливим даром вобиків здатність спати де завгодно в будь-яких обставинах.
Кхара вкутала його ковдрою і дала мені іншу.
— Якби я могла зробити для тебе ще щось! — тихо промовила вона. — Якби ж могла...
Наскільки я відчувала, вона говорила щиро. Але мене це не надто втішало.
Може, є ще якийсь спосіб, сказала собі я. Як уникнути Ферруччі, втекти з Тобблом, знайти інших дейрнів...
І я заснула під крутіння планів у голові — жоден із них не видавався кращим за те, що на мене чекало.
18
Зім’ята мала
Весь день я спала неспокійними уривками. Пообідали знову зміїним м’ясом, а Тоббл пожував листя й жуків, але розмов ми вже не вели. Кхара здавалася замисленою і занепокоєною. Багато часу вона походжала біля входу до печери.
Уночі я змусила себе спати, але щоразу, заплющуючи очі, бачила ті жахи, пам’ять про які була аж надто свіжа. Загибель моєї зграї. Огидні змії. А що ж далі?
Здавалося, тільки щойно мене обіймала мати, вгорі лопотіли барвистими крилами крилаї.
— Биш? — звернувся до мене Тоббл пізно ввечері. — Спиш?
— Ні.
Тоббл підповз ближче, тягнучи за собою ковдру.
— Страшно?
— Так, — відказала я, бо неправда мені не властива. Та й мені хотілося, щоб іще хтось знав правду.