Кэтрин Эпплгейт – Одна на світі (страница 18)
— А мені ні, — сказав Тоббл, і його голос ледь затремтів. Він скоса поглянув на мене. — Ти як скажеш — я збрехав чи ні?
— Давай я просто скажу, що неправда буває різна, — лагідно мовила я. — Ти сьогодні був дуже сміливий, Тоббле. Ти вкусив величезну змію. Що собі думав?
Він усміхнувся й поворушив величезними вухами.
— А я не думав.
— Я така вдячна, що ти намагався мене врятувати.
— Спроба не рахується.
— А як на мене — рахується.
Тоббл перевернувся на живіт і підклав лапу під підборіддя.
— Це ти смілива, Биш. Я навіть повірити не міг, що ти стрибнула з тої гори.
— І я не могла, — мимоволі всміхнулася я. — Правду кажучи, мені трохи допомогли. За мною гналися люди, які хотіли мене вбити.
— А як воно — літати? — спитав Тоббл.
— Я рада була б літати, — зізналася я. — Але дейрни радше повільно падають, — я розкинула лапи, показавши перетинки. — Та все одно доволі гарно.
— Я іноді вві сні літаю, — сказав Тоббл. — А ще я вві сні зазвичай велетень. Із великими гострими зубами. І нічого не боюся.
Я лагідно поплескала малого вобика по плечі.
Його шерсть, хоча де-не-де ще брудна, була довга й пухнаста, сріблясто-блакитна, мов місяць-молодик.
— Ти був дуже-дуже хоробрий, Тоббле. Я думаю, тобі варто спробувати повернутися додому. А де, власне, твій дім?
У Тоббла затремтіло підборіддя, і на мить мені здалося, що він готовий заплакати.
— У Боссипі. На північно-західному березі. Далеко.
— Мабуть, за тебе вдома дуже хвилюються.
— Може бути. Хоча мої батьки нас легко губили, — Тоббл печально всміхнувся. — Та й можна зрозуміти: коли я востаннє лічив, у мене було сто двадцять сім братів і сестер.
— Сто двадцять...
— Бобики народжують вісім разів на рік. І здебільшого ми лишаємося на місці. Не перебираємося нікуди. Просто риємо нові тунелі, — він хитнув головою. — Бачила б ти нас на стибіляріях!
Кхара, яка дрімала біля багаття, знову видала свій жаб’ячий звук. Ми з Тобблом весело перезирнулися.
— А що це таке — стибілярія? — спитала я.
— Це, мабуть, те, що у вас називається обрядом. У нас таке влаштовують тим, кому виповнилося сорок три, але тільки в тому разі, якщо вобик здійснив якийсь хоробрий вчинок. Це означає, що ти дорослий. Тоді влаштовують велике свято і, звичайно, з пошаною заплітають хвости.
— Ти про ваші три хвости?
— Їх не можна сплітати докупи до своєї' стибілярії. А стибілярії не буде, доки не здійсниш щось на доказ своєї сміливості.
Я підтягла ковдру до підборіддя.
— Ну то ти її вже більш ніж довів!
Тоббл перевернувся на спину, і ми обоє задивилися на місячат, які пульсували світлом на стелі печери.
— Мабуть, ти за всіма скучаєш, — сказала я.
— Скучаю. Але я знаю, що вони чекатимуть мого повернення, — і тут Тоббл спохопився й замовк. — Ой, пробач, будь ласка, Биш.
— Ти тут не винний, Тоббле, — промовила я. Намагалася приховати біль за силуваною усмішкою, але він, певне, помітив, як у мене тремтять губи.
У мене цього вже ніколи не буде. Мене ніхто не чекатиме. Ніхто за мною не скучатиме.
— Поки що, — я врешті спромоглася на слово, — мій єдиний дім — тут. З тобою. Але, Тоббле, хай які наміри має Кхара щодо мене, не тобі з ними боротися.
— Та як же! Три рятунки, Биш. Закон...
— ...вобиків. Ну так, я знаю. А все-таки...
— Дещо я збирався дати тобі, Биш.
Тоббл сів і сунув лапу в свою шкіряну торбину на поясі. Дістав звідти кілька жмутів якихось трав і відклав убік, шукаючи щось на дні. — Ось. Я забув про них — тільки за сніданком згадав, як торбу відкрив.
Він дістав повну жменю різних предметів і розклав на долівці.
— Я це знайшов, коли біг твоїм слідом. Це все лежало на землі біля вулія. Сам не знаю, навіщо я підібрав. Подумав, може, щось тут тобі... знадобиться...
Я подивилася на ці речі. Уламки, шматочки мого старого життя.
Поламана мушля в рожеву смужку. Забавка — дейрненя, сплетене з очерету. Плаский камінець із написом. Пом’ятий листок плаї.
Одну за одною я складала ці дрібнички в сумку. Узяла листок плаї. Його краї були потерті, десь і обгоріло, але навіть у світлі місячат я зрозуміла, що переді мною.
— Моя мапа! Mana нашої Першої колонії! — тремтливою рукою я піднесла обтріпаний листок до очей.
— Отже, це твоє? — спитав Тоббл.
Я насилу розібрала власний почерк, і не лише тому, що в очах стояли сльози. Дейрнська абетка проста, ми всі її вже змалечку знаємо. Але, оскільки ми завжди кочували з місця на місце, письмом користувалися мало й не дуже його потребували. Почерк у мене був нерозбірливий.
Тоббл поправив ковдру й згорнувся біля мене.
— Що це таке? — спитав він.
— Мапа, укладена за давнім віршем. Вважається, що там висадилися перші дейрни, — я вказала на цятку, позначену на малому острівці. — Це Дейрнгольм. Моя зграя збиралася туди, коли...
— Шукати інших дейрнів?
— Принаймні така надія була.
Я повільно почала читати вірш напам’ять. Коли дійшла до слів «На Дейрнгольм-живоострів, вартий слави», то поглянула на Тоббла. Його очі були заплющені, дихав він рівно. Я подумала, що він знову заснув, але, на мій подив, вобик простягнув до мене лапку. Я міцно взялася за неї. Вона була майже кругла, з чорними шорсткими подушечками й маленькими, але дуже гострими кігтями. Я здивувалася, яка вона легка і тепла.
Мимоволі пригадалося, як ми з братом Джаксом узялися за лапи тоді вночі, пообіцявши захищати одне одного.
І, на жаль, у нас нічого не вийшло.
— Краще б я була там, — тихо промовила я. — Краще б я з ними вмерла.
— Не кажи так, Биш, — Тоббл стиснув мою лапу.
— Якби ж то я могла їх порятувати! — сказала я, притискаючи мапу до грудей. — А я й сама себе врятувати не можу.
— Не сумуй, Биш, — прошепотів Тоббл. — Ми врятуємо одне одного.
Коли Кхара розбудила нас за кілька годин, я все ще тримала Тоббла за лапу.
19
Дейрн зустрічає собаку
Незадовго до світанку ми з Кхарою і Тобблом пішли набрати в міхи води з близького струмка. Кхара попередила, що пройти треба далеко і на те, що нам трапиться дорогою вода, розраховувати не випадає.
У голові в мене гуло, як у розбурханому бджолиному гнізді: юрмилися питання, плани втечі, можливості, неможливості. Але все геть безглузде. Ніщо не годилося для втілення в життя. Невже доведеться так і прийняти те, що Кхара задумала щодо мене?
«Що б зробив на моєму місці Джакс? — спитала я себе. — А Майшо? А мій хоробрий батько? Моя смілива мати? Як би вчинив Дейлінтор, якби перед ним поставало таке майбутнє?»
Ти — дрібнота, з досадою нагадала я собі. Я не виконала своє єдине в житті завдання: зробити все можливе, як усі дейрни, щоб жити тихо й непомітно.